Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

суддів Гончарука П.А. Стратієнко Л.В.

У липні 2009 р. позивач звернувся в суд з позовом, з урахуванням подальших змін, про стягнення з відповідача 412 000 грн. вартості переданих за договором від 11.12.2003 р. на зберігання 100 т бітуму, які останній на вимогу позивача, не повернув.

Рішенням господарського суду Сумської області від 17.02.2010 р. (суддя Лущик М.С.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18.05.2010 р. (головуючий –Істоміна О.А., судді –Такмаков Ю.В., Барбашова С.В.) рішення господарського суду Сумської області від 17.02.2010 р. скасовано та постановлено нове, яким позов задоволено.

Стягнуто з дочірнього підприємства "Сумський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" в особі філії "Глухівська дорожньо-експлуатаційна дільниця" на користь ТОВ "Конвалія" вартість зданих на зберігання 100 т бітуму в сумі 412 000 грн. та судові витрати.

В касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18.05.2010 р., залишивши в силі рішення господарського суду Сумської області від 17.02.2010 р.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути їй поклажедавцеві у схоронності.

Частиною 1 ст. 938 ЦК України передбачено обов’язок зберігача зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Згідно з ч.3 ст. 950 ЦК України зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

Як вбачається з матеріалів справи і встановлено місцевим господарським судом, між сторонами був укладений договір зберігання від 11.12.2003р., відповідно до п. 1.1. якого зберігач (відповідач) зобов`язується зберігати бітум в кількості 100 тонн заставною вартістю 130 000 грн. 00 коп., надане йому вантажодавцем (позивачем), а вантажодавець (позивач) бере на себе зобов`язання прийняти зазначену кількість бітуму назад.

Відповідно до п. 6.1 зазначеного договору, даний договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до моменту повного виконання сторонами своїх зобов`язань по договору, але не пізніше ніж до 31 грудня 2004 року.

При цьому п.6. передбачено, що за згодою сторін він пролонгується на той же строк і на тих же умовах окремою додатковою угодою до договору.

Відмовляючи в задоволенні позову, господарський суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, а крім того, пропущено позовну давність про застосування якої заявляв відповідач, оскільки строк дії договору закінчився 31.12.2004 р.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постановляючи рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції дана неправильна правова оцінка зібраних у справі доказів, оскільки надані позивачем договір зберігання від 11.12.2003 р., накладна № 1 від 11.12.2003р., акт приймання-передачі від 11.12.2003 р., подальше листування сторін, а також надані позивачем під час розгляду апеляційної скарги зворотні відомості по рахунку 281 "Товари на складі" за 2006-2009р.р. повністю підтверджують позовні вимоги .

Проте, погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції неможливо з таких підстав.

Укладення договору зберігання не підтверджує фактичної передачі позивачем відповідачу на зберігання 100 т бітуму, а в оригіналі акту прийому –передачі бітуму від 11.12.2003р. відсутня печатка відповідача, в накладній № 1 від 11.12.2003 року про передачу бітуму не зазначено чий підпис стоїть у графі "одержав" та невідомо на підставі якої довіреності та якою матеріально-відповідальною особою отримано зазначений бітум.

За таких обставин суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про те, що вказані документи не є належними доказами передачі позивачем бітуму відповідачу в розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України .

Що стосується наданих відповідачем у суд апеляційної інстанції зворотних відомостей по рахунку 281 "Товари на складі" за 2006-2009р.р., то з них неможливо ідентифікувати вказані там 100т бітуму з тими, які мав передати позивач за договором зберігання від 11.12.2003 р.

Крім того, слід зазначити, що такі відомості за 2003 р. ним надані не були, як і будь-які дані щодо транспортування бітуму до складських приміщень відповідача.

Переоцінивши наявні у справі докази, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою заяву відповідача про застосування позовної давності, адже доводи позивача про продовження дії договору на невизначений строк, не підтверджені письмовою додатковою угодою до договору, як того вимагає йогоп.6.7, чи будь-якими іншими належними доказами.

Відповідно до ч.5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, в даному, випадку, як правильно зазначив суд першої інстанції цей перебіг почався з 01.10.2005р, а до суду позивач звернувся лише 15.07.2009 р., тобто з пропуском передбаченого ст. 257 ЦК України трирічного строку позовної давності.

Прийшовши до висновку про обгрунтованість позовних вимог, суд апеляційної інстанції мав з’ясувати питання про поважність причин пропущення позовної давності, адже її сплив за наявності відповідної заяви іншої сторони (що мало місце у справі), є самостійною підставою для відмови у позові.

А надсилання позивачем 03.07.2008 р. листа відповідачу про намір забрати бітум, виходячи зі змісту ст. 264 ЦК України не є дією, що перериває позовну давність.

Стягуючи з відповідача вартість бітуму на підставі ст. 951 ЦК України, суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що відповідно до вимог ч.3 ст. 950 ЦК України він мав встановити умисел або грубу необережність відповідача.

Враховуючи викладене, постанову апеляційного господарського суду не можна визнати законною та обгрунтованою, а тому вона підлягає скасуванню, як така, що постановлена внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Разом з тим, підлягає зміні і рішення суду місцевого господарського суду, адже прийшовши до правильного висновку про недоведеність позовних вимог, він мав відмовити саме з цих підстав, без зазначення про пропуск позивачем позовної давності, яку неможливо пропустити у випадку відсутності порушення цивільного права чи інтересу.

В зв’язку з цим з мотивувальної частини рішення необхідно виключити посилання на пропуск позивачем позовної давності.

В решті рішення необхідно залишити без змін, оскільки воно постановлене відповідно до вимог закону та на підставі належної правової оцінки зібраних у справі доказів.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд України

касаційну скаргу дочірнього підприємства "Сумський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18 травня 2010 р. у справі за № 9/241-09 скасувати.

Рішення господарського суду Сумської області від 17 лютого 2010 року у справі за № 9/241-09 змінити, виключивши з його мотивувальної частини посилання на пропуск ТОВ "Конвалія" позовної давності.

В решті рішення залишити без змін.