Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін від:

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.09.2008р. (суддя Ковтун С.А.) в позові відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.12.2008р. (судді Моторний О.А. –головуючий, Кошіль В.В., Шапран В.В.) рішення господарського суду міста Києва від 26.09.2008р. скасовано; прийнято нове рішення; позов задоволено повністю; визнано недійсним та скасовано розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 14.03.2005р. №124 "Про передачу в довгострокову оренду земельної ділянки ТОВ "Прогресбуд" для ведення підсобного сільського господарства в межах Гатненської сільської ради; визнано недійсним на майбутнє договір оренди земельної ділянки від 30.03.2005р., укладений між Києво-Святошинською районною державною адміністрацією Київської області та ТОВ "Прогресбуд"; зобов’язано ТОВ "Прогресбуд" повернути земельну ділянку, площею 14,6334га, розташовану в межах Гатненської сільської ради, державі в особі Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області; стягнуто з відповідачів в доход державного бюджету України державне мито в розмірі 63,75грн. з кожного та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 59грн. з кожного.

ТОВ "Прогресбуд" в касаційній скарзі просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.12.2008р., посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а рішення господарського суду міста Києва від 26.09.2008р. залишити в силі.

Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні обставини) справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення представників відповідача-2, прокурора, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Прокурор звернувся до господарського суду з позовом в інтересах держави в особі Державного комітету України із земельних ресурсів про визнання недійсним та скасування розпорядження, визнання недійсним на майбутнє договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки.

Суд першої інстанції в своєму рішенні дійшов висновку про те, що на Державний комітет України із земельних ресурсів чинним законодавством України не покладено повноважень щодо звернення його до суду з позовною заявою, а відтак позов у справі заявлено в інтересах неналежного позивача.

Пунктом 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Відповідно до ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" підставою представництва в суді держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними і державою.

Згідно зі ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. В позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому саме полягає порушення інтересів держави і обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Положенням вказаної норми надано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.99 р. №3-рп/99 (v003p710-99) , яким визначено поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" як орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.

При цьому Конституційний Суд України зазначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України (254к/96-ВР) , так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих, зокрема на охорону землі як національного багатства.

З викладених в рішенні суду першої інстанції висновків вбачається, що ним не враховані вищевикладені положення, згідно з якими визначення органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, здійснюється прокурором на підставі власне надання державою цьому органу відповідних повноважень у спірних правовідносинах, а не в залежності від наявності в нього повноважень на звернення з позовом до суду.

Звертаючись з позовом у даній справі, прокурор виходив з необхідності захисту інтересів держави, що полягають в здійсненні державної політики в сфері регулювання земельних відносин. В якості уповноваженого державою органу прокурор визначив Державний комітет України із земельних ресурсів. При цьому, правова позиція прокурора щодо визначення саме цього органу в якості позивача ґрунтується на приписах Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.2008 №224 (224-2008-п) .

До повноважень цього органу, який є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, належить здійснення державного контролю за використанням та охороною земель відповідно до Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" (963-15) та інших законів; порушення в установленому законодавством порядку клопотань про зупинення дії або скасування актів місцевих держадміністрацій та органів місцевого самоврядування з питань, що належать до його компетенції, а також про притягнення осіб, винних у порушенні земельного законодавства, до передбаченої законом відповідальності; здійснення відповідно до закону інших функцій для виконання покладених на нього завдань.

Тобто, держава уповноважила цей орган брати участь в реалізації державної політики у сфері земельних відносин та здійснювати контроль за використанням та охороною земель.

Проте суд першої інстанції, не врахувавши вказані повноваження Державного комітету України із земельних ресурсів, безпідставно відмовив у задоволенні позову без встановлення обставин відсутності порушення відповідачами інтересів держави, визначених прокурором у позовній заяві.

Суд апеляційної інстанції цілком обґрунтовано не погодився з висновком місцевого апеляційного господарського і по суті розглянув позовні вимоги.

Як встановлено апеляційним господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 06.07.2004р. рішенням президії Української академії аграрних наук було надано згоду на вилучення із землекористування Державного підприємства дослідного господарства "Чабани" Інституту землеробства Української академії аграрних наук 15,43га землі в меліоративному стані і передачу її Гатненській сільській раді Києво-Святошинського району Київської області для ТОВ "Прогресбуд" під виробництво сільськогосподарської продукції без зміни цільового призначення.

Перебування вказаної земельної ділянки у постійному користуванні Державного підприємства дослідного господарства "Чабани" Інституту землеробства Української академії аграрних наук підтверджується державним актом на право постійного користування землею від 19.12.2003р. серія І-КВ №001207, в якому визначено її цільове призначення –для проведення науково-дослідних робіт.

Розпорядженням Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 14.03.2005р. №124 "Про передачу в довгострокову оренду земельної ділянки ТОВ "Прогресбуд" для ведення підсобного сільського господарства в межах Гатненської сільської ради" вилучено із земель дослідного господарства "Чабани" УААН та передано ТОВ "Прогресбуд" в оренду для ведення підсобного сільського господарства на 49 років земельну ділянку площею 14,6334га.

На підставі вказаного розпорядження між Києво-Святошинською районною державною адміністрацією Київської області та ТОВ "Прогресбуд" 30.03.2005р. укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при прийнятті відповідачем-1 розпорядження та укладенні договору оренди порушено встановлений законодавством порядок вилучення та надання земельних ділянок, оскільки відповідно до ст.ст. 149, 150 Земельного кодексу України землі дослідних полів науково-дослідних установ віднесено до особливо цінних земель і їх вилучення здійснює Кабінет Міністрів України.

Однак, зазначений висновок колегія суддів вважає таким, що не ґрунтується на повному дослідженні всіх обставин у справі в їх сукупності, з огляду на наступне.

Згідно з п.12 Перехідних положень ЗК України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. У п. "а" ст. 17 ЗК України зазначено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України, підставою для припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

У відповідності з ст. 142 Земельного кодексу України припинення права власності на земельну ділянку або права постійного користування у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача здійснюється за його заявою до відповідного органу чи до власника земельної ділянки.

Відповідно до п.п.1, 2 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Пунктом 9 зазначеної статті передбачено, що земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для сільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 га, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами 5 - 8 цієї статті, та у випадках, визначених ст.150 цього Кодексу, - вилучає Кабінет Міністрів України.

Таким чином добровільна відмова від земельної ділянки чи її частки є однією з підстав припинення права користування нею і може відбуватися виключно за згодою власника або землекористувача.

Визнаючи недійсним спірне розпорядження щодо вилучення із земель Дослідного господарства "Чабани" спірної ділянки, апеляційний господарський суд вищевикладене в повному обсязі не врахував та не дав оцінку тій обставині, що попередній користувач погодився з її вилученням на користь ТОВ "Прогресбуд" під виробництво сільськогосподарської продукції без зміни цільового призначення, тобто від подальшого використання належної йому земельної ділянки відмовився. При цьому суд не дослідив обставини використання цієї земельної ділянки Дослідним господарством "Чабани" УААН, причини відмови від цієї ділянки, зокрема, викладені в рішенні президії Української академії аграрних наук від 06.07.2004р. про вилучення землі в меліоративному стані (списаний непродуктивний стан).

Інтереси держави та територіальної громади у земельних відносинах можна вважати порушеними в разі використання земель за нецільовим призначенням, в разі їх вилучення і передачі їх іншому користувачеві недержавної форми власності, що завдає шкоди природі, культурній спадщині або інтересам власника землі –народу України, а також, якщо державний орган влади своїм актом обмежив право власності народу або територіальної громади на користування землею.

Вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції не встановив, чи містить позов наведені обставини.

Спірність повноважень державних органів виконавчої влади на вилучення земель із постійного користування на користь особи, зацікавленої у наданні йому земельної ділянки, не повинна обмежити право цієї особи на надання їй земельної ділянки, якщо заява зацікавленої особи є правомірною, а право на оренду відповідним Конституції України (254к/96-ВР) і законам, які регулюють земельні відносини.

Дійшовши висновку про порушення відповідачем-1 порядку надання земельної ділянки і визнання у зв’язку з цим недійсним спірного розпорядження щодо передачі в оренду такої ділянки, суд не встановив правових підстав для відмови у наданні спірної земельної ділянки відповідачу-2, чи навів прокурор у позові і позивач при розгляді справи такі підстави. Також, враховуючи характер спірних правовідносин, доцільно дослідити обставини щодо використання спірної ділянки ТОВ "Прогресбуд" після прийняття її в користування на підставі договору оренди від 30.03.2005р.

Також, застосовуючи приписи ст. 150 Земельного кодексу України, яка встановлює особливий порядок утримання, використання, охорони та забудови особливо цінних земель, суду належало ретельно перевірити обставини віднесення спірної земельної ділянки до категорії особливо цінних на момент виникнення спірних правовідносин.

Щодо визнання недійсним спірного договору оренди землі суд апеляційної інстанції не розглянув викладені в позові Заступником Генерального прокурора України підстави для визнання договору недійсним, зокрема, стосовно порушення при укладенні договору ст.ст. 20, 123, 124 Земельного кодексу України, Закону України "Про оренду землі" (161-14) .

Враховуючи викладене, постановлені судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню.

Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів та встановленні фактичних обставин справи, а право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин щодо правовідносин, які існують між сторонами, із застосуванням норм законодавства, що регулюють такі правовідносини.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 108, 111-5, 111-7, п.3 ч.1 ст. 111-9, 111-10, ст. 111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, –

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.12.2008р. та рішення господарського суду міста Києва від 26.09.2008р. у справі №6/329 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.