Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:

розглянувши

В засіданнях взяли участь представники :

Ухвалою від 02.04.09 колегії суддів Вищого господарського суду України у складі головуючого –Першикова Є.В., суддів –Данилової Т.Б., Ходаківської І.П., касаційну скаргу Товариства № 2/163 від 13.02.09 було прийнято до провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні на 30.04.09.

З метою належної підготовки справи до судового засідання, розгляду справи колегією суддів, яка призначила її до розгляду, та створення сприятливих умов для представників учасників судового процесу ухвалою суду від 16.04.09 розгляд справи було відкладено на 14.05.09.

У зв'язку з неявкою представника скаржника у судове засідання, призначене на 14.05.09, ухвалою суду розгляд справи було відкладено на 28.05.09.

У зв'язку з перебуванням судді Данилової Т.Б. у відпустці, розпорядженням від 25.05.09 заступника Голови Вищого господарського суду України для перегляду справ, призначених до розгляду на 28.05.09 колегією суддів у складі головуючого –Першикова Є.В., суддів –Данилової Т.Б., Ходаківської І.П., створено колегію суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючий –Першиков Є.В., судді –Муравйов О.В., Ходаківська І.П.

Про вказані обставини представників сторін повідомлено на початку судового засіданні 28.05.09. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу в касаційному порядку, не заявлено.

За згодою представників сторін, відповідно до ч. 2 ст. 85 та

ч. 1 ст. 111 -5 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 28.05.09 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 01.12.08 господарського суду Донецької області (суддя Джарти В.В.) позовні вимоги Підприємця задоволено.

Товариству заборонено встановлювати дозвільний режим переміщення осіб та вантажів на шляхах, якими здійснюється доступ до майна Підприємця; встановлювати будь-які обмеження у використанні під'їзних шляхів до майна Підприємця.

З Товариства на користь Підприємця стягнуто 85,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Постановою від 15.01.09 Донецького апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого –Алєєвої І.В., суддів –Величко Н.Л., Москальової І.В.) рішення від 01.12.08 господарського суду Донецької області залишено без змін, а апеляційну скаргу Товариства –без задоволення.

Вказані судові рішення мотивовані тим, що Товариством не доведено правових підстав для встановлення обмежень Підприємцю у використанні під'їзних шляхів та не доведено, що він є законним землекористувачем ділянки, на якій застосовуються такі обмеження.

Не погодившись з рішеннями попередніх судових інстанцій, Товариство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій (з урахуванням уточнень) просить рішення від 01.12.08 господарського суду Донецької області та постанову від 15.01.09 Донецького апеляційного господарського суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових актів було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст. 13, 25, 91, 319, 322, 355, 386 Цивільного кодексу України, 33, 84 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

У своїх відзивах на касаційну скаргу Підприємець щодо доводів Товариства заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення –без змін.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, уточнення до неї, відзиви на касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, 15.03.94 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України (Продавець) та організацією орендаторів підприємства "Сантехдеталь" (Покупець) було укладено договір купівлі-продажу державного майна орендного підприємства "Сантехдеталь", згідно якого Регіональне відділення Фонду державного майна України продало, а організація орендаторів підприємства "Сантехдеталь" (Покупець) придбала майно цілісного майнового комплексу "Сантехдеталь", яке знаходиться за адресою: м.Донецьк,

пр-т.Красногвардійський, 46, та відповідно до договору оренди від 28.12.92 було передано орендному підприємству з правом викупу.

Судами встановлено, що розпорядженням виконавчого комітету Калінінської районної ради народних депутатів від 26.09.94 № 677 орендне підприємство "Сантехдеталь" було перереєстроване в акціонерне товариство закритого типу "Завод "Сантехдеталь" (далі –Товариство).

На підставі наданих сторонами доказів у справі судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 23.05.02 між Товариством (Продавець) і Підприємцем (Покупець) було укладено договір купівлі-продажу будівлі, згідно якого Товариство продало, а Підприємець купив частину цеху літ.Ц-1, загальною площею 545,9 м 2, який знаходиться по АДРЕСА_1 і складає 2,5/100 частки комплексу.

Також, встановлено, що 10.12.03 між Товариством (Продавець) і Підприємцем (Покупець) було укладено договір купівлі-продажу будівлі, згідно якого Товариство продало, а Підприємець купив частину електромеханічного цеху під літерою Ц-1 розміром 100,9 м 2, загальною площею цеха 1 000,9 м 2, що складає 0,46/100 частин цілісного майнового комплексу Товариства.

Вирішуючи спір попередні судові інстанції встановили, що 25.01.05 між виконавчим комітетом Донецької міської ради (Орендодавець) та Підприємцем (Орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, згідно якого Підприємцю була передана в строкове платне користування земельна ділянка (кадастровий номер НОМЕР_1) для експлуатації частини існуючого електромеханічного цеху по АДРЕСА_1. Також, встановлено, що згідно договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки від 25.01.05, виконавчий комітет Донецької міської ради передав земельну ділянку для експлуатації існуючої частини електромеханічного цеху, в строкове платне користування, загальною площею 1 721 м 2, що знаходяться на території Калінінського району АДРЕСА_1, з кадастровим номером НОМЕР_1 із земель промисловості, транспорту, зв‘язку, енергетики, оборни та іншого призначення міської ради.

Крім того, встановлено, що 17.05.06 між виконавчим комітетом Донецької міської ради (Орендодавець) та Підприємцем (Орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, згідно якого Підприємцю в строкове платне користування передано наступні ділянки: земельну ділянку

№ 1 (кадастровий номер НОМЕР_2) та земельну ділянку № 2 (кадастровий номер НОМЕР_3) для експлуатації відкритих складів для електромеханічного цеху по АДРЕСА_1.

При вирішенні спору по суті місцевим та апеляційним судами встановлено, що між Товариством та Підприємцем було укладено договір на встановлення земельного сервітуту на право проїзду Підприємцем транспортними засобами для обслуговування своєї земельної ділянки по наявному шляху з твердим покриттям, який пролягає по земельній ділянці Товариства за адресою: АДРЕСА_1, для експлуатації існуючих відкритих складів електромеханічного цеху. Даний договір зареєстровано в Донецькій міській раді, про що вчинено запис 23.02.06 за № с/3-94. На момент розгляду справи договір на встановлення земельного сервітуту недійсним в судовому порядку не визнавався та є чинним.

Судами встановлено, що п. 2.1 договору на встановлення земельного сервітуту передбачено, що сторони повинні дотримуватися загальновизнаних правил добросусідства: дозволяти власникам суміжної ділянки проїзд через їх ділянку для використання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення; сумісно експлуатувати, підтримувати у відповідному стані під'їзні шляхи площею 0,00750 га до суміжної земельної ділянки.

Згідно п. 2.2 договору сервітуту Товариство зобов'язано: виконувати в повному обсязі всі умови договору; дозволяти Підприємцю проїзд транспортними засобами по наявному шляху з метою використання земельної ділянки відповідно до її цільового призначення; не втручатися в господарську діяльність Підприємця.

При вирішенні спору судами було взято до уваги пояснення учасників судового процесу про те, що Товариство, на підставі договору на охорону майна та локального наказу по підприємству, встановлює обмеження у використанні під'їзних шляхів до майна Підприємця, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, а саме –встановлює дозвільний режим переміщення осіб та вантажів на шляхах, якими здійснюється доступ до майна Підприємця.

Звернувшись з позовом у даній справі Підприємець просить

(з урахуванням уточнень, поданих в порядку ст. 22 Господарського процесуального кодексу України) заборонити Товариству встановлювати будь-які обмеження у використанні під'їзних шляхів до майна Підприємця, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, у тому числі заборонити Товариству встановлювати дозвільний режим переміщення осіб та вантажів на шляхах, якими здійснюється доступ до майна Підприємця.

Суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до висновку про те, що в спірних правовідносинах підставою подання позову про усунення перешкод в користуванні майном стало те, що можливість користування Підприємцем своєю власністю суттєво звузилась внаслідок введення Товариством, як власником майна (що знаходиться на суміжній з Підприємцем земельній ділянці), певних обмежень, у тому числі пропускного охоронного режиму через території, стосовно яких в силу норм чинного законодавства повинні діяти норми земельного сервітуту.

Вирішуючи спір попередні судові інстанції врахували, що фактично Підприємець та Товариство є власниками об'єктів нерухомого майна, які раніше входили до цілісного майнового комплексу. Матеріалами справи підтверджено, що Підприємець оформив право користування земельними ділянками під об'єктами, що належать йому на праві власності, а Товариство таке оформлення лише здійснює.

При винесенні рішень по суті спору судами були відхилені заперечення Товариства щодо позовних вимог, з посиланням на недоведеність наявності права у Товариства встановлювати обмеження в користуванні майном іншого власника на земельних ділянках, стосовно яких ним не були надані правовстановлюючі документи. При цьому, судами було також відхилено доводи Товариства щодо псування машинами Підприємця асфальтового замощення з огляду на те, що згідно експертної оцінки, яку проводила випробувальна лабораторія Служби автомобільних доріг в Донецькій області Державної служби автомобільних доріг України "Укравтодор" асфальтобетонна суміш із керна № 1, № 2 не відповідає вимогам ДСТУ Б.В. 2.7-119-2003, оскільки компоненти відробили свій термін придатності та не забезпечують фізико-механічні властивості даному асфальтобетону від постійних навантажень транспорту.

Отже, при прийнятті рішень попередні судові інстанції виходили з того, що Товариство є власником окремих будівель, які розташовані за адресою: м.Донецьк, пр. Красногвардійський, 46, що підтверджується копією витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, але при цьому Товариством не доведено, що земельна ділянка, на якій встановлено обмеження у використанні під'їзних шляхів, знаходиться в його власності або користуванні.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що за змістом ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Аналіз наведеного правового положення свідчить, що до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Водночас за змістом коментованої статті порушення права чи законного інтересу або спір щодо них повинні існувати на момент звернення до суду. Якщо в результаті розгляду справи виявиться, що порушення відсутнє, суд має відмовити в позові.

Водночас слід мати на увазі, що законодавство може встановлювати право особи на звернення до суду з метою запобігання порушенню права, тобто право на превентивний позов. Так, відповідно до ст. 386 Цивільного кодексу України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Отже, за змістом зазначеного та з урахуванням вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, в чому конкретно полягає порушення його прав та інтересів.

Разом з тим, вирішуючи спір, суди мають на підставі наданих сторонами доказів у справі (залучених до матеріалів справи) дослідити наявність порушення прав і охоронюваних законом інтересів на які посилається позивач.

Водночас, вирішуючи спір у даній справі попередніми судовими інстанціями вказаним обставинам правової оцінки надано не було та прийнято рішення з порушенням вимог ст.ст. 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України, оскільки зі змісту оскаржених рішень фактично не вбачається чим саме доводиться факт наявності порушення Товариством прав Підприємця.

Колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що вирішуючи спір у даній справі суди першої та апеляційної інстанцій посилались на правові положення, що регулюють інститут сервітуту, проте, суди, зазначивши про існування між сторонами договору про встановлення сервітуту та вказавши про обов'язки Товариства за таким договором, не надали правової оцінки також іншим положенням такого договору, в тому числі обов'язкам, взятих на себе Підприємцем за цим договором, та питанню їх дотримання.

Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що за умови того, що судами спір було вирішено з урахуванням наявного договору сервітуту, не надано оцінки питанню способу захисту прав, обраному Підприємцем, оскільки фактично суть даного спору зводиться до виконання Товариством договору на встановлення земельного сервітуту на право проїзду Підприємцем транспортними засобами по наявному шляху з твердим покриттям, який пролягає по земельній ділянці Товариства.

Приймаючи оскаржені судові рішення суди вказали про необхідність додержання балансу інтересів власників будівель, що розташовані в межах цілісного майнового комплексу, проте, фактично судами враховано лише інтереси Підприємця, та не наведено правових обґрунтувань щодо відхилення доводів Товариства, як власника, що також володіє певним обсягом прав та інтересів на визначеній території, в межах якої розташоване його майно.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що питання правомірності користування Товариством земельною ділянкою на якій розташовані споруди, що належать йому на праві власності, не є предметом спору у даній справі, а тому посилання на відсутність у Товариства правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може бути єдиною підставою для задоволення позовних вимог Підприємця у даній справі, оскільки юридичний аналіз матеріалів справи свідчить про те, що Товариством вчинення оскаржених заходів здійснюється з метою захисту своїх інтересів, як власника майна, разом з тим не доведено чи вчиняються такі заходи саме по відношенню до Підприємця, яким чином та які конкретно негативні наслідки мають для Підприємця.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу, що згідно роз'яснень, викладених у п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.76 "Про судове рішення" (v0011700-76) резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. В ній, зокрема, має бути зазначено які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом підлягає захисту порушене право.

Отже, з урахуванням зазначеного та в контексті ст. 84 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що при прийнятті рішення судом першої інстанції було порушено вимоги щодо його оформлення, оскільки його резолютивна частина містить визначення, які не підпадають під визначені процесуальним законом критерії щодо чіткості та безумовності.

Щодо посилань скаржника на рішення, прийняті у справі № 29/212, то вони не можуть прийняті до уваги з огляду на те, що в Україні не діє прецедентна система права, судові рішення у конкретних справах не є джерелом права, а тому не є обов'язковими для застосування при вирішенні інших спорів.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що в касаційному поданні стверджуються факти порушення судами не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів. Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що оцінка доказів не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення, ухвалені у справі, підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду Донецької області.

Керуючись ст.ст. 111 -5, 111 -7, 111 -9, 111 -10 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

Касаційну скаргу акціонерного товариства закритого типу "Завод "Сантехдеталь" задовольнити.

Рішення від 01.12.08 господарського суду Донецької області та постанову від 15.01.09 Донецького апеляційного господарського суду у справі № 29/225пн господарського суду Донецької області скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.