Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційного

за участі представників сторін:

від прокуратури –Руснак Ю.І.;

від інших сторін –не з'явилися.

20.05.2008р. рішенням господарського суду Миколаївської області (суддя Ткаченко О.В.) позовні вимоги ТОВ "Есмеральда" задоволено, визнано за останніми право власності на частку нежитлового приміщення магазину загальною площею 331,3 кв.м., основною площею 323,2кв., у тому числі торговельною площею 263,5кв.м., розташовану за адресою: м. Миколаїв, вул. Біла,67. Рішення мотивовано тим, позивачем отримано узгодження на самочинне будівництво нежитлових приміщень від санітарно-епідеміологічної станції, управління містобудування та архітектури, ГУ МНС України в Миколаївській області, тому зважаючи на положення ст.ст. 376, 392 Цивільного кодексу України позовні вимоги підлягають задоволенню.

У касаційному поданні прокурор просив рішення місцевого господарського суду скасувати, а справу направити для нового розгляду, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Зокрема, зазначав, що суд не врахував приписів ЦК України (435-15) , Земельного кодексу України (2768-14) , не залучив до участі у справі належного відповідача –відповідну сільську, селищну, міську раду до компетенції якої відноситься право розпоряджатись землею в межах населеного пункту. Не враховано вимог ст. 18 ЗУ "Про основи містобудування", ст.ст. 24, 29 ЗУ "Про планування і забудову територій" щодо дотримання позивачем порядку будівництва, а саме наявності документів, що свідчать про прийняття об'єкта в експлуатацію. Натомість, судом в якості доказів прийняті документи, які не є дозвільними в сфері містобудування.

Проаналізувавши касаційне подання на предмет його обґрунтованості у сукупності з іншими матеріалами справи, колегія суддів приходить до висновку про задоволення вимог подання виходячи з наступного.

Відповідно ч.2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

При цьому, ч. 3 зазначеної статті передбачено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Відповідно до ч.4 ст. 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (ч.5 ст. 376 ЦК України).

Згідно положень статті 12 Земельного кодексу України та ст. 60 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності на землю належить територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів в містах. Від іменні та в інтересах територіальних громад відповідно до закону правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності здійснюють органи місцевого самоврядування.

Пунктом 12 перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) встановлено, що до розмежувань земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищі, міські ради.

Таким чином, суд першої інстанції не врахував, що належним відповідачем у справі про самочинне будівництво є відповідна (сільська, селищна, міська) рада, до компетенції якої належить вирішення питань щодо розпорядження землями відповідних територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності (ст. ст. 8 - 12 Земельного кодексу України), вирішення питання вибору, вилучення (викупу) земельних ділянок, надання дозволу на будівництво об'єктів містобудування, вирішення питання щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єктів містобудування та упорядкування територій (ст.ст.10-12 ЗУ "Про планування та забудову територій").

Вирішуючи спір у даній справі суд не з'ясував обставин вирішення власником питання про надання позивачу земельної ділянки, розташованої під уже збудованими об'єктами нерухомості, на умовах відповідного цільового призначення, відношення власника земельної ділянки щодо визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за позивачем.

Тобто, при розгляді спору судом прийнято рішення, що стосуються прав та обов’язків юридичної особи, яка не була залучена до участі у справі, а саме не залучено власника землі в особі відповідного державного органу чи органу місцевого самоврядування.

Беручи до уваги викладене та вимоги ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню з направленням справи для нового розгляду.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 -11112, Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційне подання першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради задоволити.

Рішення господарського суду Миколаївської області від 20.05.2008р. у справі №6/219/08 скасувати, а справу направити для нового розгляду.