Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників:

Рішенням господарського суду АР Крим від 17.12.2008 (суддя Чумаченко С.А.) первісний позов задоволено частково - на підставі ст.ст. 526, 1049 ЦК України стягнуто з ВАТ "Суднобудівний завод "Залів" на користь позивача суму заборгованості (позичені кошти) в розмірі 2000000 грн. за угодою від 10.07.98 №62/34. У задоволенні первісних позовних вимог про стягнення 5 % річних за користування позикою в сумі 1001744,75 грн. відмовлено. У зустрічному позові відмовлено у зв'язку зі спливом строку позовної давності. Також суд першої інстанції в порядку п.1 ст. 83 ГПК України визнав недійсним пункт 1.1 укладеної між сторонами угоди №62/34 від 10.07.1998р.

Рішення мотивоване наявністю обов’язку відповідача повернути позивачу позичені грошові кошти та невідповідністю недійсним пункту 1.1 угоди №62/34 положенням ст.ст.170,374 чинного на той час ЦК УРСР (1540-06) .

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 11.02.2009 (судді: Плут В.М., Борисова Ю.В., Голик В.С.) рішення змінено - пункт 6 резолютивної частини рішення від 17.12.2008 викладено в наступній редакції: "Пункт 1.1 угоди №62/34 від 10.07.1998 року, укладеної між відкритим акціонерним товариством "Суднобудівний завод "Залів" та Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України - виконавча дирекція Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, визнати частково недійсним - в частині встановлення 5 % річних за користування позикою". В решті рішення залишено без змін.

Державний центр зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову змінити, визнати дійсним п.1.1 угоди №62/34 від 10.07.98 в частині встановлення 5 % річних за користування позикою та стягнути з ВАТ "Суднобудівний завод "Залів" на користь позивача 5 % річних за користування позикою в сумі 1001744,75 грн., посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст. 113, 117 Конституції України, ст.ст. 170, 374 ЦК УРСР, розпорядження КМ України від 01.07.1998р. №474-р (474-98-р) та ст.ст. 83, 101 ГПК України. Зокрема, скаржник вважає, що за угодою №62/34 від 10.07.98 відповідачу було надано позику під сплату 5% річних саме на підставі та на виконання розпорядження КМ України від 01.07.1998р. №474-р (474-98-р) , яке є чинним та відповідачем не оскаржено. На думку позивача, статтею 170 ЦК УРСР не встановлено категоричну заборону на застосування процентів по зобов'язанням, зобов'язання сторін за договором виникли з адміністративного акту - розпорядження КМ України (ст. 4 ЦК УРСР), а ст. 83 ГПК України дозволяє господарському суду виходити за межі позовних вимог лише за наявності клопотання заінтересованої сторони про це.

Колегія суддів, перевіривши в межах доводів (вимог) касаційної скарги фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судом апеляційної інстанції та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржувана постанова - залишенню без змін з наступних підстав.

Змінюючи первісне рішення про часткове задоволення первісного позову та відмову в зустрічному позові, апеляційний господарський суд виходив з того, що: Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01.07.1998 року № 474-р (474-98-р) було вирішено надати, як виняток, відкритому акціонерному товариству "Суднобудівний завод "Залів" за рахунок Державного фонду сприяння зайнятості населення пільгову позику (із сплатою 5 відсотків) у сумі 2,0 млн. грн. для фінансування витрат, пов'язаних з упорядкуванням чисельності працюючих на цьому підприємстві. Даною постановою Державному центу зайнятості Мінпраці було доручено укласти в установленому порядку відповідну угоду з ВАТ "Суднобудівний завод "Залів", в якій визначити порядок та термін повернення позики.

10.07.1998 року між Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України (замовник) та відкритим акціонерним товариством "Суднобудівний завод "Залів" (Виконавець) було укладено угоду №62/34, відповідно до пункту 1.1. якої Замовник надає Виконавцю позику в сумі 2,0 млн. грн. під 5 (п'ять) відсотків річних з терміном користування 3 роки і поверненням в термін, згідно з пунктом 2.2. угоди.

Відповідно до пункту 2.2 угоди № 62/34 від 10.07.1998 року, Виконавець бере на себе зобов'язання щорічно, починаючи з 25 липня 1999 року погашати позику (з урахуванням відсотків).

Пунктом 5.1 угоди № 62/34 від 10.07.1998 року сторони передбачили, що термін угоди встановлюється з 30 липня 1998 року до 30 липня 2001 року.

10.07.2002 року між Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України та відкритим акціонерним товариством "Суднобудівний завод "Залів" було укладено Додаткову угоду № 2 до угоди № 62/34 від 10.07.1998 року, відповідно до якої пункт 2.2 угоди №62/34 було замінено наступною редакцією: "Виконавець" бере на себе зобов'язання повернути фінансову допомогу із сплатою відсотків у розмірах 5 відсотків річних за період з 01.01.2003 року до 01.01.2006 року та повернути протягом вказаного періоду відсотки, нараховані згідно з додатком № 2, у розмірі 5% річних за період з липня 1998 року до грудня 2002 року, на фінансову допомогу, надану Державним центром зайнятості відповідно до угоди № 62\34 від 10.07.1998 року.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) від 01.01.2004 року, Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки у даному випадку строк погашення позики встановлено до 01.01.2006 року, тобто правовідносини позики на момент набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) продовжують існувати, апеляційна інстанція вважає, що до правовідносин стосовно виконання угоди №62/34 мають застосовуватись положення Цивільного кодексу України (435-15) від 16.01.2003р.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 1049 Цивільного кодексу України також встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що - встановлені договором.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У даному випадку, пунктом 2 Додаткової угоди №2 від 10.07.2002 пункт 5.1 Угоди №62/34 було викладено в новій редакції та строк погашення позики було встановлено до 1 січня 2006 року.

Оскільки з матеріалів справи не вбачається факту погашення відкритим акціонерним товариством "Суднобудівний завод "Залів" у строк до 01.01.2006 року отриманої від Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України позики та з огляду на наведені вище норми законодавства, апеляційний суд визнав первісні позовні вимоги про стягнення основної суми позики в розмірі 2000000 грн. обґрунтованими та їх задоволення судом першої інстанції правомірним.

Що стосується первісних позовних вимог в частині стягнення 5 % річних за користування позикою (1000744,75 грн.), то суд апеляційної інстанції розглядав дані вимоги в контексті зустрічного позову про визнання недійсним пункту 1.1 угоди №62/34 від 30.07.1998 року.

Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди.

Так, на момент укладення сторонами у справі Угоди 62/34 діяв Цивільний кодекс УРСР (1540-06) в редакції від 18.07.1963 року.

Приймаючи до уваги той факт, що спірну Угоду № 62/34 укладено 30.07.1998 року, позов про визнання угоди недійсною заявлено у 2008 році, клопотання про поновлення строку позовної давності не заявлялось, господарський суд АР Крим вірно встановив момент закінчення строку позовної давності (30.07.2001 року) та дійшов вірного висновку про необхідність відмови у задоволенні зустрічного позову у зв'язку із закінченням строку позовної давності.

В той же час, відповідно до пункту 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Отже, якщо господарський суд, вирішуючи спір, встановить, що зміст договору або його окремі положення суперечать чинному законодавству, суд повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.

Так, згідно зі статтею 374 ЦК УРСР за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.

У даному випадку, окрім надання відповідачу позики, Угодою №34/62 також передбачався обов’язок ВАТ "Суднобудівний завод "Залив" сплатити 5% річних за користування позикою.

В той же час, стаття 170 ЦК УРСР встановлює, що проценти по грошових та інших зобов'язаннях не допускаються, за винятком операцій кредитних установ, зобов'язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі.

Отже, чинним на час укладення спірної угоди цивільним законодавством, не лише не передбачалось встановлення процентів за договором позики, а й містилася пряма заборона нарахування процентів по грошових та інших зобов'язаннях, за винятком операцій кредитних установ, зобов'язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі.

У даному випадку необхідність сплати 5 % річних за користування позикою встановлювалась розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01.07.1998 року №474-р (474-98-р) .

Однак, Державний центр зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України як на момент видання розпорядження №474-р від 01.07.98, так і на даний момент кредитною установою не був та не є.

Суд апеляційної інстанції також не погодився з доводами апелянта про те, що встановлення відсотків за користування позикою на підставі вказаного розпорядження КМ України є тим самим іншим випадком, передбаченим законом, про який йдеться у статті 170 ЦК УРСР. При цьому суд зазначив, що розпорядження Кабінету Міністрів України є не законом, а лише підзаконним нормативно-правовим актом.

За таких обставин, господарський суд АР Крим дійшов вірного висновку про необхідність виходу за межі позовних вимог та визнання недійсним пункту 1.1 угоди №62/34 від 10.07.1998 року, укладеної між сторонами у даній справі.

В той же час, апеляційна інстанція вважає відсутніми підстави для визнання недійсним пункту 1.1 угоди №62/34 від 10.07.1998 року в цілому, оскільки невідповідність законодавству встановлено лише щодо визначення 5% річних за користування позикою. Тому, суд апеляційної інстанції визнав за необхідне рішення суду першої інстанції в цій частині змінити, визнавши пункт 1.1 угоди № 62/34 від 10.07.1998 року недійсним лише частково.

З урахуванням наведених вище обставин, апеляційний суд визнав такими, що не підлягають задоволенню, первісні позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 5% річних за користування позикою в сумі 1001744,75 грн., оскільки пункт 1.1 угоди №62/34 від 10.07.1998 року в частині встановлення необхідності сплати 5% річних є недійсним з моменту його укладення.

Колегія погоджується з висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до п.1 ст. 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Отже, суд може за власною ініціативою визнати недійсним повністю чи частково пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству, чим спростовуються твердження скаржника про те, що стаття 83 ГПК України дозволяє господарському суду виходити за межі позовних вимог лише за наявності клопотання заінтересованої сторони про це, оскільки такі доводи скаржника ґрунтуються на помилковому ототожненні ним підстав виходу господарського суду за межі позовних вимог, врегульованих пунктами 1 та 2 вказаної статті процесуального закону.

З матеріалів справи вбачається, що пункт 1.1 угоди №62/34 від 10.07.1998 року, який в порядку п.1 ст. 83 ГПК України визнано апеляційним судом недійсним в частині встановлення сплати позичальником 5 % річних, тісно пов'язаний з предметом первісного позову (в частині стягнення з відповідача 5% річних за користування позикою в сумі 1001744,75 грн.).

Що стосується висновку суду про невідповідність пункту 1.1 угоди №62/34 від 10.07.98 нормам ст.ст.170,374 чинного на той час ЦК УРСР (1540-06) , то такий висновок є цілком обґрунтованим з огляду на наступне.

Згідно імперативних приписів ст. 170 ЦК УРСР проценти по грошових та інших зобов'язаннях не допускаються, за винятком операцій кредитних установ, зобов'язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі. Вказаний припис кореспондується з нормою ч.1 ст. 374 ЦК УРСР, якою передбачено обов'язок позичальника повернути позикодавцеві таку ж саму суму грошей без права кредитора на стягнення процентів.

Більше того, відповідно до імперативних вимог ч.5 ст. 3 Закону України "Про банки та банківську діяльність" (в редакції від 26.04.1993р., чинній на момент укладення Угоди від 10.07.98) здійснення операцій щодо розміщення грошових вкладів та кредитів, крім банків, іншими юридичними особами забороняється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України.

Колегія відхиляє посилання скаржника на те, що за угодою №62/34 від 10.07.98 відповідачу було надано позику під сплату 5% річних у винятковому випадку, а саме на підставі та на виконання чинного розпорядження КМ України від 01.07.1998р. №474-р (474-98-р) , оскільки, як правильно зазначив апеляційний суд, дійсно ст. 170 ЦК УРСР та ч.5 ст. 3 Закону України "Про банки та банківську діяльність" передбачають застереження щодо можливості надання позики іншими, крім банків, юридичними особами під відсотки (проценти) у випадках, визначених законодавчими актами України. Проте, відповідно до ст.ст. 75, 91 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент –Верховна Рада України, яка приймає закони, постанови та інші акти.

В свою чергу, згідно зі ст.ст.113,117 Кабінет Міністрів України, як вищий орган в системі органів виконавчої влади, в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Отже, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України не відносяться до законодавчих актів України в розумінні ст. 170 ЦК УРСР та ч.5 ст. 3 Закону України "Про банки та банківську діяльність", оскільки є підзаконними нормативно-правовими актами та відносяться до актів законодавства України.

Окрім того, касаційна інстанція на підставі ч.2 ст. 4 ГПК України не вправі застосовувати при вирішенні даного спору розпорядження КМ України від 01.07.1998р. №474-р (474-98-р) , яке в частині визначення відсоткового характеру надаваної позивачем позики (зі сплатою 5% річних) суперечить вимогам ст. 170 ЦК УРСР та ч.5 ст. 3 Закону України "Про банки та банківську діяльність", чинних на той час.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах, пов’язаних з помилковим застосуванням судами підзаконних нормативних актів КМ України, які суперечать або не відповідають закону (постанови ВСУ від 04.07.2006 у справі № 34/514-18/456 та від 19.09.2006 у справі №34/515-18/455).

Безпредметними вважаються також посилання позивача в обгрунтування своїх заперечень на ст.ст. 49, 50 ЦК УРСР, оскільки пункт 1.1 угоди №62/34 від 10.07.98 (в частині встановлення обов'язку позичальника сплатити 5 % річних) визнано апеляційним судом недійсним на підставі ст. 48 ЦК УРСР, тобто як такий, що не відповідає вимогам закону.

Отже, позивачем не спростовано фактичні обставини, які стали підставою для виходу суду за межі позовних вимог та відмови в первісному позові в частині стягнення з відповідача 5% річних за користування позикою в сумі 1001744,75 грн.

Водночас колегія не приймає до уваги вимоги позивача про визнання дійсним п.1.1 угоди №62/34 від 10.07.98 в частині встановлення 5 % річних за користування позикою, оскільки, по-перше, такий спосіб захисту цивільних прав можливий лише в разі ухилення однієї із сторін договору від його нотаріального посвідчення (ч.2 ст. 220 ЦК України). По-друге, згідно імперативних вимог ч.3 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України у касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Правомірність задоволення первісного позову в частині стягнення 2000000 грн. основного боргу (суми неповернутої позики) та в частині відмови в зустрічному позові не є предметом даного касаційного оскарження, в зв'язку з чим законність та обґрунтованість судових рішень в цій частині касаційною інстанцією не перевіряється виходячи з меж перегляду справи в порядку касації.

Зважаючи на вищенаведене, касаційна інстанція не вбачає підстав для скасування оскаржуваної постанови.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7- 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 11.02.2009 у справі №2-8/675-2006 залишити без змін, а касаційну скаргу Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України –без задоволення.