53/118 Про стягнення заборгованості по орендній платі та штрафних санкцій - 18.01.2011 Прийняття

Рішенням господарського суду м.Києва від 16.08.2010 (суддя Грєхова О.А.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.10.2010 (судді: Зеленін В.О., Дикунська С.Я., Калатай Н.Ф.), позов задоволено частково –на підставі ст.ст. 526, 549, ч.2 ст. 625 ЦК України та ст. 193 ГК України стягнуто з відповідача на користь позивача 969463,97 грн. заборгованості по орендній платі за договором оренди від 25.06.2008 (за період з 11.06.2009р. по 15.03.2010р.), 60606,27 грн. пені, 51629,76 грн. інфляційних втрат та 3% річних в сумі 11018,16 грн. В решті позовних вимог (про стягнення 14865,72 грн. пені) відмовлено у зв'язку з їх необґрунтованістю.

ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" у поданій касаційній скарзі та уточненнях до неї просить рішення і постанову скасувати, прийняти нове рішення про відмову в позові повністю, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст. 549, 598, 625, 653, 785 ЦК України, ст.ст. 230, 232 ГК України та ст. 43 ГПК України. Зокрема, скаржник вважає, що, суди обох інстанцій, достеменно встановивши, що укладений між сторонами договір оренди від 25.06.2008 є розірваним з 18.03.2009 року в односторонньому порядку на підставі п.3.4.4 договору, помилково не застосували до спірних правовідносин ст. 653 ЦК України та стягнули заборгованість по орендній платі за період, коли договірні зобов'язання сторін припинилися.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судами попередніх інстанцій, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова –скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в позові повністю з наступних підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про часткове задоволення позову апеляційний господарський виходив з того, що:

Місцевий господарський суд встановив, що згідно п.2.1 договору оренди від 25.06.2008 (далі –договір) строк його дії становить 3 роки - з 25.06.2008р. по 25.06.2011р. Згідно акту приймання-передачі від 25.06.2008 орендодавець передав, а орендар прийняв нежиле приміщення площею 117,5 кв.м. за адресою: м.Київ, пр-т Повітрофлотський, 34.

Відповідно до п.4.1 договору за користування приміщенням орендар сплачує орендну плату з розрахунку 505 грн. за 1 кв.м. Загальна сума орендної плати за перший місяць оренди складає 53 337,50 грн. без ПДВ (п.4.2 договору).

Пунктом 4.5 договору встановлено, що розрахунки за договором здійснюються наступним чином: гарантійний платіж в розмірі 118675 грн. (без ПДВ), який є оплатою за перший та останній місяці оренди, - протягом п'яти банківських днів з моменту укладення договору. При цьому, розмір орендної плати за останній місяць оренди зміні не підлягає. Орендна плата за другий та кожний наступний місяць, крім останнього місяця оренди, вноситься один раз на місяць не пізніше 10 числа поточного місяця оренди шляхом перерахування визначеної п.4.1 суми на рахунок орендодавця на підставі наданих орендодавцем рахунків до п’ятого числа поточного місяця. Розмір орендної плати кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати, нарахованої за попередній місяць, на індекс інфляції за попередній місяць. Розмір орендної плати за другий та кожен наступний місяць оренди, крім останнього місяця оренди, визначається за відповідною формулою.

Відповідно до п.3.3.5 договору орендар зобов'язався сплачувати орендодавцеві орендну плату у розмірі, строки та на умовах встановлених договором.

Місцевий суд зобов’язував відповідача надати листа з пропозицією про розірвання договору оренди (оригінал для огляду, належним чином завірену копію для залучення до матеріалів справи) та докази направлення його позивачу, а також докази надіслання позивачу акту прийому-передачі (повернення) приміщення та сам акт. Однак, відповідач в судове засідання 16.08.2010р. не з’явився, вимог суду не виконав. Натомість, матеріали справи містять адресованого відповідачу листа позивача від 09.05.2009 з пропозицією про розірвання договору оренди з 17.03.2009р.

Орендар має право розірвати договір оренди, повідомивши про це орендодавця не менш ніж за 90 календарних днів до бажаного строку розірвання договору (п.3.4.4 договору). Тому місцевий суд дійшов висновку, що договір оренди нежилого приміщення від 25.06.2008 є розірваним з 18.03.2009р.

Відповідно до п.п.5.7,5.10 договору орендар протягом десяти календарних днів з дати припинення договору повинен звільнити та повернути приміщення за актом приймання-передачі, попередньо привівши його у стан відповідно до акту приймання-передачі, складеного під час передання приміщення від орендодавця до орендаря, та попередньої оплати за час перебування. Приміщення вважається повернутим орендарю належним чином з моменту підписання сторонами двостороннього акту прийому-передачі.

Згідно п.8.6 договору закінчення строку цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Закінчення строку його дії не звільняє сторони від виконання тих зобов’язань, які є невиконаними.

Оскільки відповідачем не надано доказів на підтвердження факту звільнення та повернення орендодавцю приміщення за актом приймання-передачі, місцевий суд вважав, що орендаря не звільнено від зобов’язання щодо внесення плати за користування приміщенням за період з червня 2009р. по березень 2010р.

Згідно матеріалів справи позивачем надсилались на адресу відповідача: лист №01 від 15.06.2009, претензія №5/01 від 15.07.2009, претензія №01 від 10.08.2009, листи №10/01 від 09.10.2009, №01 від 09.11.2009, лист №6/01 від 31.12.2009, лист №01/01 від 12.01.2010, лист №01 від 08.02.2010, лист №01 від 09.03.2010 з вимогою погасити заборгованість, яка виникла внаслідок порушення відповідачем умов договору. До зазначених листів-претензій позивач додавав рахунки на оплату за орендоване приміщення.

Однак, відповідач своїх зобов'язань щодо сплати орендної плати належним чином не виконав, в зв’язку з чим має заборгованість перед орендодавцем по орендній платі в сумі 969463,97 грн. за період з 11.06.2009р. по 15.03.2010р. Матеріали справи не містять доказів погашення відповідачем заборгованості перед позивачем.

Посилання відповідача на те, що приміщення ним звільнено 20.01.2009р. і це підтверджується актом приймання-передачі виконаних робіт від 20.01.2009 про демонтаж обладнання в приміщенні відділення за адресою: м.Київ, пр-т Повітрофлотський,34, місцевий суд вважав необґрунтованими, оскільки проведення робіт щодо демонтажу обладнання в приміщенні відділення за згаданою адресою не може бути доказом виселення орендаря з приміщення.

Місцевим судом встановлено, що відповідач в порушення умов договору обов’язку по сплаті орендної плати за орендоване приміщення в повному обсязі не виконав, а тому на підставі ст. 193 ГК України та ст.ст. 525, 526 ЦК України позовні вимоги про стягнення з відповідача 969463,97 грн. заборгованості з орендної плати є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.

Згідно п.7.2 договору за прострочення сплати орендної плати орендар сплачує орендодавцеві пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період порушення строків оплати від розміру щомісячної орендної плати за кожний день прострочення.

При дослідженні поданого позивачем розрахунку пені, місцевим судом виявлено, що позивач здійснив розрахунок пені по заборгованості за період більший, ніж 6 місяців, що є порушенням ч.6 ст. 232 ГК України. За перерахунком суду з відповідача підлягає стягненню на користь позивача пеня в розмірі 60606,27 грн.

Відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми. Тому місцевий суд дійшов висновку про задоволення вимог позивача щодо стягнення з відповідача 3 % річних у сумі 11018,16 грн. та 51629,76 грн. збитків від інфляції.

Доводи апелянта відхилено апеляційним судом як безпідставні та необґрунтовані, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі та не спростовують висновків, викладених в судовому рішенні. Посилання апелянта на те, що до стягнення підлягає сума боргу в розмірі 209015,62 грн. за період з 11.06.2009р. по 18.08.2009р., доказом чого є надіслання позивачу відповідачем листа №985 від 18.08.2009 з проханням підписати акт прийому-передачі приміщення, апеляційний суд не взяв до уваги за відсутності будь-яких доказів на підтвердження цих обставин. Крім цього, відповідачем не підписано акту приймання-передачі приміщення (одержано відповідачем 05.10.2010р.), надісланого позивачем листом від 04.10.2010.

Проте, колегія не може погодитися з висновками суду в частині задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій залишено поза увагою ті обставини, що предметом даного спору є стягнення з відповідача боргу з орендної плати в сумі 969463,97 грн., нарахованої позивачем за період фактичного користування відповідачем приміщенням ( з 11.06.2009р. по 15.03.2010р. ).

Відповідно до ч.ч.2,3 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Як достовірно встановлено судами, договір оренди нежилого приміщення від 25.06.2008 є розірваним з 18.03.2009 року на підставі п.3.4.4 договору у зв'язку із завчасним повідомленням орендарем орендодавця про дострокове розірвання договору оренди (не менш ніж за 90 календарних днів до бажаного строку розірвання договору).

Згідно з ч.1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Отже, орендна плата може нараховуватися орендодавцем, сплачуватися орендарем чи стягуватися з нього в судовому порядку виключно за період дії договору оренди аж до моменту його припинення, тобто в межах чинного договору оренди.

Наведені обставини переконливо свідчать про те, що в розрізі вимог ч.ч.2,3 ст. 653 ЦК України та п.3.4.4 договором оренди від 25.06.2008 з моменту досягнення сторонами домовленості про дострокове розірвання договору оренди ( з 18.03.2009р. ) припиненими слід вважати зобов’язання відповідача (орендаря) по сплаті орендної плати на майбутнє, а саме за час фактичного безпідставного користування майном до його повернення орендодавцю (тобто за спірний період - з 11.06.2009р. по 15.03.2010р. ).

Окрім того, умовами договору оренди від 25.06.2008 також не передбачено обов’язок орендаря сплачувати орендну плату після припинення договору оренди.

Водночас, судами помилково не враховано наступне.

Згідно з ч.3 ст. 16 ЦК України, суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Зокрема, відповідно до ч.ч.2,3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Таким чином, норми ч.ч.2,3 ст. 13 та ч.3 ст. 16 ЦК України наділяють суд повноваженнями відмовляти в позові з підстав неутримання позивача від вчинення дій, які могли б порушити права інших осіб, або ж в разі вчинення позивачем дій з наміром завдати шкоди іншій особі.

Наявне звернення колишнього орендодавця до господарського суду з позовом про стягнення з ПАТ "КБ "Фінансова ініціатива" орендної плати за період з 11.06.2009р. по 15.03.2010р., коли договір оренди вже припинився у зв'язку з його достроковим розірванням сторонами, безперечно свідчить про порушення позивачем імперативних приписів ч.ч.2,3 ст. 13 ЦК України та обумовлену цим наявність підстав для відмови в позові, передбачених ч.3 ст.16 цього Кодексу.

Окрім того, відповідно до ч.ч.1,2 ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

В силу достеменно встановленого судами факту припинення з 18.03.2009р. договору оренди від 25.06.2008 банк не може бути примушений судом до вчинення дій щодо сплати орендної плати, нарахованої за період після 18.03.2009р., оскільки такі дії не є обов'язковими для відповідача.

В порушення вимог ч.ч.1,2 ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд на вказані обставини уваги не звернув.

Помилковий же висновок судів попередніх інстанцій про те, що орендаря не звільнено від зобов’язання щодо внесення плати за користування приміщенням за період з червня 2009р. по березень 2010р., який (висновок) ґрунтується лише на недоведеності звільнення орендарем та повернення орендодавцю приміщення за актом приймання-передачі, суперечить вимогам ч.ч.2,3 ст. 13, ч.ч.1,2 ст. 14, ч.3 ст. 16 та ч.ч.2,3 ст. 653 ЦК України.

Зважаючи на те, що невідповідність висновків суду встановленим фактичним обставинам справи, а також порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм ст.ст. 13, 14, 16, 653 ЦК України та ст. 43 ГПК України призвели до прийняття неправомірного рішення про часткове задоволення позову, то касаційна інстанція дійшла висновку про наявність достатніх правових підстав для задоволення касаційної скарги шляхом скасування оскаржуваних рішення та постанови і прийняття нового рішення про відмову в позові в повному обсязі.

Позовні вимоги про стягнення 60606,27 грн. пені, 51629,76 грн. інфляційних втрат та 3% річних в сумі 11018,16 грн., нарахованих на суму основного боргу на підставі ст. 549 та ч.2 ст. 625 ЦК України, мають похідний характер від вимог про стягнення 969463,97 грн. заборгованості по орендній платі, а тому і в задоволенні цієї частини позовних вимог слід відмовити у зв'язку з їх необґрунтованістю.