Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників:

Дніпропетровського апеляційного господарського суду

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 06.03.2006 (суддя І.Рудь) позов про стягнення заборгованості по земельному податку задоволено.

Рішення суду мотивовано тим, що заперечення відповідача про пропуск позовної давності по сумі заборгованості та неможливість нарахування штрафу та пені через дію мораторію, у зв'язку із порушенням справи про банкрутство, відхилені, оскільки на момент введення мораторію у справі про банкрутство відповідача строк позовної давності не настав і за приписами ст. 263 Цивільного кодексу України відстрочений з причин, встановлених законом, тобто введення мораторію. Податковий борг відповідача із плати за землю та пеня за несвоєчасну сплату земельного податку не відносяться до конкурсних грошових вимог у справі про банкрутство і мають погашатися як поточні кредиторські вимоги.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.12.2008 (судді: І.Тищик, Т.Верхогляд, Л.Чимбар) рішення місцевого господарського суду залишено без зміни з тих же підстав.

Відповідач в касаційній скарзі просить рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції скасувати з підстав неповного з'ясування обставин справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Скаржник вважає, що суд не правильно застосував норми позовної давності з огляду на правову природу спору, вважає, що його податкове зобов'язання не підлягає стягненню за закінченням позовної давності, судом неправильно застосовано до спірних правовідносин ст. 263 Цивільного кодексу України, в порушення закону неправомірно стягнув пеню, нараховану за несвоєчасну сплату земельного податку, позивач є неналежним, оскільки не має повноважень на стягнення заборгованості, що є предметом спору.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги, заслухавши представника скаржника та прокурора, вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи предметом спору є заборгованість із плати за землю у вигляді земельного податку та штрафні санкції за несвоєчасність сплати.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про плату за землю", використання землі в Україні є платним; плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель; розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом; за земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.

Частиною 1 ст. 5 Закону України "Про плату за землю" визначено, що об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, в т.ч. на умовах оренди.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про плату за землю", підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, —договір оренди такої земельної ділянки.

Відповідно до п. 8 ст. 14 Закону України "Про систему оподаткування" (в редакції чинній на момент винесення судового рішення у справі) плата за землю (земельний податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності) належать до загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів).

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Цивільного кодексу України до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Розглядаючи позов про стягнення плати за землю на користь міської ради, суди не встановили чи уповноважений вказаний орган за законом стягувати таку плату, враховуючи те, що згідно зі ст. 27 Закону України "Про плату за землю" контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку, а також орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності здійснюється органами державної податкової служби.

Згідно з п.3 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" на державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції покладено, зокрема, функцію щодо контролю своєчасності подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів, податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням податків, інших платежів, а також перевірки достовірності цих документів щодо правильності визначення об'єктів оподаткування і обчислення податків, інших платежів.

Як вбачається з матеріалів справи, приймаючи процесуальні документи у справі, господарські суди керувалися нормами Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Разом з тим, поза увагою судів залишився той факт, що в з 1 вересня 2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України (2747-15) .

Відповідно до абзаців 1, 2 пункту 6 розділу VІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Як суд першої так і апеляційної інстанції, не надавши належної правової оцінки суб'єктному складу та характеру спірних правовідносин, розглянули даний спір за правилами Господарського процесуального кодексу України (1798-12) без врахування вищенаведених норм законодавства щодо юрисдикції спору.

Визначаючи підвідомчість спору, суд не з`ясував який саме характер правовідносин існує між сторонами у цій справі, не звернули увагу на правові підстави заявленого позову, належної оцінки предмету спірних правовідносин не надали, і, враховуючи суб`єктний склад, дійшли помилкового висновку щодо юрисдикції спору як підвідомчого господарському суду.

Зважаючи на вищевикладене та предмет спору, касаційна інстанція дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвалених у справі рішення і постанови як таких, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права, оскільки даний спір господарському суду не підвідомчий і підлягає розгляду в адміністративному суді.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.12.2008 та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 06.03.2006 у справі № 13/8 господарського суду Дніпропетровської області скасувати.

Провадження у справі припинити.

Витрати по сплаті державного мита, в тому числі за перегляд судових рішень в касаційному порядку віднести на Дніпродзержинську міську раду. Господарському суду Дніпропетровської області видати відповідний наказ.