Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін

Заступник Генерального прокурора України звернувся до господарського суду м. Києва в інтересах держави в особі Міністерства оборони України з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Енергобудлізинг" та Управління капітального будівництва Міністерства оборони України про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору від 27.12.04 №27/12-04п на пайову участь у будівництві.

Справа розглядалася судами неодноразово. Постановою від 28.05.08 Вищий господарський суд України скасував рішення в справі, направивши її на новий розгляд до суду першої інстанції.

Здійснивши новий розгляд справи, господарський суд м. Києва (суддя Качан Н.І.) рішенням від 07.10.08, яке залишено без змін постановою від 24.12.08 Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: Смірнова Л.Г. –головуючого, Алданової С.О., Шапрана В.В.), позов задовольнив, визнавши недійсним договір №27/12-04п від 27.12.04.

Судові рішення мотивовані тим, що оспорюваний договір суперечить положенням ст.ст. 1130, 1134 Цивільного кодексу України, ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України", ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони", ст.ст. 9, 17, 20, 77, 84 Земельного кодексу України та Указу Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей" від 01.07.93 (240/93) №240-93, а відтак є недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Ухвалою від 12.03.09 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Компанія Єнергобудлізинг", в якій заявлено вимоги про скасування рішення та постанови в справі та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Касатор доводить, що спірні правовідносини виникли з метою інвестування будівництва житла для військовослужбовців без зміни цільового призначення земельної ділянки, а оспорюваний договір може бути підставою для переоформлення користування земельною ділянкою.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін та Генеральної прокуратури України, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, між Управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України м. Києва (далі –Управління) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Енергобудлізінг" укладено договір №27/12-04п від 27.12.04 про пайову участь у будівництві житла для військовослужбовців та членів їх сімей.

Предметом вказаного договору (п. 1) визначено будівництво житлового комплексу загальною площею 28500 м2 на 140 квартир на земельній ділянці площею 1,7 га з вбудовано-прибудованими приміщеннями і підземним паркінгом по Повітрофлотському проспекту, 28 у м. Києві та житлового комплексу загальною площею 47250 м2 на 252 квартири на земельній ділянці площею 2,1 га з вбудовано-прибудованими приміщеннями і підземним паркінгом по Повітрофлотському проспекту, 30 у м. Києві на території Національної академії оборони України.

Пунктами 2.1, 2.3, 2.6, 3.1-3.3 договору передбачено, що Управління отримує 21% загальної площі квартир кожного об'єкту (житлових комплексів), а ТОВ "Компанія "Енергобудлізинг" –решту будівельної продукції за винятком вказаної частки відповідача 2. Вкладом відповідача 2 є фінансування будівництва об'єктів у повному обсязі як за власний рахунок, так і за рахунок залучених ним юридичних та фізичних осіб; а Управління в якості владу в будівництво цих об'єктів зобов'язався передати зазначені земельні ділянки з правоустановчими документами.

Звертаючись до господарського суду, Заступник Генерального прокурора України заявив вимоги про визнання недійсним вказаного договору. Суди першої та апеляційної інстанції задовольнили такі позовні вимоги, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також гральним засадам суспільства.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених ст. 203 цього кодексу.

За правовою природою оспорюваний договір є змішаним договором, який містить в собі елементи договору про спільну діяльність та інвестиційного договору, що регулюються главою 77, Прикінцевими та перехідними положеннями ЦК України (435-15) і Законом України "Про інвестиційну діяльність" (1560-12) .

Відповідно до ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно з законом; земля, інші природні ресурси, а також майно, закріплене за військовими частинами, навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління.

Статтями 77, 84 Земельного кодексу України встановлено, що землі оборони мають спеціальній статус. Ними визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, навчальних закладів, підприємств та організації Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати виключно у державній власності, а у певних випадках у комунальній власності. У приватну власність землі оборони передаватися у жодному разі не можуть. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони" військові частини на землях, наданих їм у постійне користування, за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним та юридичним особам вирощували сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно. Тобто визначено вичерпний перелік використання земель оборони в господарських цілях. Надання земель оборони як пайовий внесок у забудову законом не передбачено.

Відповідно до ст.ст. 1130, 1134 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить закону, на основі об'єднанні своїх вкладів. Внесене сторонами (учасниками) майно, яким вони володіли на підставі інших, ніж право власності, набуває статусу спільного майна і використовується в інтересах усіх учасників.

За таких обставин земельні ділянки площею 1,7 га та 2,1 га, які є предметом оспорюваного договору, взагалі не можуть бути передані Управлінням як вклад у спільне з ТОВ "Компанія "Енернобудлізинг" будівництво вказаних об'єктів (житлових комплексів), оскільки це не узгоджується з положеннями Цивільного та Земельного кодексів України (2768-14) , якими визначено правовий статус земель оборони та врегульовано спільну діяльність сторін як учасників договору.

У спірному договорі відповідачі узгодили свої частки та порядок розподілу загальної житлової площі об'єктів наступним чином: Управління отримує 21% загальної житлової площі, а ТОВ "Компанія "Енергобудлізинг" –решту будівельної продукції.

Проте наведені умови договору не відповідають Положенню про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України (п. 3), затвердженому Указом Президента України від 01.07.93 №240/93 (240/93) , згідно з яким у погашення інвестицій інвестори набувають у власність до 35% від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла, а також збудованих за їх кошти споруд соціально-побутового і торгівельного значення. У разі передачі інвестором у власність місцевих Рад безкоштовно споруд освітніх, дитячих та медичних закладів частка житла, яку він набуває у власність, може бути підвищена до 40%. В окремих випадках частку житла, яка передається у власність інвесторам, дозволяється збільшувати до 50 %.

Внесеним у спільну діяльність вкладом шляхом передачі земельних ділянок фактично змінено їх цільове призначення. Уповноваженими органами ці земельні ділянки під будівництво, експлуатацію та обслуговування житлових комплексів не відводилися.

Відповідно до ст.ст. 9, 17, 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земельних ділянок проводиться за рішеннями органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади, у даному випадку Київської міської ради або Київської міської державної адміністрації. Рішення про зміну цільового призначення зазначених земельних ділянок цими органами не приймались.

З огляду на викладене судова колегія погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про невідповідність оспорюваного договору вимогам ст.ст. 19, 20, 65, 77, 78, 116, 123 ЦК України, оскільки цей договір передбачає передачу віднесеної до категорії земель оборони земельної ділянки під будівництво житлового будинку з подальшим розподілом відповідно до п.п. 2.3, 2.6, а Управління не довело наявність у нього прав на користування і розпорядження визначеними в договорі земельними ділянками або певних майнових чи немайнових прав, що можуть бути паєм з його боку.

Судами при розгляді справи по суті встановлено, що будівництво здійснюється на землях оборони, якими відповідно до ст. 77 ЗК України є землі надані під розміщення військових части, навчальних закладів, підприємств, установ Збройних Сил України, а житлове будівництво для забезпечення потреб оборони здійснюється з особливими умовами користування, які відсутні у договорі.

Отже, оспорюваний договір не містить конкретного визначення внеску чи дій Управління у відповідності з предметом договору, а його умови щодо використання земельних ділянок суперечать чинному законодавству.

Зважаючи на викладене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 108, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.12.08 у справі №42/592-16/455 залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.