Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

за участю представників:

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 25.06.2007 (суддя Філінюк І.Г.) позов задоволено –на підставі ч.5 ст. 376 та ст. 392 ЦК України визнано за позивачем право власності на об'єкт самочинної реконструкції, а саме нежилі приміщення кінотеатру "Батьківщина" загальною площею 167,1 кв.м., розташовані по вул.Московській,9/3 в м.Миколаєві.

Перший заступник прокурора Миколаївської області у внесеному касаційному поданні просить рішення скасувати та справу повернути на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а саме ч.2 ст. 331, ст.ст. 376, 392 ЦК України, ст.ст. 18, 24 Закону України "Про основи містобудування" та положень постанови КМ України від 22.09.2004 №1243 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" (1243-2004-п) . Зокрема, прокуратура вважає, що прийняте рішення порушує права (повноваження) Миколаївської міської ради, яка не залучена до участі у справі та в розпорядженні якої знаходиться земельна ділянка, на якій було самочинно добудовано спірний об'єкт нерухомості.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судом та заслухавши пояснення присутнього у засіданні представника прокуратури, дійшла висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Миколаївської області з наступних підстав.

Задовольняючи позов суд виходив з того, що позивачем самочинно добудовано належне на праві власності нежиле приміщення зі збільшенням загальної площі на 14,6 кв.м., погоджено самочинну реконструкцію з відповідними службами містобудування та архітектури, санепідемнагляду і пожежного нагляду, а визнання за забудовником права власності на спірний об'єкт не порушує прав інших осіб.

Проте, колегія не може погодитися з передчасними висновками суду з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст. 23 Закону України "Про планування і забудову територій" забудова територій полягає в розміщенні та здійсненні будівництва нових об'єктів, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування існуючих об'єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення підприємств (далі - будівництво).

Таким чином, терміном "будівництво" охоплюється як будівництво нових об'єктів так і реконструкція чи перепланування існуючих об'єктів містобудування.

Згідно положень ч.ч.1-5 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник або користувач земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

За цих обставин, перш за все суду належало з'ясувати, чи вирішував компетентний орган місцевого самоврядування (Миколаївська міська рада) за зверненням позивача питання про надання останньому земельної ділянки на умовах такого цільового призначення, яке передбачає можливість експлуатації (обслуговування) кінотеатру, або реконструкції існуючої будівлі, та чи мали місце заперечення Миколаївської міської ради проти визнання за позивачем права власності на самочинно добудоване нерухоме майно.

Однак, суд першої інстанції обмежився лише посиланнями на погодження позивачем об'єкту самочинного будівництва з відповідними службами містобудування і архітектури, санепідемнагляду і пожежного нагляду та на відсутність порушення прав інших осіб фактом самочинної добудови позивачем нежитлової будівлі, не врахувавши при цьому відсутність в матеріалах справи будь-яких доказів набуття позивачем права власності чи права користування на земельну ділянку (договір купівлі-продажу, державний акт на право власності, договір оренди), на якій власне і знаходиться об'єкт самочинної реконструкції.

Зокрема, відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Наведене не виключає самовільне зайняття позивачем земельної ділянки, на якій розташований спірний об'єкт самочинного будівництва, що залишилося поза увагою суду при вирішенні даного спору.

Отже, виходячи зі змісту норми ч.5 ст. 376 ЦК України обов'язковою передумовою для визнання судом права власності на самочинно збудоване на земельній ділянці нерухоме майно (при відсутності порушення прав інших осіб) є наявність у позивача права власності чи користування вказаною земельною ділянкою.

Водночас господарський суд в обґрунтування підстав для задоволення позову неправильно застосував ч.5 ст. 376 ЦК України та не врахував, що відповідно до положень ст .95 Земельного кодексу України (2768-14) , ч.1 ст. 375 ЦК України, ст. 25 Закону України "Про оренду землі" навіть тимчасовий землекористувач, з урахуванням умов надання земельної ділянки та її цільового призначення має право споруджувати будівлі та споруди лише за умови згоди на це власника (орендодавця). Тобто чинним земельним законодавством орендарю не надано права на самостійну забудову чужої земельної ділянки для власних потреб, в тому числі з метою реконструкції належного орендарю нерухомого майна.

Не залучивши до участі у справі Миколаївську міську раду, до повноважень якої відноситься розпорядження землями державної та комунальної власності в межах м.Миколаєва, в тому числі шляхом їх передачі в оренду (ст.124 та п.12 перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) ), та не з'ясувавши наявність чи відсутність заперечень зазначеного органу місцевого самоврядування проти визнання права власності на нерухоме майно за позивачем, який здійснив самочинну реконструкцію нежилих приміщень на чужій земельній ділянці, суд передчасно прийняв рішення про задоволення позову, яке безумовно стосується прав та обов'язків вказаного органу місцевого самоврядування.

Вирішуючи спір, судом залишено поза увагою наведені обставини, у зв'язку з чим суду відповідно до вимог ст. 24 ГПК України слід було вирішити питання про залучення до участі в справі іншого (належного) відповідача, повинного відповідати за цим позовом.

Вирішуючи юридичну долю спірного майна, зокрема, постановляючи рішення про задоволення позову та визнання права власності на це майно за товариством, місцевий господарський суд неповно з'ясував обставини справи щодо дійсних прав та обов'язків сторін і не зазначив, які дії відповідача (КП "Миколаївське МБТІ") свідчать про те, що ним оспорюється чи не визнається право власності позивача на спірне майно, як того вимагає ст. 392 ЦК України. Адже, в противному разі відсутні підстави вважати вказане комунальне підприємство належним відповідачем.

Зокрема, задовольняючи позов, пред'явлений до КП "Миколаївське МБТІ", суд навіть не встановив, чи вчинялися відповідачем певні дії, спрямовані на порушення прав позивача (відмова в реєстрації за позивачем спірного майна тощо). Тим більше, що в разі недоведеності звернення позивача до КП "Миколаївське МБТІ" з клопотанням про вчинення певних реєстраційних дій та обумовленої цим недоведеності порушення відповідачем прав та інтересів позивача, підстави для задоволення позову були відсутні.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про визнання права власності (постанови ВСУ від 03.04.2007 у справі №14/317 та від 12.02.2008 у справі №11/30-07 та від 05.06.2007 у справі №7/778).

Водночас, наявні обставини погодження позивачем об'єктів самочинного будівництва з відповідними службами містобудування та архітектури, санепідемнагляду і пожежного нагляду не звільняють його від дотримання приписів ч.ч.3,5 ст. 376 ЦК України щодо підстав набуття права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.

За таких обставин, ухвалене в справі судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому воно підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Разом з тим, з врахуванням предмета даного спору колегія не може прийняти до уваги посилання прокуратури на необхідність отримання позивачем належного дозволу на будівництво, дозволу на виконання проектно-пошукових робіт, належно затвердженого проекту, введення об'єкта в експлуатацію за актом державної приймальної комісії та додержання забудовником інших будівельних норм і правил, в тому числі передбачених постановою КМ України від 22.09.2004 №1243 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" (1243-2004-п) , оскільки такі доводи касаційного подання свідчать про необґрунтоване застосування до спірних правовідносин норми ст. 331 ЦК України, яка визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, яке створене з додержанням вимог закону (тобто при наявності всі необхідних дозволів та актів, передбачених ст.ст. 24, 29 Закону України "Про планування і забудову територій", ст. 18 Закону України "Про основи містобудування") та інших правових актів, однак, не регулює правовий режим самочинного будівництва.

Водночас, поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені в ст. 376 ЦК України, яка є спеціальною в регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва (постанова ВСУ від 12.02.2008 у справі №11/30-07).

Відповідно до вимог п.3 ст.1119 та п.3 ч.2 ст.11110 ГПК України (1798-12) касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосуються прав і обов’язків осіб, які не були залучені до участі у справі. Вищенаведені обставини свідчать про наявність підстав для застосування Вищим господарським судом України згаданих статей до спірних правовідносин, оскільки відсутність залучення Миколаївської міської ради в якості іншого (належного) відповідача при прийнятті оскаржуваного рішення істотно зачіпає її права та обов’язки, а, відтак, перешкоджає правильному об’єктивному та всебічному вирішенню даного спору з врахуванням прав та охоронюваних законом інтересів всіх учасників спірних майнових правовідносин. При цьому судова колегія враховує, що згідно з ч.2 ст.11110 ГПК України (1798-12) викладені вище обставини є в будь-якому випадку достатньою окремою підставою для скасування рішення та подальшого нового розгляду справи судом першої інстанції.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,

Касаційне подання першого заступника прокурора Миколаївської області задовольнити.

Рішення господарського суду Миколаївської області від 25.06.2007 у справі №9/430/07 скасувати з передачею справи на новий розгляд до цього ж господарського суду.