14/12-292 Про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на приміщення та усунення перешкод в користуванні приміщенням - 08.10.2009 Прийняття

В березні 2007 року суб'єкт підприємницької діяльності-фізична особа ОСОБА_1 звернулась до господарського суду з позовом до спільного малого підприємства "ММ" про визнання дійсним договору купівлі-продажу від 26.01.2007 року, укладеного між нею та відповідачем; визнання права власності за нею на нежитлове приміщення магазину площею 145,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Тернопіль, вул.Київська, 7 на земельній ділянці площею 0,04 га; зобов'язання відповідача усунути перешкоди в користуванні спірним нежитловим приміщенням магазину.

В обгрунтування позовних вимог зазначала, що відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення укладеного між ними договору.

Справа слухалася судами неодноразово.

Рішенням господарського суду Тернопільської області від 15.04.2009 року (О.В.Руденко) в задоволенні позову відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що обставини, з якими закон пов'язує дійсність договору, у встановленому порядку позивачем не доведені.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.06.2009 року (судді: Якімець Г.Г. –головуючий, Зварич О.В., Юрченко Я.О.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з тих же підстав.

В касаційній скарзі суб'єкт підприємницької діяльності-фізична особа ОСОБА_1 просить рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. При цьому, скаржник посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши пояснення представника третьої особи, перевіривши повноту встановлених судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 26.01.2007 року між спільним малим підприємством "ММ" (продавець) та суб'єктом підприємницької діяльності-фізичною особою ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення, за умовами якого продавець продає нежиле приміщення (магазин) площею 145,9 кв.м., що розташоване в м.Тернополі по вул.Київська, 7 та право на земельну ділянку площею 0,04 га, а покупець зобов'язується прийняти вказане приміщення і сплатити ціну відповідно до умов договору.

Пунктами 3, 5 договору сторони узгодили, що вартість приміщення становить 86828,0 грн. В день підписання договору покупець проводить авансову оплату готівкою в сумі 10000,0 грн., решту суми покупець оплачує протягом одного року, починаючи з 01.05.2006 року щомісячними платежами по 9603,50 грн.

Відповідно до п.6 договору протягом 10 днів з моменту підписання даного договору продавець зобов'язується відповідно до законодавства оформити у нотаріуса договір купівлі-продажу приміщення і переоформити право власності на приміщення та на користування земельною ділянкою за покупцем.

Також встановлено, що позивачкою на виконання умов договору проведено оплату в розмірі 10000,0 грн.

Однак, відповідач свої зобов'язання щодо нотаріального оформлення договору не виконав, що стало підставою для звернення до суду.

В ч.1 ст. 220 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (ч.2 ст. 220 ЦК України).

При цьому, ч.2 ст. 220 ЦК України не може бути застосована через наявність інших обставин, що унеможливлюють нотаріальне посвідчення договору, зокрема, відсутності належних правовстановлюючих документів.

Аналогічна позиція міститься у п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року (v0003700-78) з наступними змінами "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", де роз'яснено, що, щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Відповідно до ч.1 ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ч.2 вказаної статті право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

В статті 55 Закону України "Про нотаріат" визначено, що угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови надання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується.

Пунктом 38 Інструкції Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 року (z0283-04) , передбачено, що договори про відчуження майна, що підлягають реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, які підтверджують право власності на майно, що відчужується, та в передбачених законодавством випадках державну реєстрацію прав на це майно.

Такі документи нотаріус приймає лише за наявності відмітки (штампа) про реєстрацію відповідних прав та витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно, що є невід’ємною частиною правовстановлюючого документа.

Однак, як було досліджено місцевим господарським судом в ході розгляду справи, на час укладення спірного договору, який позивач просить визнати дійсним, спільне мале підприємство "ММ" не мало належним чином оформлених документів, які би підтверджували його право власності на приміщення, що є предметом договору купівлі-продажу, укладеного між ним та позивачкою.

Як свідчить наявний в матеріалах справи Статут спільного малого підприємства "ММ" та виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців спільне мале підприємство "ММ" є приватним підприємством, яке засноване громадянами України ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 63 Господарського кодексу України приватне підприємство діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи).

Пунктом 3.1 Статуту визначено, що органами управління підприємства є засновники, директор, збори трудового колективу.

Директор приймається власником підприємства на основі контракту і самостійно вирішує всі питання діяльності підприємства за виключенням питань, які даним Статутом віднесені до компетенції засновників (п.3.3 Статуту).

Як вбачається з договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 26.01.2007 року, від імені продавця він підписаний директором спільного малого підприємства "ММ" –ОСОБА_5.

Однак, докази, які б підтверджували повноваження ОСОБА_5 як директора підприємства, як то рішення засновників чи контракт, в матеріалах справи відсутні.

В ч.2 ст. 207 Цивільного кодексу України вказано, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно п.2.2 Статуту підприємства право володіння, користування і розпорядження майном підприємства здійснює засновник.

Як вже зазначалось вище, засновниками спільного малого підприємства "ММ" є дві особи: ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Проте, рішення засновників про продаж нежилого приміщення чи про уповноваження ОСОБА_5 на вчинення таких дій в матеріалах справи відсутні.

Доказів погодження з ОСОБА_4 питання стосовно його відчуження також немає.

Як свідчить наявне в матеріалах справи свідоцтво про смерть, видане відділом реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Відповідно до ч.5 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи.

Однак, докази виключення ОСОБА_4 зі складу засновників в зв'язку з його смертю також відсутні.

Як визначено в ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно ч.4 ст. 203 Цивільного кодексу України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ст.657 цього ж Кодексу договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Із ст. 220 Цивільного кодексу України, яка регулює порядок визнання нотаріально не посвідченого договору дійсним, випливає, що визнання судом договору, який не посвідчений нотаріально, дійсним є правом суду, а не його обов'язком.

А тому, враховуючи встановлені попередніми судовими інстанціями обставини справи, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що позовні вимоги суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу нежилого приміщення дійсним не підлягають задоволенню.

Матеріали справи свідчать про те, що виносячи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд всебічно, повно і об’єктивно дослідив матеріали справи в їх сукупності, дав вірну юридичну оцінку обставинам справи та прийняв рішення відповідно до вимог закону та обставин справи.

Переглядаючи справу повторно, в порядку ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд апеляційної інстанції правильно залишив прийняте рішення без змін.

Посилання скаржника на порушення норм матеріального та процесуального права при винесенні постанови не знайшли свого підтвердження, в зв’язку з чим підстав для зміни чи скасування зазначеного судового акту колегія суддів не вбачає.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують правильного висновку господарського суду, а тому не заслуговують на увагу.

З огляду на викладене та керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15.06.2009 року у справі № 14/12-292 (12/167-3045(3/108-1264) без змін.