Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін від:

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.09.2008р. (суддя Спичак О.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2009р. (судді Моторний О.А. –головуючий, Кошіль В.В., Шапран В.В.), в позові про визнання недійсним договору фінансового лізингу відмовлено повністю.

ТОВ "ЮМ-Аграрій" в касаційній скарзі просить скасувати прийняті у справі судові акти і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач спростовує доводи скарги і просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову –без змін.

Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні обставини) справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення представника відповідача, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 02.07.2001 року між ТОВ "ЮМ-Аграрій" та ВАТ "НАК "Украгролізинг" було укладено договір фінансового лізингу №4-01-803 фл, предметом якого є придбання відповідачем майна та передача його у платне користування позивачу на умовах фінансового лізингу. Перелік майна, назви заводів-виготовлювачів, кількість, ціна та вартість майна, що передається в лізинг наведено у додатках до цього договору (п.1.1).

Відповідно до п.3.1 договору позивач за користуванням майном сплачує періодичні лізингові платежі. Розмір лізингових платежів, їх склад та терміни сплати встановлюються в додатку до цього договору (графік сплати лізингових платежів) (п.3.3).

Згідно ст. 21 Закону України "Про лізинг" (в редакції, чинній на момент укладення договору) у разі якщо об’єктом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії, договір лізингу підлягає обов’язковій реєстрації у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку. Договори, не зареєстровані у встановленому порядку, визнаються недійсними.

Звертаючись з позовом у даній справі до господарського суду, позивач виходив з того, що оскільки за договором, укладеним між сторонами, відповідач придбаває майно за рахунок коштів державного лізингового фонду у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 року №1352 (1352-99-п) , то він, відповідно до вимог Закону України "Про лізинг" (723/97-ВР) в редакції, діючій на момент укладання договору, підлягав обов’язковій реєстрації.

Враховуючи, що вказана реєстрація проведена не була, то, на думку позивача, спірний договір №4-01-803 фл, повинен бути визнаний недійсним згідно ст. 21 Закону України "Про лізинг".

Згідно з пунктом 4 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України (435-15) названий Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За приписом частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Як вбачається з оскражуваних судових рішень, відповідачем подано заяву про застосування до спірних правовідносин позовної давності.

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як підтверджується матеріалами справи, позивач з позовною заявою про визнання недійсним договору фінансового лізингу №4-01-803 від 02.07.2001 року звернувся до суду першої інстанції 30.07.2008 року.

При цьому попередніми судовими інстанціями встановлено, що зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач знав про порушення з боку відповідача в 2001 році. Доказів, з яких би вбачалося, що про порушене право позивач дізнався набагато пізніше, останній суду не надав. Відтак, позивач звернувся до господарського суду з даним позовом поза межами законодавчо встановленого строку.

Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що господарський суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, обґрунтовано відмовив ТОВ "ЮМ-Аграрій" у задоволенні позовних вимог у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.

Згідно імперативних вимог ст.ст. 111-5, 111-7 ГПК України касаційна інстанція перевіряє на підставі вже встановлених фактичних обставин справи лише застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. При цьому касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що були встановлені у рішенні суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги виходять за межі повноважень касаційної інстанції та стосуються переоцінки встановлених судами обставин справи; твердження заявника про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження, у зв’язку з чим підстав для скасування постанови апеляційного господарського суду колегія не вбачає.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, п.1 ч.1 ст. 111-9, ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.02.2009р. у справі №41/164 залишити без змін, а касаційну скаргу –без задоволення.