Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін

Товариство з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма "Композитні рішення" звернулось до господарського суду Миколаївської області з позовом до Комунального підприємства "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" про визнання права власності на самовільно побудовані споруди по вул. Самойловича, б/н: літ. А –диспетчерська (3,04м 2,93 м), літ. І –замощення (23,5м х 20 м + 161 м х 24,93 м), літ. №1 –рампа (31м х 6м + 12м х 3м).

Позов мотивовано посиланням на положення ст.ст. 376, 392 ЦК України та Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (1952-15) .

Рішенням від 14.08.08 господарський суд Миколаївської області (суддя Смородінова О.Г.) позовні вимоги задовольнив у повному обсязі, визнавши їх правомірними.

Ухвалою від 12.08.09 Вищий господарський суд України призначив до розгляду в судовому засіданні клопотання про прийняття до провадження касаційного подання Першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, що не є учасником судового процесу в даній справі.

Згідно з вимогами ст. 107 Господарського процесуального кодексу України право касаційного оскарження рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанови апеляційного господарського суду мають сторони у справі, прокурор, а також особи, які не були залучені до участі у справі, якщо суд прийняв рішення або постанову, що стосується їх прав та обов’язків.

Зважаючи на положення ст.ст. 15, 16, 376 ЦК України, судова колегія дійшла висновку про прийняття касаційного подання до провадження та розгляд його по суті.

Касаційне подання мотивовано невстановленням судом обставин оспорення чи невизнання прав позивача саме Комунальним підприємством "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації", а також посиланням на незалучення Миколаївської міської ради як належного відповідача в справі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, перевіривши матеріали справи, Вищий господарський суд України вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного спору позивачем у позовній заяві до Комунального підприємства "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" визначено визнання права власності на самовільно побудовані споруди по вул. Самойловича, б/н: літ. А –диспетчерська (3,04 м 2,93 м), літ. І –замощення (23,5 м х 20 м + 161 м х 24,93 м), літ. №1 –рампа (31 м х 6 м + 12 м х 3 м).

Розглядаючи справу, суд першої інстанції встановив, що 01.04.08 позивач придбав у АТВТ завод "Миколаївенергомаш" нерухоме майно, розташоване у м. Миколаєві по вул. Самойловича, 35, а також залізничну колію довжиною 161 м з вантажним майданчиком за адресою: м. Миколаїв, вул. Самойловича, б/н.

З метою обслуговування вказаної залізничної колії позивач здійснив будівництво диспетчерської, замощення і рампи без належно затвердженого проекту та дозволу на виконання робіт.

Управління містобудування та архітектури м. Миколаєва, Корабельна санітарно-епідеміологічна станція м. Миколаєва, Головне управління Корабельний РВ ГУ МНС України в Миколаївській області не заперечують проти погодження оформлення вищевказаних самовільно збудованих споруд. Відповідно до технічного висновку №515/04 від 05.06.08 ЗАТ "Миколаївський діпроміст" конструкції самовільної забудови знаходяться в задовільному стані та забезпечують її безпечну експлуатацію.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позову, пославшись на положення ст.ст. 376, 392 ЦК України.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Переглянувши справу в касаційному порядку, судова колегія вважає що рішення суду першої інстанції не відповідає вказаним вимогам з огляду на наступне.

Визнання права є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ч. 2 ст. 16 ЦК України. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Стаття 1 ГПК України передбачає право відповідних осіб звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує право власності.

Згідно з п. 5 Розділу V Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (1952-15) комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації здійснюють реєстрацію прав власності на нерухоме майно.

В силу ст. 1 цього Закону відповідна державна реєстрація –офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Отже, комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації можуть бути відповідачами за позовами про офіційне визнання права власності на об'єкт нерухомого майна.

Проте при вирішенні спору за позовом до комунального підприємства бюро технічної інвентаризації, заявленим на підставі ст. 392 ЦК України, суду необхідно дослідити обставини справи щодо того, чи полягає сутність спору саме в офіційному визнанні права власності, тобто встановити обставини власне виникнення такого права та відсутність фактів його оспорювання чи невизнання з боку інших осіб.

Задовольняючи позов до Комунального підприємства "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації", суд першої інстанції вищевикладені обставини не досліджував. Як вбачається з рішення в справі, висновки суду не засновані на встановленні обставин виникнення у позивача права власності на спірне майно на певних підставах у встановленому законом порядку, необхідності лише його офіційного визнання або ж оспорення або невизнання цього права відповідачем чи іншою особою.

Навпаки, при вирішенні спору суд першої інстанції виходив з положень ст. 376 ЦК України, яка регулює самочинне будівництво, але належним чином не встановив обставини, передбачені цією нормою.

Поняття самочинного будівництва визначено в ч. 1 ст. 376 ЦК України, згідно з якою житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Вбачається, що вказана норма стосується лише нерухомого майна. В силу ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Проте в рішенні та постанові у справі відсутні зазначення про те, чи є спірне в справі майно об’єктами нерухомості, а також підстави для висновку про створення цього майна саме позивачем.

За загальним правилом згідно з ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Звертаючись з позовною заявою в даній справі, позивач послався на положення ч. 3 ст. 376 ЦК України, згідно з якою право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Розглядаючи справу, суд доводи позивача залишив поза увагою та не досліджував наявність передбачених вказаною нормою обставин щодо надання позивачеві відповідної земельної ділянки саме для цієї мети. Одночасно, не з'ясувавши такі обставини щодо наявності в позивача певних прав на земельну ділянку, суд першої інстанції безпідставно послався на положення ч. 5 ст. 376 ЦК України, згідно з якою на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

При цьому суд не врахував, що ч. 4 цієї статті передбачає знесення самочинного будівництва, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці. Тобто застосування вказаної норми стосується прав і обов'язків власника відповідної земельної ділянки, який до участі в даній справі не залучений, що в силу п. 3 ч. 2 ст. 11110 ГПК України (1798-12) є в будь-якому випадку підставою для скасування судового рішення.

Більш того, при вирішенні даного спору суд першої інстанції залишив поза увагою положення ст. 331 ЦК України, згідно з ч.ч. 2, 3 якої якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації; до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна); в разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.

З огляду на викладені вимоги закону визнання судом першої інстанції права власності позивача на спірне майно як об'єкти нерухомості без уточнення їх правового статусу як об'єктів завершеного або незавершеного будівництва не можна визнати таким, що засновано на повному та всебічному встановленні обставин справи із застосуванням усіх вимог закону, що регулюють спірні правовідносини. При розгляді ж даної справи обставини прийняття спірних об'єктів до експлуатації в установленому порядку не досліджувались.

Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи не дотримано вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84 ГПК України, а рішення у справі підлягає скасуванню на підстав п. 3 ч. 2 ст. 11110 ГПК України (1798-12) .

Оскільки право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин та залучення до участі у справі всіх осіб, прав і обов’язків яких стосуються спірні правовідносини.

Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України, Вищий господарський суд України

1. Касаційне подання задовольнити.

2. Рішення господарського суду Миколаївської області від 14.08.08 у справі №3/306/08 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.