Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін

Товариство з обмеженою відповідальністю "Шпіль" звернулось до господарського суду м. Києва з позовом до Київської міської ради про визнання недійсним п. 4.3 укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки від 24.03.08, зареєстрованого 26.03.08 за №72-6-00500.

Позов мотивовано недійсністю вказаного пункту договору, оскільки ним встановлено штрафні санкції за невиконання умов договору за період, до якого цей договір не був укладений.

Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на досягнення сторонами згоди щодо спірного пункту договору при його укладанні у відповідності з рішенням Київської міської ради №457/1867 від 15.07.04 "Про врегулювання процедури передачі в користування земельних ділянок в м. Києві", яке є чинним і обов'язковим до виконання на відповідній території.

Рішенням від 06.11.08 господарський суд м. Києва (суддя Борисенко І.І.) у задоволенні позову відмовив, погодившись з доводами відповідача.

Постановою від 03.02.09 Київський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Моторного О.А. –головуючого, Кошіля В.В., Шапрана В.В.) рішення суду першої інстанції скасував, а позовні вимоги задовольнив, визнавши їх доведеними.

Ухвалою від 17.04.09 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, в якій заявлено вимоги про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована посиланням на недоведеність порушення прав позивача оскаржуваним пунктом договору, оскільки договір укладений за згодою сторін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, на підставі рішення Київської міської ради №1005/1666 від 26.06.07 між сторонами у справі 24.03.08 укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,3193 по пров. Платонівському, 1-г у м. Києві для будівництва та реконструкції житлового будинку, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів за №72-6-00500.

У п. 4.3 договору передбачено, що у випадку, якщо цей договір не підписаний орендарем в установленому законодавством порядку протягом п'яти місяців з моменту набуття чинності рішення Київської міської ради від 26.06.07 №1005/1666, розмір орендної плати за період, аналогічний терміну прострочення укладання договору оренди землі, встановлюється у п'ятикратному розмірі, але не більше десяти відсотків на місяць від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач заявив вимоги про визнання недійсним вказаного пункту договору з підстав його невідповідності вимогам закону. При вирішенні спору суди дійшли протилежних висновків щодо наявності підстав для задоволення позову.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що на момент укладення договору як позивач, так і відповідач досягли згоди з усіх пунктів спірного договору, і згідно з розділом 11 цього договору всі зміни та/або доповнення до нього вносяться за згодою сторін, а позивач не скористався своїм правом на досудове врегулювання спору.

Як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, вказані висновки є безпідставними, оскільки предметом даного спору не визначено внесення змін або доповнень до спірного договору, а саме оспорення дійсності однієї з його умов, що відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України може бути здійснено лише в судовому порядку.

При чому згідно з ч. 1 вказаної норми підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно з якими зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З огляду на викладені положення встановлення обставин укладення договору за згодою сторін не є достатньою підставою для висновку про його дійсність чи недійсність, необхідним є з'ясування обставин відповідності його вимогам закону.

З цього приводу суд першої інстанції зазначив, що оспорюваний пункт договору відповідає вимогам ст.ст. 610- 612 ЦК України, а також п. 7 ст. 28 розділу IV "Набуття права користування земельною ділянкою" рішення Київської міської ради №457/1867 від 15.07.04 "Про врегулювання процедури передачі в користування земельних ділянок в м. Києві", яке є чинним і обов'язковим до виконання на відповідній території згідно зі ст. 144 Конституції України та ст.ст. 59, 73 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Проте посилаючись на обов'язковість виконання вказаного рішення, суд, не зважаючи на вимоги ч. 2 ст. 4 ГПК України, залишив поза увагою обставини щодо відсутності його державної реєстрації в установленому законом порядку.

Стосовно ж посилання на положення ст.ст. 610- 612 ЦК України суд апеляційної інстанції також дійшов висновку про їх застосування до спірних правовідносин, оскільки оспорювана умова договору за своєю правовою природою передбачає штрафну санкцію, але дійшов висновку про її невідповідність вказаним нормам закону.

Статті 610- 612 ЦК України визначають порушення зобов'язання як його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання); а також передбачають у разі порушення зобов'язання настання відповідних правових наслідків, встановлені договором або законом, зокрема: зміну умов зобов'язання; сплату неустойки. При чому боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Разом з тим, згідно зі ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Проте п. 4.3 договору передбачає застосування відповідальності не за порушення певного встановленого цим договором зобов'язання, а за недотримання встановленого рішенням ради строку укладення цього договору, що не є зобов'язанням в розумінні вищевказаної норми. Тобто фактично оспорювана умова договору передбачає відповідальність за часткове невиконання рішення ради, яка не є цивільно-правовою відповідальністю або господарською санкцією та не може бути встановлена в договорі.

З огляду на віднесення сторонами оскаржуваного пункту договору до розділу 4 "Орендна плата" слід також зауважити, що положення Цивільного кодексу України (435-15) у ст. 212 передбачають можливе обумовлення настання або зміни прав та обов'язків певною відкладальною обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Проте всупереч вказаним вимогам обставини щодо часу підписання орендарем спірного договору в межах або поза межами п'ятимісячного строку не могли бути невідомими в момент його укладення. Отже, слід погодитись з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний пункт договору не спрямований на реальне настання правових наслідків.

Виходячи з викладеного, суд апеляційної інстанції правильно задовольнив позовні вимоги в справі, визнавши п. 4.3 договору недійсним. Отже, судова колегія не вбачає підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 108, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 03.02.09 у справі №4/388 залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.