Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

за участю представників:

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 21.07.2008 (суддя Коваль С.М.) позов задоволено –на підставі ч.3 ст. 376 та ст. 392 ЦК України визнано за позивачем право власності на самочинно реконструйовані (переплановані) об'єкти нерухомості, а саме магазин промислових товарів загальною площею 69,2 кв.м. та квартиру АДРЕСА_2.

Перший заступник прокурора Миколаївської області у внесеному касаційному поданні просить рішення скасувати, в позові відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а саме ч.2 ст. 331, ч.1 ст. 375, ч.4 ст. 376, ст. 392 ЦК України, ст. 18 Закону України "Про основи містобудування" та положень постанови КМ України від 22.09.2004 №1243 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" (1243-2004-п) . Зокрема, прокуратура вважає, що прийняте рішення впливає на права та обов'язки Миколаївської міської ради, яка не залучена до участі у справі та в розпорядженні якої знаходиться земельна ділянка, в межах якої позивачем реконструйовано спірні об'єкти нерухомості.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судом та заслухавши пояснення присутнього у засіданні представника прокуратури, дійшла висновку, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Миколаївської області з наступних підстав.

Задовольняючи позов суд виходив з того, що рішенням Миколаївського міськвиконкому від 20.12.2007 №2687 позивачу було дозволено переведення квартири АДРЕСА_1 у нежитлові приміщення, а також дозволено виконання проектних і ремонтно-будівельних робіт по реконструкції цих приміщень для розміщення магазину промислових товарів. Після цього позивачем без дозволу інспекції ДАБК на виконання будівельних робіт та затвердженого проекту самочинно переплановано нежиле приміщення кв.№33 в магазин промислових товарів, а також самовільно переобладнано квартиру №34 з трикімнатної у двокімнатну, однак, ним погоджено перепланування вказаних об'єктів з відповідними службами санепідемнагляду та пожежного нагляду.

Проте, колегія не може погодитися з передчасним висновком суду з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст. 23 Закону України "Про планування і забудову територій" забудова територій полягає в розміщенні та здійсненні будівництва нових об'єктів, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування існуючих об'єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення підприємств (далі - будівництво).

Таким чином, терміном "будівництво" охоплюється як будівництво нових об'єктів так і реконструкція чи перепланування існуючих об'єктів містобудування.

Як вбачається з матеріалів справи, квартири №33 та АДРЕСА_2, які є об'єктами спірної реконструкції (перепланування), на підставі договору купівлі-продажу від 13.03.1992р. та договору міни нерухомого майна від 19.11.2001 №5401 належать на праві власності саме громадянці ОСОБА_1, як фізичній особі, а не приватному підприємцю ОСОБА_1

Суб’єктний склад вказаних договорів переконливо свідчить про відсутність виникнення на підставі них господарських відносин, а тому цими договорами не породжуються господарські зобов’язання в розумінні ст. 179 ГК України.

До того ж, відповідно до ст.ст. 379, 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного проживання в ньому фізичної особи.

Згідно з ч.2 ст. 7 та ч.1 ст. 8 Житлового кодексу України непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) Ради народних депутатів. Переведення придатних для проживання жилих будинків і жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду в нежилі, як правило, не допускається. У виняткових випадках переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі може здійснюватися за рішенням органів, зазначених у частині другій статті 7 цього Кодексу.

Отже, виходячи зі змісту положень ч.2 ст. 7 Житлового кодексу України переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі здійснюється за рішенням органів, які виконують функції виконавчих органів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад, а саме: актами Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. При цьому здійснення переведення жилих приміщень у нежилі є правом, а не обов'язком вищевказаних органів.

Жодних застережень щодо допустимості прийняття виконавчими органами міських рад (за винятком міст Києва та Севастополя) рішень про переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі чинний Житловий кодекс України (5464-10) не містить.

Відтак, міські ради та їх виконавчі органи в інших містах (за винятком міст Києва та Севастополя) не мають повноважень на переведення жилих приміщень з житлового фонду в нежилі, оскільки такі повноваження міських рад не передбачено ані Житловим кодексом України (5464-10) , ані Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) .

За цих обставин суду належало з'ясувати, чи вирішував компетентний орган ( Миколаївська облдержадміністрація ) за зверненням позивача питання про переведення належних останньому квартир (житлових приміщень) в нежилі приміщення, та чи мали місце подальші заперечення Миколаївської міської ради проти визнання за позивачем права власності на самочинно реконструйоване нерухоме майно, як нежиле приміщення (ч.4 ст. 376 ЦК України).

Отже, суд передчасно застосував до спірних правовідносин рішення Миколаївського міськвиконкому від 20.12.2007 №2687, яким позивачу було дозволено переведення квартири АДРЕСА_1 у нежитлові приміщення та виконання проектних і ремонтно-будівельних робіт по реконструкції цих приміщень для розміщення магазину промислових товарів, не врахувавши вимоги ч.2 ст. 4 ГПК України, згідно яких господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Що стосується перепланованої квартири №34, яка також є предметом даного спору, то з матеріалів справи не вбачається та судом взагалі не досліджувалися і не встановлювалися обставини її переведення до категорії нежилих приміщень.

Не залучивши до участі у справі Миколаївську облдержадміністрацію, до повноважень якої відноситься вирішення питань переведення жилих приміщень у нежилі (ч.1 ст. 8 Житлового кодексу України), та не з'ясувавши наявність чи відсутність подальших заперечень Миколаївської міської ради проти визнання права власності на нерухоме майно за позивачем, який здійснив самочинну реконструкцію квартир, суд передчасно прийняв рішення про задоволення позову, яке безумовно стосується прав та обов'язків вказаних органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Вирішуючи спір, судом залишено поза увагою наведені обставини, у зв'язку з чим суду відповідно до вимог ст. 24 ГПК України слід було вирішити питання про залучення до участі в справі інших (належних) відповідачів, повинних відповідати за цим позовом.

Вирішуючи юридичну долю спірного майна, зокрема, постановляючи рішення про задоволення позову та визнання права власності на це майно за позивачем, місцевий господарський суд неповно з'ясував обставини справи щодо дійсних прав та обов'язків сторін і не зазначив, які дії відповідача ( КП "Миколаївське МБТІ") свідчать про те, що ним оспорюється чи не визнається право власності позивача на спірне майно.

Зокрема, задовольняючи позов, пред'явлений до КП "Миколаївське МБТІ", суд навіть не встановив, чи вчинялися відповідачем певні дії, спрямовані на порушення прав позивача (відмова в реєстрації за позивачем спірного майна тощо). Адже, в разі недоведеності звернення позивача до КП "Миколаївське МБТІ" з клопотанням про вчинення певних реєстраційних дій та обумовленої цим недоведеності порушення прав та інтересів позивача, підстави для задоволення позову були відсутні.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про визнання права власності (постанова ВСУ від 05.06.2007 у справі №7/778).

Водночас, наявне погодження позивачем питань перепланування спірних квартир з відповідними службами санепідемнагляду та пожежного нагляду не звільняє його від дотримання приписів ч.2 ст. 8 Житлового кодексу України щодо підстав переведення жилих приміщень в нежилі.

За таких обставин, ухвалене в справі судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому воно підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вищенаведені обставини не виключають, що реконструйовані позивачем спірні квартири у встановленому чинним житловим законодавством порядку не втратили свого первісного цільового (житлового) призначення, у зв'язку з чим касаційна інстанція згідно зі ст.11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) вважає за необхідне доручити суду першої інстанції при новому розгляді справи вирішити питання про наявність чи відсутність передбачених п.1 ч.1 ст.80 цього Кодексу підстав для припинення провадження у справі.

Адже, виходячи зі змісту ч.3 ст.22 Закону України "Про судоустрій України" та ч.1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах, коли суб'єктний склад учасників відповідає ст.1 цього Кодексу, а спірні правовідносини носять господарський характер.

В свою чергу, справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових відносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, підвідомчі районним судам, та мають розглядатися в порядку цивільного судочинства (ч.1 ст. 15 ЦПК України).

Разом з тим, колегія не приймає до уваги посилання прокуратури на необхідність отримання позивачем належного дозволу на будівництво, дозволу на виконання проектно-пошукових робіт, належно затвердженого проекту, введення об'єкта в експлуатацію за актом та додержання забудовником інших будівельних норм і правил, в тому числі передбачених постановою КМ України від 22.09.2004 №1243 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" (1243-2004-п) , оскільки такі доводи касаційного подання свідчать про необґрунтоване застосування до спірних правовідносин норми ст. 331 ЦК України, яка визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, яке створене з додержанням вимог закону (тобто при наявності всі необхідних дозволів та актів, передбачених ст.ст. 24, 29 Закону України "Про планування і забудову територій", ст. 18 Закону України "Про основи містобудування" ) та інших правових актів, однак, не регулює правовий режим самочинного будівництва.

Водночас, поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені в ст. 376 ЦК України, яка є спеціальною в регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва (постанова ВСУ від 12.02.2008 у справі №11/30-07).

Відповідно до вимог п.3 ст.1119 та п.3 ч.2 ст.11110 ГПК України (1798-12) касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосуються прав і обов’язків осіб, які не були залучені до участі у справі. Вищенаведені обставини свідчать про наявність підстав для застосування Вищим господарським судом України згаданих статей до спірних правовідносин, оскільки відсутність залучення Миколаївської облдержадміністрації та Миколаївської міської ради в якості інших відповідачів при прийнятті оскаржуваного рішення істотно зачіпає їх права та обов’язки, а, відтак, перешкоджає правильному об’єктивному та всебічному вирішенню даного спору з врахуванням прав та охоронюваних законом інтересів всіх учасників спірних майнових правовідносин. При цьому судова колегія враховує, що згідно з ч.2 ст.11110 ГПК України (1798-12) викладені вище обставини є в будь-якому випадку достатньою окремою підставою для скасування рішення та подальшого нового розгляду справи судом першої інстанції.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,

Касаційне подання першого заступника прокурора Миколаївської області задовольнити частково.

Рішення господарського суду Миколаївської області від 21.07.2008 у справі №17/365/08 скасувати з передачею справи на новий розгляд до цього ж господарського суду.