Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Рівненської області з позовом до виконавчого комітету Рівненської міської ради, в якому просив суд визнати за ним право власності на стаціонарний виставковий майданчик загальною площею 23,1 м2, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, і складається з двох кабінетів площею 9,5м2 та 8,9 м2, коридору площею 2,0 м2 та санвузла площею 2,7 м2 . В уточненні до позовних вимог позивач просив також визнати за ним право власності на ґанок площею 0,9 м2, який примикає до стаціонарного виставкового майданчика.

Доповідач Гоголь Т.Г.

За клопотанням Виконавчого комітету Рівненської міської ради первісного відповідача - Виконавчий комітет Рівненської міської ради, як неналежного, було замінено на Рівненську міську раду, про що винесено відповідну ухвалу.

Господарський суд Рівненської області рішенням від 22.07.2008 року (суддя Марач В.В.) позовні вимоги задовольнив, визнав за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 право власності на стаціонарний виставковий майданчик загальною площею 23,1 м2, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та який складається з двох кабінетів площею 9,5м2 та 8,9 м2, коридору площею 2,0 м2 та санвузла площею 2,7 м2 та право власності на ґанок площею 0,9 м2, який примикає до стаціонарного виставкового майданчика. В рішенні суд зазначив, що виставковий майданчик використовується позивачем під відповідну господарську діяльність і він має необхідні дозволи для здійснення такої діяльності, отже вимоги підлягають до задоволення зважаючи на відсутність у позивача документів, що засвідчують право власності на самочинно збудований стаціонарний виставковий майданчик та відсутність фактів оспорювання чи невизнання права власності на нерухоме майно з боку інших осіб.

З касаційним поданням на рішення господарського суду в інтересах держави в особі Рівненської міської ради до Вищого господарського суду України звернувся Заступник прокурора Рівненської області, який просить скасувати рішення господарського суду Рівненської області від 22.07.2008 року, справу направити на новий розгляд до господарського суду Рівненської області. Скарга вмотивована неправильним застосуванням господарським судом норм матеріального та процесуального права, а саме статті 376 Цивільного кодексу України, статей 22, 29 Закону України "Про основи містобудування", неповним з’ясуванням обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи. В касаційному поданні зазначається, що судом не досліджено обставини, що є необхідними умовами узаконення самочинно побудованих об’єктів, а саме: відведення для цієї мети в установленому порядку забудовнику земельної ділянки, відсутність заперечень з боку власника земельної ділянки, відсутність порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб –в даному випадку Рівненської міської ради.

Позивач не скористався своїм правом на наданні відзиву на касаційну скаргу.

Вищий Господарський суд України заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г. і пояснення присутнього у судовому засіданні прокурора, переглянувши матеріали справи та доводи касаційного подання, перевіривши правильність застосування господарським судом приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Господарським судом першої інстанції установлено та підтверджується матеріалами справи, що предметом позову є вимога підприємця ОСОБА_1 до Рівненської міської ради про визнання за ним права власності на самочинно збудований стаціонарний виставковий майданчик загальною площею 23,1 м2. Судом встановлено, що законність володіння позивачем земельною ділянкою, на якій розташований стаціонарний виставковий майданчик, підтверджується договором оренди земельною ділянкою, укладеним на п’ять років між позивачем та Рівненською міською радою 29.09.2006 року. Також господарський суд встановив наявність дозволу Управління містобудування та архітектури на розміщення малої архітектурної форми; дозволу відділу з питань наглядово-профілактичної діяльності Рівненського МУ ГУ МНС України на початок роботи виставкового майданчику; дозволу Управління торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування на розміщення об’єкта дрібно роздрібної торгівельної мережі.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання за позивачем права на спірне нерухоме майно суд зазначив, що фактичний стан конструкцій та інженерних мереж влаштованого позивачем стаціонарного виставкового майданчика відповідають нормі влаштування такого об'єкту нерухомості і здійснено ним з дотриманням державних будівельних норм.

Проте, висновки, до яких дійшов господарський суд є передчасними та такими, що не ґрунтуються на всебічному повному досліджені всіх обставин справи та наявних в матеріалах справи доказах, що виключає правильне застосування норм діючого законодавства до спірних правовідносин.

Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуванням, передбачених Цивільним (435-15) і Господарським кодексами України (436-15) , засобів захисту. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права. Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги котрого звернені до суду який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об’єктом такого позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову, є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно.

Статтею 328 Цивільного кодексу України унормовано, що право власності набувається на підставах, незаборонених законом та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Загальні засади здійснення будівництва об’єктів нерухомості визначені у статті 375 Цивільного кодексу України, за приписами якої власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Отже, право на забудову земельної ділянки, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку, передбаченому законом та отримання дозволу на виконання будівельних робіт відповідно до статті 22 Закону України "Про основи містобудування".

При цьому під правом на забудову (будівництво) розуміється можливість користувача земельної ділянки здійснювати на ній будівництво у порядку, встановленому законом. Згідно з вимогами статті 29 Закону України "Про планування і забудову територій " здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством. Отже, недотримання особами, що здійснюють будівництво, вимог, передбаче них статтею 375 Цивільного кодексу України, є підставою для визнання такого будівництва самочинним.

Судом першої інстанції установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що стаціонарний виставковий майданчик збудовано позивачем самочинно. Поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені в статті 376 Цивільного кодексу України, яка є спеціальною в регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі - самочинному будівництві були порушені. Відповідно до вказаної статті житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Отже, суть самочинного будівництва обумовлює презумпцію неможливості виникнення права власності на неправомірно збудований об’єкт. Це означає, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, не набуває права власності на нього, оскільки будівництво було здійснене без дотримання передбаченого законом порядку його здійснення і не може бути законною підставою для виникнення права власності на такий об’єкт. Задовольняючи позовні вимоги на підставі пункту 5 статті 376 Цивільного кодексу України, за приписами якої на вимогу користувача земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб, судом не враховано, що у такому разі йдеться про ті випадки, коли самочинне будівництво було здійснене на земельній ділянці іншої особи, власника, без його згоди на те. Проте, суд першої інстанції не встановив чи погоджувалось дане будівництво з власником земельної ділянки та чи не заперечує власник проти такого будівництва. Водночас, судом не досліджувались і обставини щодо наявності або відсутності заперечень з боку власника земельної ділянки стосовно визнання за позивачем права власності на спірний об'єкт. Крім того, суд першої інстанції залишив поза увагою і приписи частини 3 статті 376 Цивільного кодексу України, за якими право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі, під уже збудоване нерухоме майно. За цих обставин суду належало з'ясувати, чи вирішував компетентний орган за зверненням позивача питання про надання останньому земельної ділянки розташованої під виставковим майданчиком, для такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній саме спірного об'єкту.

Викладене свідчить про те, що господарським судом не вжито заходів для всебічного, повного і об’єктивного розгляду справи, а тому рішення прийняте за неповно з’ясованими обставинами справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору. Таким чином, доводи, викладені в касаційному поданні про порушення судом вимог чинного законодавства, підтверджуються матеріалами справи. Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення у справі підлягає скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду Рівненської області.

При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, пунктом 3 статті 1119, статтями 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України-

Рішення господарського суду Рівненської області від 22.07.2008 року у справі №14/62 скасувати, справу скерувати на новий розгляд до господарського суду Рівненської області.

Касаційне подання Заступника прокурора Рівненської області в інтересах держави в особі Рівненської міської ради задовольнити.