826/5152/16 Про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язання вчинити дії - 20.06.2019 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року справі № 826/5152/16 за позовом особи без громадянства ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у м. Києві в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №110-16 від 25 лютого 2016 року;

- зобов`язати відповідача повторно розглянути її заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На обґрунтування заявлених вимог позивачка зазначала, що на територію України прибула 24 грудня 2014 року, потребує додаткового захисту, оскільки перебуває за межами країни своєї громадянської належності, не може та не бажає повертатися до неї, оскільки має цілком обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я через внутрішній збройний конфлікт в країні походження - Палестині, а саме Секторі Газа . При цьому зазначає, що влада Палестини не здатна забезпечити їй захист від загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Стверджує, що достатньо обґрунтувала необхідність визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак всупереч цьому відповідачем відмовлено в наданні такого статусу. Відтак, вважає оскаржуване рішення протиправним та просить його скасувати.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року, позов задоволено повністю, визнано протиправним рішення ДМС України від 25.02.2016 року №110-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту та зобов`язано повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання її біженцем або особою, що потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, відповідач просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Скаргу мотивує тим, що ним були належним чином проаналізовано всі подані позивачем відомості про її особу та причини звернення за захистом, і тому на підставі Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У (запереченні) відзиві на касаційну скаргу представник позивача просить залишити її без задоволення, а рішення суду - без змін, оскільки вважає доводи скаржника безпідставними, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм процесуального права.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 9 серпня 2017 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ДМС України.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (2747-15) (далі - КАС України (2747-15) ) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (2747-15) в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року касаційну скаргу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Білоус О.В.(суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 528/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Білоуса О.В. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_1, є громадянкою Палестини, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженкою Сектор Газа Палестина, незаміжня, дітей немає, за національністю - арабка, за віросповіданням - мусульманка.

На територію України заявниця прибула 24 грудня 2014 легально, літаком на підставі візи.

24 березня 2015 року ОСОБА_1 подала до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві заяву - анкету про визнання біженцем або, особою, яка потребує додаткового захисту.

Головним управління Державної міграційної служби України в м. Києві 08 липня 2015 року за результатами розгляду особової справи позивача складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Водночас, додатками до висновку від 19 жовтня 2015 року та 21 грудня 2015 року Головним управління Державної міграційної служби України в м. Києві рекомендовано державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням відповідача № 110-16 від 25 лютого 2016 року зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, про що позивачу направлено повідомлення.

Вважаючи таке рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся з до суду з даним адміністративним позовом.

Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд першої інстанції, з мотивами якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що відповідачем при розгляді заяви позивача не було проведено належної перевірки, збору та аналізу інформації щодо нових обставин вказаних самим заявником, а отже прийнято необґрунтоване та передчасне рішення.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зараз і надалі - Закон №3671-VI (3671-17) ) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

"Побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін "побоювання" означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог.

Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій, під час співбесід від 10 квітня 2015 року, 12 червня 2015 року позивач вказав, що звернувся за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, через те, що в Палестині, а саме в районі Сектор Газа наявний збройний військовий конфлікт, що загрожує життю та здоров`ю заявника.

При цьому, ситуація в районі Сектор Газа на сьогодні є нестабільною, місто залишається під повітряною, морською, сухопутною блокадою Ізраїлю, має місце різке зростання кількості вбивств.

Як убачається із доповіді Спеціального комітету по розслідуванню дій Ізраїлю у відношенні палестинського народу та інших арабів на окупованих територіях, Генеральної Ассамблеї ООН 23 серпня 2016 року, спеціальний комітет закликає уряд Ізраїлю зупинити окупацію західного берегу, східного Ієрусалиму та Газу, відмінити незаконну сухопутну і морську блокаду, яка діє по відношенню до Газу, вжити заходи щодо недопущення насилля, вчинити всі необхідні запобіжні заходи, щоб цивільні особи не страждали під час військових дій, тощо.

Не може бути залишеним поза увагою і той факт, що Міністерство закордонних справ України, у зв`язку із загостренням безпекової ситуації в Ізраїлі та Палестині, неодноразово рекомендувало громадянам України утриматися від поїздок до Ізраїлю та Палестинської Автономії, відвідання палестинських територій та населених пунктів Ізраїлю, розташованих у безпосередній близькості від Сектору Газа, а тим, хто вже перебуває у вказаному регіоні - невідкладно залишити його територію .

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідачем не в повній мірі досліджено інформацію по країні походження позивача. Зокрема відкриті джерела інформації свідчать, що район Сектор Газа де-факто знаходиться під керуванням організації ХАМАС.

Однак, відповідачем не надано оцінку доводам позивача щодо загрози її життю з боку ісламського угруповування ХАМАС, в разі її повернення на батьківщину.

Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Разом з тим, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Викладене та встановлені судами обставини свідчить про те, що у випадку, що розглядається, відносно позивача відповідач не встановив об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність.

Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.