Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю повноважних представників:

та за зустрічним позовом

У вересня 2009 року ПП ОСОБА_4 звернулася до господарського суду Рівненської області з позовом до ПП ОСОБА_5 про розподіл майна в натурі, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що у спільній сумісній власності сторін знаходиться будівля пральні по АДРЕСА_1, проте розділити майно в добровільному порядку відповідач заперечує.

Просила визнати частки співвласників у праві спільної сумісної власності на будівлю пральні по Ѕ частині та провести розподіл відповідно до часток визначених експертом.

Відповідач ПП ОСОБА_5 звернувся до господарського суду з зустрічним позовом та просив при розподілі спільного сумісного майна збільшити його частку до 69,3% від загальної вартості коштів вкладених у столярний цех.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 29 грудня 2009 року (суддя Грязнов В.В.) в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Первісний позов задоволено. Проведено розподіл спільної сумісної власності сторін будівлі пральні по АДРЕСА_1 з виділом часток кожному із сторін в розмірі 50%.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2010 року рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення, яким в задоволені первісних позовних вимог відмовлено.

Зустрічний позов задоволено та постановлено виділити в натурі СПД ОСОБА_4 30,7% із спільної сумісної власності на будівлю пральні АДРЕСА_1, СПД ОСОБА_5 –69,3% будівлі пральні.

У касаційній скарзі ПП ОСОБА_4 просить постанову апеляційного господарського суду скасувати, як прийняту з порушенням норм матеріального і процесуального права, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін.

Відзив на касаційну скаргу від відповідача до суду не надходив.

Перевіривши матеріали справи та на підставі встановлених в ній фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування апеляційним господарським судом при прийнятті оскаржуваної постанови норм матеріального і процесуального права, суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 22 березня 2004 року ВАТ "Рівненський завод тракторних агрегатів" (продавець) та приватні підприємці ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (покупці) уклали договір, відповідно до п. 1.1 якого, продавець зобов’язався продати покупцю, а покупець зобов’язався купити нежиле приміщення "пральня", яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та оплатити його вартість відповідно до умов договору. Відповідно до п. 2.1 договору вартість об'єкта продажу 30 794 грн. Договір підписано головою правління ВАТ "Рівненський завод тракторних агрегатів" та ОСОБА_4 і ОСОБА_5. Змін та доповнень до договору сторони не вносили, що підтверджується матеріалами справи. (а.с.70, т.1).

Рішенням господарського суду Рівненської області 25 січня 2005 року по справі № 14/9 визнано за суб'єктами підприємницької діяльності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності на будівлю пральні, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яку вони придбали по договору від 22 березня 2004 року у ВАТ "Рівненський завод тракторних агрегатів". (а.с. 6, 62, т.1). Вказана будівля належить позивачу та відповідачу на праві спільної сумісної власності, що вбачається з витягу від 9 лютого 2005 року. (а.с. 7, 71, т.1).

Приймаючи постанову про скасування рішення місцевого господарського суду та прийняття нового рішення у справі про задоволення зустрічного позову, відповідно до якого при розділі спільного сумісного нерухомого майна сторін в натурі була збільшена частка ФОП ОСОБА_5 до 69,3%, апеляційний господарський суд виходив з того, що здійснені ФОП ОСОБА_5 витрати свідчать про наявність у спірному випадку обставин, які мають істотне значення та відповідно зумовлюють збільшення його частки з 50% до 69,3% і відповідне зменшення частки ФОП ОСОБА_4 з 50% до 30,7%, що згідно ст. 372 ЦК України є підставою для зміни розміру часток у спільній сумісній власності за рішенням суду.

Проте, з вказаними висновками апеляційної інстанції погодитись не можна, враховуючи наступне.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Статтею 372 ЦК України визначено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

Тобто, суду дається право із посиланням на обставини, що мають істотне значення, та із зазначенням в мотивувальній частині судового рішення на те, чому суд визнав ці обставини такими, збільшити або зменшити частку, яка присуджується кожному із співвласників.

Приймаючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції зазначених положень закону не врахував, що визнати законним і обґрунтованим не можна.

Розглядаючи даний спір апеляційний господарський суд не звернув уваги на ті обставини, що надані ФОП ОСОБА_5 докази у справі, які свідчать про здійснення ним поліпшень у спірному майні, зокрема це накладні, розписки, заяви та пояснення громадян, відносяться до обставин, які передували до набуття ним та ФОП ОСОБА_4 права власності на спірну будівлю, тому вони не можуть мати істотного значення і вплинути на збільшення його частки у спірному майні.

Окрім того, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на наявність в матеріалах справи договору від 8 листопада 2003 року (т.1 а.с. 102) підписаного ОСОБА_5 відповідно до якого, останній бере на себе зобов'язання після оформлення права власності на спірне приміщення оформити продажу 50% цього приміщення з 50% прилеглої території ОСОБА_4 за 50% вкладених коштів в будівлю та прилеглу територію. Будь-які вимоги про збільшення своєї частки в зазначеному договорі відсутні та не заявлялись останнім при прийнятті рішення господарського суду Рівненської області від 25 січня 2005 року, яким було визнано право спільної сумісної власності на будівлю пральні по АДРЕСА_1 за ФОП ОСОБА_5 та ОСОБА_4

За вказаних обставин, суд вважає, що постанова апеляційного господарського суду як прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 32, 34, 43 ГПК України, не може залишитись без змін і підлягає скасуванню.

Перевіряючи законність і обґрунтованість прийнятого місцевим господарським судом рішення у справі суд вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував та перевірив всі зібрані у справі докази, дав їм належну правову оцінку та прийняв правильне рішення, яке відповідає обставинам справи та вимогам закону, що регулює дані правовідносини, тому його необхідно залишити без змін.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2010 року у справі скасувати, задовольнивши касаційну скаргу.

Рішення господарського суду Рівненської області від 29 грудня 2009 року залишити без змін.