Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

за участю представників:

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 09.06.2009 (суддя Василяка К.Л.) позов задоволено частково –на підставі ч.5 ст. 376 ЦК України визнано за позивачем право на об'єкти самочинного будівництва, а саме садовий будинок №45 літ.Г-2 загальною площею 89,4 кв.м. та гараж літ.Г-2 (4,87*1,90)+(5,10*4,47), розташовані у садово-виноградарському товаристві "Колективний труд" у м.Миколаєві. В решті позовних вимог відмовлено у зв'язку з їх необгрунтованістю.

Перший заступник прокурора Миколаївської області у внесеному касаційному поданні просить рішення скасувати, в позові відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а саме ч.2 ст. 331, ч.5 ст. 376 ЦК України, ст.ст. 18, 24 Закону України "Про основи містобудування" та положень постанови КМ України від 22.09.2004 №1243 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" (1243-2004-п) .

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судом та заслухавши пояснення присутнього у засіданні представника прокуратури, дійшла висновку, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Миколаївської області з наступних підстав.

Задовольняючи частково позов суд виходив з того, що позивачем самочинно знесений придбаний за договором купівлі-продажу від 18.03.2008 садовий будинок №45 загальною площею 19 кв.м. і прилеглі споруди та на їх місці самочинно побудовано садовий будинок більшої площі, погоджено самочинне будівництво з відповідними службами санепідемнагляду і пожежного нагляду, а визнання за забудовником права власності на існуючі спірні об'єкти не порушує прав інших осіб. Відповідно до п.2.9 Статуту Садово-виноградарського товариства "Колективний труд" до позивача на підставі вказаного договору купівлі-продажу перейшло право користування земельною ділянкою, кордони і розмір якої визначені на плані земельної ділянки, який є складовою частиною технічного паспорту на садовий (дачний) будинок в СВТ "Колективний труд", ділянка №45, виготовленого 03.07.2008р.

Проте, колегія не може погодитися з передчасними висновками суду з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст. 23 Закону України "Про планування і забудову територій" забудова територій полягає в розміщенні та здійсненні будівництва нових об'єктів, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування існуючих об'єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення підприємств (далі - будівництво).

Таким чином, терміном "будівництво" охоплюється як будівництво нових об'єктів так і реконструкція чи перепланування існуючих об'єктів містобудування.

Згідно положень ч.ч.1-5 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник або користувач земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

За цих обставин, перш за все суду належало з'ясувати, чи вирішував компетентний орган місцевого самоврядування (Миколаївська міська рада) за зверненням позивача питання про надання останньому земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно, та чи мали місце заперечення Миколаївської міської ради проти визнання за позивачем права власності на самочинно побудоване нерухоме майно.

Однак, суд першої інстанції обмежився лише посиланнями на автоматичний перехід до товариства права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться спірний об'єкт, та на відсутність порушення прав інших осіб фактом самочинної побудови позивачем садового будинку, не врахувавши при цьому відсутність в матеріалах справи будь-яких доказів набуття позивачем права власності чи користування на земельну ділянку (договір купівлі-продажу, державний акт на право власності, договір оренди тощо), на якій власне і знаходиться об'єкт самочинного будівництва.

Адже, згідно зі ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу садового будинку від 18.03.2008) Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Водночас відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Таким чином, згідно чинного земельного законодавства статус законного землекористувача набувається з моменту отримання відповідних правовстановлюючих документів, але аж ніяк не автоматично внаслідок переходу права власності на будівлю (споруду), яка на цій земельній ділянці розташована.

Висновок суду про те, що позивач відповідно до п.2.9 Статуту Садово-виноградарського товариства "Колективний труд" став користувачем земельної ділянки, на якій збудовано об'єкти самочинного будівництва, з моменту придбання садового будинку №45 за договором купівлі-продажу від 18.03.2008, не відповідає чинному земельному законодавству та по суті ґрунтується на помилковому ототожненні законного та фактичного користування земельною ділянкою (без правовстановлюючих документів).

Цілком очевидно, що покладений в обґрунтування висновків суду план земельної ділянки (а.с.13), який є складовою частиною технічного паспорту на садовий (дачний) будинок в СВТ "Колективний труд", ділянка №45, виготовленого 03.07.2008р., не є ані державним актом на права власності на землю, ані договором оренди землі в розумінні ст. 13 Закону України "Про оренду землі".

Отже, виходячи зі змісту норми ч.5 ст. 376 ЦК України обов'язковою передумовою для визнання судом права власності на самочинно збудоване на земельній ділянці нерухоме майно (при відсутності порушення прав інших осіб) є наявність у позивача права власності чи користування вказаною земельною ділянкою.

Водночас господарський суд в обґрунтування підстав для задоволення позову неправильно застосував ч.5 ст. 376 ЦК України та не врахував, що відповідно до положень ст .95 Земельного кодексу України, ч.1 ст. 375 ЦК України, ст. 25 Закону України "Про оренду землі" навіть тимчасовий землекористувач, з урахуванням умов надання земельної ділянки та її цільового призначення має право споруджувати будівлі та споруди лише за умови згоди на це власника (орендодавця). Тобто чинним земельним законодавством орендарю не надано права на самостійну забудову чужої земельної ділянки для власних потреб.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про визнання права власності на об'єкти самочинного будівництва (постанови ВСУ від 03.04.2007 у справі №14/317 та від 12.02.2008 у справі №11/30-07).

Водночас, наявні обставини погодження позивачем об'єктів самочинного будівництва з відповідними службами санепідемнагляду та пожежного нагляду і встановлення висновком судової будівельно-технічної експертизи від 22.05.2009 їх відповідності архітектурним нормам і правилам, жодним чином не звільняють забудовника від дотримання приписів ч.ч.3,5 ст. 376 ЦК України щодо підстав набуття права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.

Що стосується відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на самочинно знесений садовий будинок №45 (літ.А) загальною площею 19 кв.м., то місцевий господарський суд, фактично встановивши відсутність предмета спору в цій частині позову, помилково не застосував положення п.11 ч.1 ст. 80 ГПК України та не припинив провадження у справі. Адже, згідно з ч.1 ст. 349 ЦК України право власності на майно припиняється в разі його знищення.

За таких обставин, ухвалене в справі судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому воно підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Разом з тим, з врахуванням предмета даного спору колегія не може прийняти до уваги посилання прокуратури на необхідність отримання позивачем належного дозволу на будівництво, дозволу на виконання проектно-пошукових робіт, належно затвердженого проекту, введення об'єкта в експлуатацію за актом та додержання забудовником інших будівельних норм і правил, в тому числі передбачених постановою КМ України від 22.09.2004 №1243 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" (1243-2004-п) , оскільки такі доводи касаційного подання свідчать про необґрунтоване застосування до спірних правовідносин норми ст. 331 ЦК України, яка визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, яке створене з додержанням вимог закону (тобто при наявності всі необхідних дозволів та актів, передбачених ст.ст. 24, 29 Закону України "Про планування і забудову територій", ст. 18 Закону України "Про основи містобудування") та інших правових актів, однак, не регулює правовий режим самочинного будівництва.

Водночас, поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені в ст. 376 ЦК України, яка є спеціальною в регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва (постанова ВСУ від 12.02.2008 у справі №11/30-07).

Безпредметними є також посилання прокурора в обґрунтування своїх заперечень на постанову КМ України від 22.09.2004 №1243 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" (1243-2004-п) , яка втратила чинність на підставі постанови КМ України від 08.10.2008 №923 (923-2008-п) , тобто була нечинною на час пред'явлення позову та вирішення спору.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,

Касаційне подання першого заступника прокурора Миколаївської області задовольнити частково.

Рішення господарського суду Миколаївської області від 09.06.2009 у справі №17/104/09 скасувати з передачею справи на новий розгляд до цього ж господарського суду.