813/345/17 Про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - 25.06.2019 Прийняття

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 червня 2019 року

Київ

справа №813/345/17

адміністративне провадження №К/9901/2182/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Шишова О.О.,

суддів: Дашутіна І.В., Яковенка М.М.,

розглянув у порядку попереднього судового засідання в касаційній інстанції справу

за позовом громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2017, прийняту у складі колегії суддів: Кухтея Р.В. (головуючий), Носа С.П., Яворського І.О.

І. Суть спору

1. У січні 2017 року до Львівського окружного адміністративного суду звернулася громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), у якому просила суд:

1.1 визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 16.12.2016 № 647-16;

1.2 визнати протиправним та скасувати повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.01.2017 №78;

1.3 зобов`язати ДМС України визнати громадянку Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 06.06.2016 вона звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області) із заявою про визнання біженцем через обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань за ознакою віросповідання у разі повернення до країни свого походження - Узбекистану.

3. 12.01.2017 від ГУ ДМС України у Львівській області позивач отримала письмове повідомлення від 06.01.2017 №78 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем.

4. Як стверджує позивач, причини відмови у визнанні біженцем в установленому законом порядку їй роз`яснені не були. Вважає, прийняте рішення таким, що постановлене з порушенням норм чинного законодавства, є необгрунтоване та необ`єктивне, а тому підлягає скасуванню.

5. Окрім цього зазначає, що із наданого повідомлення про відмову у визнанні біженцем від 06.01.2017 №78 убачається, що на порушення обов`язкових вимог підпункту "а" пункту 8.7 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 (z1146-11) (зі змінами та доповненнями), в ньому не викладені причини рішення про відхилення скарги позивача. У свою чергу, із копії оскаржуваного рішення також убачається, що в ньому відсутнє належне обгрунтування причин відмови.

6. Вважає, що розгляд заяви був формальним та поверховим. Відтак, просила задовольнити позов у повному обсязі.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

7. Судами попередніх інстанцій установлено, що громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, народилась в с. Гайбу, Ургенчський район, Хорезмська область, Узбекистан, є громадянкою Узбекистану, за національністю - узбечка, віросповіданням - християнка (релігійна громада Свідків Єгови, раніше сповідувала іслам), освіта - середня, за сімейним станом - не одружена. Рідна мова - узбецька, читає та спілкується українською мовою.

8. 20.05.2006 прибула в Україну поїздом "Ташкент-Харків" разом із своїм батьком ОСОБА_2 та братом.

9. У 2015 році здобула повну загальну середню освіту у Старосамбірській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1 імені Богдана Сольчаника Львівської області.

10. 06.06.2016 громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 звернулась до ГУ ДМС України у Львівській області з заявою щодо надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

11. У своїй заяві про надання притулку в Україні позивач повідомила, що на даний час вона не може і не бажає повертатися до країни свого походження внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання та належності до певної соціальної групи, оскільки переслідування йде з боку самої держави. Стверджує, що належить до християнської конфесії Свідків Єгови, яка є забороненою в Узбекистані, окрім міста Чирчик, Ташкентської області.

12. За результатами розгляду особової справи позивача, двох співбесід (від 23.06.2016 та 02.11.2016), ГУ ДМС України у Львівській області дійшло до висновку, що громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 08.12.2016 № 2016 LV 0013.

13. Відповідно до вимог чинного законодавства, вказаний висновок та матеріали особової справи позивача (№2016LV 0013) були скеровані до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті.

14. За результатами розгляду особової справи позивача, ДМС України дійшла висновку про необхідність прийняти рішення про відмову громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - відсутні.

15. Рішенням ДМС України від 16.12.2016 №647-16 громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Про прийняте рішення позивача було повідомлено ГУ ДМС України у Львівській області повідомленням від 06.01.2017 №78.

16. Вважаючи вищевказане рішення Державної міграційної служби України від 16.12.2016 №647-16 про відмову у визнанні біженцем, а також повідомлення про відмову у визнанні біженцем від 06.01.2017 №78, такими що були прийняті з порушенням норм діючого законодавства, позивач звернулася з позовом до суду за захистом своїх прав.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

17. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 10.08.2017 у задоволенні позову відмовив. Цей суд дійшов висновку щодо відсутності умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які б давали підстави визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, отже правомірність оскаржуваних рішення та повідомлення.

18. Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 09.11.2017 рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги задовольнив частково:

18.1 визнав протиправним та скасував рішення ДМС України від 16 грудня 2016 № 647-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

18.2 зобов`язав ДМС України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 від 06.06.2016 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків, викладених у постанові суду.

19. В іншій частині позовних вимог - відмовив.

20. Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції вказав, що міграційним органом не було належним чином проаналізовані надані позивачем джерела інформації по країні громадянської належності, не спростована можливість загрози життю позивача, її безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення та сповідування релігії Свідків Єгови, не надано належну оцінку правомірності рішення територіального органу ДМС України про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, що свідчить про його протиправність.

IV. Касаційне оскарження

21. Відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до невірного вирішення справи по суті.

22. Свої вимоги мотивує тим, що судом апеляційної інстанції в порушення принципу змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі, залишено поза увагою факт відсутності у позивача підстав для надання їй захисту в Україні.

23. Звертає увагу, що судом не надано належної оцінки фактам і доказам, зібраним працівниками міграційної служби у матеріалах особової справи позивача № НОМЕР_1, які свідчать про відсутність в останньої визначених законом умов для надання притулку в Україні.

24. У відзиві на касаційну скаргу представник позивача ОСОБА_3 зазначає, що оскаржувана постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2017 винесена законно та обґрунтовано, на підставі всебічного та повного дослідження матеріалів та обставин справи. Позивачем було надано достатньо доказів та матеріалів, які доводять та підтверджують непоодинокі факти релігійних переслідувань в Узбекистані, в тому числі, Свідків Єгови .

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

25. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

26. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) .

27. Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

28. Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

29. Порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачено статтею 9 Закону № 3671-VI.

30. Зокрема, вказаною статтею встановлено, що працівником органу міграційної служби проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником; орган міграційної служби спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону; у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається й такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України; орган міграційної служби направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я; документи, отримані або підготовлені органом міграційної служби під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника; після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особова справа заявника разом з письмовим висновком органу міграційної служби, який розглядав заяву, надсилається до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції для прийняття остаточного рішення за заявою.

31. Відповідно до частини третьої статті 10 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

32. Частиною п`ятою статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

33. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

34. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

35. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

36. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

37. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

38. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

39. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

40. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

41. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

42. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

43. Так, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV (1185-14) ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

44. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

45. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

46. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

47. Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

48. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

49. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

50. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

VI. Позиція Верховного Суду

51. Як убачається із встановлених судами обставин справи, заявник як підставу надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту вказує, що вона не може повернутися до країни своєї громадянської належності через релігійні погляди, оскільки вона вступила в християнську конфесію Свідків Єгови, яка є забороненою в Узбекистані, є тяжким злочином віровідступництва, за яке передбачено кримінальна відповідальність, навіть смертна кара.

52. Відповідно до статті 10 Закону № 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

53. Тобто, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

54. Також слід зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

55. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 (z1146-11) , інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

56. Як убачається з матеріалів справи, звертаючись із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач, зокрема, зазначала про те, що не може повернутись до своєї країни через побоювання переслідування з боку органів державної влади, оскільки вона змінила своє віросповідання з ісламу на християнство та з 2015 року прийняла водне хрещення і стала членом релігійної організації Свідків Єгови, яка є забороненою в Узбекистані, є тяжким злочином віровідступництва.

57. На підтвердження вказаних обставин позивачем надано Звіт з організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) щодо реалізації заходів з питань людського виміру за 2015-2016 роки, Звіт комісії США про стан релігійних свобод у світі за 2016 рік, заключні зауваження комітету ООН з прав людини по сетвертій періодичній довідці з Узбекистану від 17.08.2015, звіт НПО "HRW" за 2016 рік, звіт НПО "OPEN DOORS": "Свобода релігії та переслідування християн" за 2016 рік, звіт Комісії з міжнародної релігійної свободи по Узбекистану за 2017 рік, які містяться в матеріалах справи.

58. З наданої позивачем інформації вбачається, що у країні її походження Республіці Узбекистан систематично допускаються порушення прав людини, обмежуються релігійні права і свободи, що свідчить про обґрунтованість її побоювання стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою, зокрема зі сторони державних органів постійно здійснюються кримінальні переслідування Свідків Єгови, до них застосовуються адміністративні штрафи, арешти, незаконні обшуки і вилучення релігійної літератури, тортури та жорстоке поводження, приниження честі і гідності, відмова в реєстрації їх об`єднань та організацій.

59. Колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідачем не проаналізовано належним чином вказані вище джерела інформації, не спростовано можливість загрози життю позивача, її безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення та сповідування релігії Свідків Єгови, не надано належну оцінку правомірності рішення органу ДМС України про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, що свідчить про його протиправність.

60. Щодо доводів відповідача на те, що позивач прибула в Україну у 2006 році, а за захистом звернулась лише зараз, суд зазначає таке.

61. Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

62. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

63. При цьому, саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є головним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, проте ці побоювання повинні бути реальними.

64. Верховний Суд також зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

65. Викладене та встановлені судами обставини свідчить про те, що у випадку, що розглядається, відносно позивача відповідач не встановив об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність.

66. Відтак, суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позову й покладення на ДМС України обов`язку щодо повторного розгляду поданої позивачем заяви.

67. Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

68. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржуване судове рішення ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

69. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

70. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

71. Керуючись статтями 3, 341, 343, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2017 у справі № 813/345/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О.О. Шишов

Судді І.В. Дашутін

М.М. Яковенко