11/73 Про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та витребування майна з чужого незаконного володіння - 14.04.2011 Прийняття

У квітні 2010 року заступник прокурора Рівненської області звернувся до господарського суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства фінансів України та державного підприємства "Укрбурштин" державної акціонерної компанії "Українські поліметали" в якому просив визнати недійсними договори купівлі-продажу нерухомого майна, укладені між відповідачами, а також просив витребувати майно з чужого незаконного володіння відповідача 2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначив, що спірні договори купівлі-продажу укладені без дотримання вимог ст. 203 Цивільного кодексу України, оскільки відповідач 1, виступаючи продавцем майна не мав необхідного обсягу повноважень на відчуження державного майна, яке він отримав на підставі ухвали господарського суду про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство дочірнього підприємства "Укрбурштин" державної акціонерної компанії "Українські поліметали", яка в подальшому була скасована постановою Вищого господарського суду України. Прокурор вважає незаконним відчуження державного майна на користь ТОВ "Торговий дім "Євротрейд", що на його думку свідчить про наявність правових підстав для визнання договорів недійсними та для витребування майна з незаконного володіння відповідача 2.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 23.06.2010, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 12.10.2010, позов задоволено повністю з огляду на його обґрунтованість, що випливає, зокрема, з приписів ст. ст. 203, 215, 328, 388, 658 Цивільного кодексу України та Закону України "Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" (847-14) .

Не погоджуючись з висновками господарських судів, відповідач 1 подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить судові рішення у справі скасувати, та прийняти нове рішення про відмову в позові. В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та надано неправильну правову оцінку наявним у справі доказам, внаслідок чого зроблено висновки, які не відповідають дійсним обставинам справи. Так, за доводами скаржника, в момент укладення спірних правочинів їх зміст повністю відповідав вимогам чинного законодавства, оскільки ухвала про затвердження мирової угоди була чинною, відтак виконання мирової угоди було обов’язковим для боржника та кредиторів. Крім того, скаржник зазначає, що відповідач 2 є добросовісним набувачем вказаного майна, яке, згідно з приписами ст. 388 Цивільного кодексу України, не може бути витребувано у останнього, оскільки вибуло з володіння дочірнього підприємства "Укрбурштин" державної акціонерної компанії "Українські поліметали" не поза його волею. Скаржник також вважає неправомірним задоволення позовних вимог про визнання недійсними правочинів, в яких позивач не є стороною, з огляду на те, що в розумінні ст. 215 Цивільного кодексу України, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту відповідним чином.

Переглянувши оскаржені судові рішення, дослідивши доводи скаржника, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Як встановлено судами та видно з матеріалів справи, ухвалою господарського суду Рівненської області від 21.04.2003 порушено провадження у справі № 8/24 про банкрутство дочірнього підприємства "Укрбурштин" державної акціонерної компанії "Українські поліметали", введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та вжито заходи до забезпечення грошових вимог кредиторів –накладено арешт на все майно та грошові кошти, що належать боржнику –дочірньому підприємству "Укрбурштин". В наступному, ухвалою господарського суду Рівненської області від 20.09.2007 затверджено мирову угоду, припинено процедуру санації боржника та припинено провадження у справі № 8/24.

Судами встановлено, що на виконання зазначеної ухвали суду керуючий санацією Піщухін М.К. передав у власність відповідача 1 майно ДП "Укрбурштин", яке в подальшому стало предметом спірних договорів купівлі-продажу, укладених між ТОВ "Ю.К." (продавець) та ТОВ "Торговий дім "Євро Трейд" (покупець). Проте, постановою Вищого господарського суду України від 11.06.2008 ухвалу господарського суду Рівненської області від 20.09.2007 про затвердження мирової угоди скасовано, справу № 8/24 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції на стадію санації боржника. На час розгляду господарським судом Рівненської області даної справи провадження у справі про банкрутство Дочірнього підприємства "Укрбурштин" рішення по суті не прийнято.

Досліджуючи надані сторонами докази, господарські суди обох інстанцій зазначили, що оскільки об’єкти, відчужені на підставі спірних правочинів, до моменту їх передачі ТОВ "Ю.К., були зареєстровані як об’єкти права державної власності, тому на відповідні правовідносини поширюється дія, зокрема, Закону України "Про приватизацію державного майна" (2163-12) , статтею 15 якого передбачено вичерпний перелік способів приватизації державного майна. З огляду на те, що наведеною статтею не передбачено можливості відчуження державного майна в порядку виконання мирової угоди у справі про банкрутство державного підприємства, господарські суди дійшли висновку, що відповідач 1 не набув права власності на це майно правомірно, оскільки згідно з ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

На підтвердження наведеного висновку господарські суди також послались на те, що Законом України "Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" (847-14) державне підприємство "Укрбурштин" і його структурні підрозділи включено до відповідного переліку.

Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій визнали обґрунтованими доводи прокурора про те, що спірні правочини вчинені без дотримання вимог ст. 203 Цивільного кодексу України, у зв’язку з відсутністю у відповідача 1 необхідного обсягу цивільної правоздатності в момент вчинення правочину, оскільки згідно зі ст. 658 Цивільного кодексу України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Крім того, судами встановлено, що на момент укладення відповідачами оспорюваних договорів органами, до відання яких належить вирішення питання про приватизацію державного майна, не приймались згідно із законодавством спеціальні рішення про приватизацію спірних об’єктів нерухомості, тим більше не визначався і спосіб приватизації цих будівель.

Водночас, дійшовши висновку про наявність правових підстав для задоволення вимог прокурора в частині визнання недійсними договорів, господарські суди визнали обґрунтованими решту вимог –про витребування майна з незаконного володіння відповідача.

До такого висновку суди дійшли з огляду на ст. 388 Цивільного кодексу України, згідно з якою, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. При цьому, судами зазначено, що у разі, коли набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, особі, яка вважає, що її права порушені потрібно звертатись для захисту порушеного права з віндикаційним позовом. Якщо після укладення оспорюваного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Проте, в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею.

Втім, колегія суддів касаційної інстанцій не може погодитись з такими висновками господарських судів, з огляду на наступне.

Стаття 215 Цивільного кодексу України встановлює загальне правило про те, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 2 ст. 216 Цивільного кодексу України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Приймаючи рішення про визнання недійсними договорів, укладених між відповідачами, судами не враховано, що результатом задоволення заявленого позову є застосування наслідків недійсності угоди, які стосуються сторін угоди і не поширюються на права особи яка вважає себе власником майна. Разом з цим, права такої особи не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якій така особа не є, тобто, із застосуванням правового механізму, встановленого ч. 2 ст. 216 Цивільного кодексу України, незалежно від того чи відповідає спірна угода закону.

Слід також зазначити, що за змістом ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння або викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння чи вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі.

Оскільки добросовісне придбання згідно ст. 388 Цивільного кодексу України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення (витребування) майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Крім того, судами залишено поза увагою, що предметом спірних договорів купівлі-продажу було майно, яке позивач просив зобов’язати відповідача 2 повернути йому, передане відповідачу 1 не на підставі договору купівлі-продажу, а за мировою угодою, затвердженою ухвалою господарського суду, в зв’язку з чим його повернення відповідно до правил ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України є помилковим.

Разом з цим, згідно зі ст. 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Зі змісту наведеної статті вбачається, що до кола обставин, які необхідно встановити під час розгляду позовних вимог про витребування майна, належать, зокрема оплата набувачем вартості спірного майна, неможливість виявлення факту відсутності у продавця відповідних повноважень та відсутність волі власника або утримувача цього майна на його відчуження. Проте, наявні матеріали справи свідчать, що господарськими судами належним чином не досліджено та не перевірено зазначені обставини, внаслідок чого передчасно задоволено вимоги прокурора про витребування майна з володіння відповідача 2.

З огляду на таке, судові рішення, прийняті без встановлення всіх необхідних обставин справи, не можна вважати обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню, а справа –передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду господарському суду слід врахувати наведені в даній постанові вказівки, встановити та належним чином дослідити всі обставини, необхідні для вичерпного висновку щодо наявності обставин для задоволення позовних вимог з урахуванням зазначених у позові правових підстав та вимог.