16/470 Про визнання недійсним рішення міської ради та договору оренди земельної ділянки - 22.10.2012 Прийняття

В листопаді 2010 року Заступник військового прокурора Севастопольського гарнізону звернувся до господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Військової частини А 3009 з позовом до Севастопольської міської ради та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Севастопольської Квартирно-експлуатаційної частини (КЕЧ) морська про визнання недійсним рішення Севастопольської міської ради № 2542 від 14.08.2007р. «Про передачу в оренду Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_5 земельної ділянки по АДРЕСА_1, в районі Язикової балки для будівництва та обслуговування реабілітаційного комплексу» та договору оренди від 23.11.2007р., укладеного між відповідачами, а також про зобов'язання Фізичної особи-підприємця повернути військовій частині А 3009 земельну ділянку, площею 4,5 га, розташовану по АДРЕСА_1 в районі Язикової балки, нормативна грошова оцінка якої складає 2 896 047,00 грн.

Підстава позову обґрунтована тим, що оскільки рішення Севастопольської міської ради № 2038 від 16.05.2007 року, яким було припинено право постійного користування частиною земельної ділянки, площею 17, 25 га в районі Язикової балки, та віднесено її до категорії земель рекреаційного призначення, скасовано постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2009 року у справі № 2/187, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 18.06.2009р., право користування цією земельною ділянкою військовою частиною є дійсним, а спірна земля продовжує відноситись до земель оборони. Наведене, за доводами прокурора, виключає можливість передачі частини цієї ділянки площею 4,5 га в оренду підприємцю ОСОБА_5, а тому оскаржуване рішення Севастопольської міської ради № 2542 від 14.08.2007р. порушує права відповідача 2 як належного землекористувача та підлягає скасуванню, оскільки суперечить вимогам ст. ст. 20, 116 ЗК України.

Справа неодноразово розглядалася різними судовими інстанціями.

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.02.2012р. позов задоволено повністю. Визнано недійсним рішення Севастопольської міської ради № 2542 від 14.08.2007 року «О передаче в аренду предпринимателю ОСОБА_7 земельного участка по АДРЕСА_1 в районе Языковой балки для строительства и обслуживания реабилитационного комплекса». Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 23.11.2007р., укладеного між Севастопольською міською радою та ПП ОСОБА_5 Зобов'язано Фізичну особу-підприємця ОСОБА_5 повернути Військовій частині А3009 земельну ділянку площею 4,5 га, розташовану по АДРЕСА_1, в районі Язикової балки, нормативна грошова оцінка якої складає 2 896 047,00 грн. Стягнуто з відповідачів в дохід Державного бюджету України по 85 грн. державного мита та 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно.

Вказане рішення обґрунтовано тим, що оскільки рішення Севастопольської міської ради № 2542 від 14.08.2007р. суперечить вимогам ст. ст. 20, 116 ЗК України, позовні вимоги про визнання недійсним вказаного рішення та договору оренди, а також зобов'язання повернути позивачу 2 земельну ділянку, площею 4,5 га, розташовану по АДРЕСА_1 в районі Язикової балки, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволеною.

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду, відповідач 2 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 22.02.2012 р. у справі № 16/470 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення господарського суду міста Києва прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, що є підставою для його скасування. Так, апелянт, зокрема, вказує на те, що в порушення ст. 62 ГПК України судом прийнято рішення з аналогічного спору, про той же предмет та із тих же підстав, між тими ж сторонами.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу по справі № 16/470 передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Тищенко О.В.

Розпорядженням Голови Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2012р., на підставі ст. ст. 46, 69 ГПК України, п. 3.1.7 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 р. № 30 (vr030414-10) , згідно з п. 2.1 рішення Зборів суддів Київського апеляційного господарського суду, оформленого протоколом від 11.07.2012р., для розгляду даної апеляційної скарги сформовано наступний склад судової колегії: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді - Смірнова Л.Г., Чорна Л.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2012 року відновлено строк на апеляційне оскарження, апеляційну скаргу відповідача 2 прийнято до провадження та призначено до розгляду на 15.08.2012р.

У зв'язку з неявкою учасників апеляційного провадження розгляд справи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 77 ГПК України відкладався.

Розпорядженням Секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2012р. у зв'язку з перебуванням судді Смірнової Л.Г. у відпустці, змінено склад судової колегії: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді - Мартюк А.І., Чорна Л.В. Тому, згідно п. 3.8 Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. №18 (v0018600-11) "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", перебіг строку вирішення апеляційної скарги розпочався спочатку. Вказаний склад судової колегії спочатку розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу відповідача 2 та ухвалив постанову.

Представники відповідача 1 та третьої особи в судове засідання 22.10.2012р. не з'явились, своїм процесуальним правом, передбаченим статтею 22 Господарського процесуального кодексу України, не скористались, жодних заяв, клопотань з цього приводу судовій колегії не надано.

При цьому, Київський апеляційний господарський суд відзначає, що надіслані судом процесуальні документи відповідачу 1 та третій особі за адресами наявними в матеріалах справи. У відповідності до повідомлень про вручення поштового відправлення № 05478482, № 95324993, № 07409145 ухвали про порушення провадження у даній справі та про відкладення розгляду справи отримані відповідачем 1, а згідно з повідомлень про вручення поштового відправлення № 05478490 третьою особою отримано ухвалу про відкладення. Крім того, телефонограмами вказані особи повідомлялись про судовий розгляд справи. Таким чином, відповідач 1 та третя особа були обізнані про те, що в суді апеляційної інстанції здійснюється розгляд даної справи.

Інші рекомендовані листи, що були надіслані на адресу третьої особи, були повернуті відділенням поштового зв'язку з відміткою - за зазначеною адресою не знаходиться.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом (аналогічна позиція викладена в п. 3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011р. № 18 (v0018600-11) ).

Крім того, до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками адресат вибув, адресат відсутній і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважаться належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій (аналогічна позиція міститься в інформаційному листі Вищого господарського суду України № 01-8/1228 (v1228600-06) «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році»).

Крім того, в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 -69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи те, що явка представників учасників апеляційного провадження судом апеляційної інстанції обов'язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, Київський апеляційний господарський суд вважає за можливим здійснити перевірку рішення господарського суду міста Києва в апеляційному порядку за відсутності представників відповідача 1 та третьої особи, які належним чином повідомлялись про судовий розгляд даної справи.

В судовому засіданні 22.10.2012р. представник відповідача 2 вимоги апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити.

Прокурор та представник позивачів заперечили проти доводів апелянта та просили оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі та додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, заслухавши пояснення присутніх представників учасників апеляційного провадження, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм чинного законодавства, Київський апеляційний господарський суд, -

Як вірно встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, рішенням Севастопольської міської ради від 16.05.2007 року № 2038, військовій частині А 3009 було припинено право постійного користування частиною земельної ділянки, площею 17,25 га в районі Язикової балки (військове містечко № 9, АДРЕСА_1). Цим рішенням зазначену земельну ділянку віднесено до категорії земель рекреаційного призначення та зараховано до земель запасу. Крім того, вказаним рішенням було надано ФОП ОСОБА_5 згоду на розробку проекту землеустрою по відводу земельної ділянки 4,5 га для будівництва та обслуговування реабілітаційного комплексу. Військовій частині А 3009 надати в Севастопольське районне управління земельних ресурсів державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 27.12.2001р. № 1201 для внесення відповідних змін (а.с. 23-24 том І).

Рішенням VІІ сесії Севастопольської міської ради V скликання від 14.08.2007р. № 2542 надано в довгострокову оренду (на 25 років) земельну ділянку площею 4,5 га по АДРЕСА_1 в районі Язикової балки для будівництва та обслуговування реабілітаційного комплексу, затверджено проект відведення.

На підставі вказаного рішення, 23.11.2007 року між Севастопольською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 був укладений договір оренди земельної ділянки, який зареєстровано Севастопольською міською філією ДП «Центр Державного земельного кадастру при державному комітеті України по земельних ресурсах» (а.с. 10-22 том І).

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2009р. по справі № 2/187, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 18.06.2009р., задоволено позов військового прокурора Севастопольського гарнізону в інтересах держави в особі Міноборони та військової частини А3009 до Севастопольської міської ради та визнано незаконним і скасовано рішення міської ради від 16.05.2007 року № 2038 «Про припинення військовій частині А3009 права постійного користування частиною земельної ділянки площею 17,25 га в районі Язикової балки та дачі дозволу підприємцю ОСОБА_5 на розробку проекту землеустрою по відводу земельної ділянки для будівництва та обслуговування реабілітаційного комплексу в в районі Язикової балки по АДРЕСА_1».

За наведених обставин, Заступником військового прокурора Севастопольського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Військової частини А 3009 подано позов про визнання недійсним рішення Севастопольської міської ради від 14.08.2007р. № 2542, договору оренди земельної ділянки від 23.11.2007р. та про зобов'язання відповідача 2 повернути спірну земельну діяльну військовій частині А 3009, яка є належним землекористувачем згідно акту на право постійного користування № 002442 від 27.12.2001р.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, Київський апеляційний господарський суд вважає що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

Згідно до ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

У відповідності до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Статтею 143 Основного Закону України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим та іншими законами до їх відання.

Статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради, зокрема вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

За ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селиш, міст належить розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності.

Отже, виходячи з системного аналізу вищевикладених норм Конституції України (254к/96-ВР) , Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (280/97-ВР) та Земельного кодексу України (2768-14) , до інших питань місцевого значення, передбачених ст. 143 Конституції України, віднесені питання, зокрема, у галузі земельних відносин.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (2768-14) , Цивільним кодексом України (435-15) , Законом України «Про оренду землі» (161-14) , законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Згідно зі ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Главою 15 названого Кодексу (2768-14) визначено два види користування землею - право постійного користування земельною ділянкою, право оренди земельної ділянки.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України (2768-14) , Цивільним кодексом України (435-15) , цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Відповідно до ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Матеріалами справи підтверджується, що підставою звернення прокурора з даним позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та військової частини А 3009 стало порушення прав позивача 2 як належного землекористувача спірної земельної ділянки згідно акту на право постійного користування № 002442 від 27.12.2001р.

Право постійного користування земельною ділянкою, у відповідності до ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України, це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до ч. 3 ст. 126 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Таким чином, аналіз наведених положень Земельного кодексу України (2768-14) дає підстави зробити висновок, що право користування відносно конкретно визначеної земельної ділянки, виникає у особи лише на підставі рішення уповноваженого на це органу і посвідчується певним правоустановчим документом, що має законодавчо встановлену форму та зміст. Будь-які інші документи, що не визначені законом як такі, що посвідчують (засвідчують) виникнення прав щодо певної земельної ділянки не створюють юридичних наслідків для особи по відношенню до відповідної земельної ділянки.

З матеріалів справи вбачається, що Постановою Окружного адміністративного суду м. Севастополя у справі №2а-1328/10/2770 за позовом ОСОБА_5 до Севастопольської міської філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру при державному комітеті України по земельних ресурсах", Севастопольської міської Ради, за участю третьої особи Військової частини А 3009, військової прокуратури Севастопольського гарнізону ВМС України про визнання акту на право постійного користування землею недійсним та скасування його в частині права постійного користування військовою частиною А 3009 земельною ділянкою, переданою позивачу, зобов'язання СМФ ДП "Центр Державного земельного кадастру при державному комітеті України по земельних ресурсах" здійснити певні дії, про визнання бездіяльності Севастопольської міської ради такою, що порушує права позивача, зобов'язання Севастопольську міську раду здійснити певні дії, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27 квітня 2011р. К/9991/969/11 (а.с. 79-88 том ІІ), визнано нечинним та скасовано акт на право постійного користування землею ІІ-КМ № 002442 від 27 грудня 2001 року в частині права постійного користування військовою частиною А 3009 земельною ділянкою додаток № 11, переданою ПП ОСОБА_5 за договором оренди земельної ділянки від 23.11.2007 року (зареєстрованому у державному реєстрі земель 21.12.2007 року за № 040766100108), площею 4,5000 га відповідно до плану земельної ділянки, та акту визначення меж земельної ділянки в натурі. Зобов'язано СМФ ДП "Центр Державного земельного кадастру при державному комітеті України по земельних ресурсах" внести відповідні зміни до Державного земельного кадастру.

Згідно зі ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною першою статті 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. № 15-рп/2002 (v015p710-02) у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у т.ч. юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) . Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, в т.ч. у судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Згідно зі ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

Частина 1 ст. 15 Цивільного Кодексу України закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. Підставою для захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права.

Однак наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації встановленого вищевказаними нормами права. Так, вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання прав. Відсутність порушеного права є підставою для відмови в позові.

Відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Таким чином, виходячи з аналізу вищенаведених норм в їх системному зв'язку, а також з огляду на зібрані у даній справі докази та встановлені у ній обставини, зокрема, щодо скасування Постановою Окружного адміністративного суду м. Севастополя у справі №2а-1328/10/2770 Акту на право постійного користування в частині земельної ділянки, переданої в оренду Фізичні особі - підприємцю ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції вважає, що прокурором та позивачами не доведено порушення оскаржуваним рішенням Севастопольської міської ради прав і законних інтересів позивача, за захистом яких прокурор звернувся з позовом у даній справі. Наведене є підставою для відмови в задоволенні позову в цій частині.

Верховною Радою України 17.07.1997 р. прийнято Закон України № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , а 09.02.2006 р. - Закон України "Про ратифікацію Протоколів № 12 та № 14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод" (3435-15) , якими поширено на Україну юрисдикції Європейського суду з прав людини.

Статтею 1 Закону № 475/97-ВР Україна повністю визнала на своїй території дію статті 25 Конвенції щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

У зв'язку з обов'язком держави виконувати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України, законодавцем прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (3477-15) . Статтею 17 цього Закону встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію (995_004) та практику Суду як джерело права.

Отже, у зв'язку з ратифікацією Конвенції (995_004) , Протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (3477-15) судам у здійсненні судочинства необхідно застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.

Згідно з практикою Європейського Суду одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (див. рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007).

Так, в постанові Окружного адміністративного суду м. Севастополя встановлено, що 29 грудня 2004 року між Лемаком М.С., який діє від імені Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт» на підставі довіреності, діючої від імені держави в особі органу уповноваженому управляти держмайном - Міністерство оборони України (продавець за договором), та ОСОБА_5 (покупець за договором) укладено чотири договори купівлі-продажу, за умовами яких покупець купив будівлю - навчальні класи, загальною площею 178,7 кв.м.; будівлю загальною площею 182,00 кв.м.; будівлю прохідної КПП літ. «Д», загальною площею 45,00 кв.м., будівлю лазні літ «Б», загальною площею 117,30 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Вказані договори, як встановлено судом адміністративної юрисдикції, зареєстровано в реєстрі за № 1562, № 1559, № 1565, № 1568.

Придбане ОСОБА_5 майно розташовано на земельній ділянці, переданій в користування військовій частині згідно з актом на право постійного користування ІІ-КМ № 002442 від 27 грудня 2001 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 120 Земельного кодексу України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщена на земельній ділянці, що перебуває в користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розташовані. Вказана норма кореспондується зі ст. 377 ЦК України.

За наведеного, суд адміністративної юрисдикції дійшов висновку, що в порядку ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України право користування перейшло до ОСОБА_5, як власника нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1.

Крім того, судова колегія Київського апеляційного господарського суду відзначає, що відповідно до частини другої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на житловий будинок (будівлю, споруду), що знаходяться на земельній ділянці, наданій у користування, до набувача переходить право користування відповідною земельною ділянкою в тому ж обсязі, що був у попереднього землекористувача. Отже, якщо попередній власник житлового будинку (будівлі, споруди) користувався земельною ділянкою, на якій розміщено відповідне нерухоме майно на підставі договору оренди, новий власник може вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на своє ім'я шляхом укладення договору оренди (аналогічна правова позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» від 17.05.2011р. № 6 (v0006600-11) )

У відповідності до Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов'язаних із земельними правовідносинами Вищого господарського суду України (від 01.01.2010р.) правочини, що тягнуть перехід права власності на об'єкт нерухомості, водночас є підставою для переходу права на землю, оформлення такого права здійснюється у встановленому законом порядку (п. а) право оренди земельних ділянок власниками об'єктів нерухомості).

Вищенаведене господарським судом міста Києва при прийнятті оскаржуваного рішення враховано та оцінено в порядку ст. 43 ГПК України не було, що призвело до прийняття неправильного рішення про задоволення позову.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Статтею 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом неправомірним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 ЦК України, у відповідності до якої, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що оскільки прокурором та позивачами не доведено порушення прав і законних інтересів осіб, за захистом яких пред'явлено даний позов, та невідповідність закону спірного договору оренди вимогам чинного законодавства, відсутні підстави для задоволення позову.

Вимоги щодо повернення позивачу 2 спірної земельної ділянки підлягаю залишенню без задоволення як похідні. Крім того, судова колегія зазначає, що реституція як ефективний спосіб захисту прав не може бути застосований при зверненні з позовом про визнання недійсним договору, стороною якого не є позивач (аналогічна правова позиція викладена в п. 10 Постанови Пленуму верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009р. № 9 (v0009700-09) ).

За встановлених у даній справі обставин, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 підлягає задоволенню, оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене за неправильного застосування норм матеріального права та неповного з'ясування всіх обставин справи, що призвело до прийняття неправильного рішення (ч. 1 п.п. 1, 4 ст. 104 ГПК України), та є підставою для скасування такого рішення з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.