Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Дідиченко М.А.

Пашкіної С.А.

за участю представників сторін: від позивача -Єфременко О.О., довіреність № 420-юв від 23.12.2011;від відповідача -Сіндряков О.В., довіреність № 14-412 від 05.07.2012розглянувши

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот"на рішеннягосподарського суду міста Києва від 06.07.2012 у справі № 5011-69/5329-2012 (суддя Стасюк С.В.) за позовом Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот" до Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот"про визнання договору недійсним

наступне.

Публічне акціонерне товариство "Рівнеазот" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" про визнання недійсним договору поставки природного газу № 10/09-П від 31.10.2009 року.

Рішенням господарського суду міста Києва від 06.07.2012 у задоволенні позову відмовлено повністю. При ухваленні рішення суд виходив з недоведеності позивачем факту недодержання стороною (сторонами) на момент вчинення правочину вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, а також того, що Договір був укладений під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах для позивача.

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням, позивач - ПАТ "Рівнеазот" звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Договір поставки природного газу № 10/09-П від 31.10.2009 року був укладений на вкрай невигідних для Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот" умовах, а також під впливом тяжкої для нього обставини.

За наведених доводів апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню та просить ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Розпорядженням Заступника Голови Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2012 у справі № 5011-69/5329-2012 для розгляду апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот" сформовано колегію суддів у складі: Пономаренко Є.Ю. - головуючий, судді -Дідиченко М.А., Пашкіна С.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2012 року у справі №5011-69/5329-2012 апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот" на рішення господарського суду міста Києва від 06.07.2012 року у справі №5011-69/5329-2012 прийнято до провадження та призначено її розгляд на 16.08.2012 року.

В судовому засіданні 16.08.2012 року представник апелянта - позивача у справі підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України (1798-12) .

Відповідно до ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково наданими доказами, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду в першій інстанції з причин, що не залежали від нього, повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення або ухвали місцевого суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Між Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України", як продавцем та Відкритим акціонерним товариством "Рівнеазот", яке перейменоване у Публічне акціонерне товариство "Рівнеазот", як покупцем було укладено договір поставки природного газу № 10/09-П від 31 жовтня 2009 року.

Відповідно до пункту 1.1. Договору продавець зобов'язується у лютому - червні 2009 року передати у власність покупцю, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити на умовах даного Договору природний газ.

Пунктом 2.1 Договору сторони погодили, що продавець передає покупцю газ в обсязі 132.169.114 куб.м, в тому числі по місяцях.

Згідно з пунктами 3.2., 3.3. Договору приймання передача газу від продавця покупцеві оформлюється шляхом підписання сторонами актів приймання - передачі газу. Вказані акти підписуються сторонами в п'ятиденний строк з дня підписання даного Договору. Право власності на газ переходить до покупця з дня підписання сторонами актів приймання - передачі газу.

Загальна сума Договору складає 315 865 678,78 грн. (пункт 4.2. Договору).

У відповідності до пункту 5.1. Договору покупець зобов'язаний на підставі рахунку-фактури, виставленого продавцем здійснити розрахунки за газ шляхом переказу грошових коштів у сумі 315 865 678,78 грн. на розрахунковий рахунок продавця, вказаний в пункті 11 цього Договору, наступним чином:

- у листопаді 2009 року - 5 000 000,00 грн.;

- у грудні 2009 року - 10 000 000,00 грн.;

- у січні 2010 року - 10 000 000,00 грн.;

- у лютому 2010 року - 20 000 000,00 грн.;

- у березні 2010 року - 30 000 000,00 грн.;

- у квітні 2010 року - 50 000 000,00 грн..;

- у травні 2010 року - 95 432 839,39 грн.;

- у червні 2010 року - 95 432 839,39 грн.

На виконання умов Договору 31.10.2009 року між сторонами були підписані акти приймання-передачі газу №02/09-Р, № 03/09-Р, № 05/09-Р, № 04/09-Р, № 06/09-Р на весь обсяг газу зазначений в договорі, які підтверджують виконання зобов'язань по поставці товару відповідачем за спірним договором (належним чином засвідчені копії даних актів наявні в матеріалах справи).

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як визначено п. 3 ч. 1 ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.

Згідно частини 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (435-15) .

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно частини 1 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до зазначених норм ст. 203 Цивільного кодексу України:

- 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

- 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

- 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

- 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

-6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

З приводу практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними Верховним судом України видано узагальнення від 24.11.2008.

Так, зазначено, що недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:

- дефекти (незаконність) змісту правочину;

- дефекти (недотримання) форми;

- дефекти суб'єктного складу;

- дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Згідно із п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 (v0009700-09) , відповідно до частини першої ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, а саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсний правочин, який не вчинено.

Як вже було зазначено вище, апеляційна скарга, мотивована тим, що Договір поставки природного газу № 10/09-П від 31.10.2009 року був укладений на вкрай невигідних для Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот" умовах, а також під впливом тяжкої для нього обставини.

Слід зазначити, що позивачем, а ні в суді першої, ані апеляційної інстанції не доведено належними засобами доказування обставин того, що спірний договір був укладений на невигідних для нього умовах, а також під впливом тяжких обставин.

В статті 627 Цивільного кодексу України закріплено що, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку стосовно того, що сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови і підписали Договір, а відтак, всі умови спірного Договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.

Таким чином, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави вважати, що при укладенні Договору, волевиявлення позивача не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивачем не доведено та не надано ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів за апеляційною скаргою.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 32- 34, 43, 49, 99, 101- 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Рівнеазот" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 06.07.2012 у справі № 5011-69/5329-2012 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - позивача у справі.

3. Матеріали справи повернути до Господарського суду міста Києва.

4. постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) порядку та строки.