Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін

Відкрите акціонерне товариство "Золочівзернопродукт" звернулось до господарського суду м. Києва з позовом до Державного комітету України з державного матеріального резерву про стягнення 71683,7 грн. заборгованості за укладеним між сторонами договором відповідального зберігання №51 від 09.08.99 за період з 01.07.05 до 01.07.08 з урахуванням індексу інфляції.

Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на ненадання позивачем детального та обґрунтованого розрахунку позовних вимог, а також доказів понесення ним витрат саме у зв'язку зі зберіганням матеріальних цінностей відповідача. Також відповідач доводить, що Законом України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) та Бюджетним кодексом України (2542-14) не передбачено стягнення збитків, завданих інфляцією, та 3% річних.

Рішенням від 05.09.08 господарський суд м. Києва (суддя Нарольський М.М.) позов задовольнив у частині стягнення з відповідача на користь позивача 35723,80 грн. основного боргу, 1701,54 грн. 3% річних та 32359,52 грн. інфляційних витрат з підстав їх доведеності, а в решті позову відмовив.

Постановою від 08.12.08 Київський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Корсак В.А. –головуючий, Коршун Н.М., Авдєєв П.В.) рішення суду першої інстанції змінив щодо задоволення позову в повному обсязі: стягнення з відповідача на користь позивача 50568,8 грн. основного боргу, 1701,54 грн. 3% річних та 18939,84 грн. інфляційних витрат.

Постанова мотивована встановленням обставин наявності спірної суми заборгованості з урахуванням індексу інфляції, розмір яких помилково зазначений судом першої інстанції.

Ухвалою від 12.03.09 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, в якій заявлено вимоги про скасування рішення і постанови в справі та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована невстановленням судами правового зв'язку між наданими позивачем первинними документами та понесеними ним витратами саме в зв'язку з наданням послуг з відповідального зберігання та неврахування ними положень п.п. 3, 6 Порядку відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою КМУ від 12.04.02 №532 (532-2002-п) . Також касатор зауважує про неправомірність нарахування індексу інфляції, оскільки спірна сума заборгованості не є збитками.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, між Державним комітетом України по мобілізаційних резервах, правонаступником якого є відповідач, та позивачем укладено договір відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву №51 від 09.08.99.

За умовами цього договору позивач зобов'язаний прийняти на зберігання матеріальні цінності державного резерву та забезпечити їх належне зберігання, а відповідач –відшкодувати позивачу витрати з їх зберігання, виходячи з розрахунку 2,5 грн. за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей.

В подальшому розмір розрахунку відшкодування витрат змінено на 7,2 грн. за тонно-місяць зберігання шляхом направлення 10.08.99 протоколу розбіжностей до договору №51 від 09.08.99. Вказаний факт встановлено судами на підставі застосування вимог ст. 35 ГПК України до обставин, встановлених господарським судом м. Києва при розгляді справи №8/16 за позовом прокурора Золочівського району Львівської області в інтересах держави в особі Відкритого акціонерного товариства "Золочівзернопродукт" до Державного комітету України з державного матеріального резерву про стягнення 356628,07 грн.

З огляду на викладене суди дійшли висновку про виникнення між сторонами правовідносин зі зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву, які врегульовані главою 66 ЦК України (435-15) та Законом України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) .

Відповідно до ст. 11 цього Закону, яка регулює розміщення матеріальних цінностей державного резерву, такі цінності розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для їх зберігання. Разом з тим, частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах. Вказані особи, яким встановлені мобілізаційні та інші спеціальні завдання, зобов'язані забезпечити розміщення, зберігання, своєчасне освіження, заміну, а також відпуск матеріальних цінностей із державного резерву згідно із зазначеними завданнями власними силами. Відшкодування витрат цим підприємствам, установам і організаціям, оплата тарифу за перевезення вантажів, спеціальної тари, упаковки, послуг постачальницько-збутових організацій за поставку і реалізацію матеріальних цінностей державного резерву провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач заявив вимоги про стягнення заборгованості з урахуванням індексу інфляції та 3% річних, яка утворилась внаслідок невиконання відповідачем умов договору №51 від 09.08.99 щодо відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей за період з 01.07.05 до 01.07.08, оскільки заборгованість за попередні періоди стягнуто на підставі рішень господарського суду м. Києва у справах №8/16 та №42/350.

Суд апеляційної інстанції встановив, що на виконання умов договору №51 від 09.08.99 позивач у спірний період виконував зобов'язання зі зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву (вівсу, ячменя, жита, пшениці та зерносуміші), у зв'язку з чим здійснив витрати на їх зберігання загалом на суму 50568,8 грн., що підтверджується актами форми Р-16.

Відповідач при розгляді справи судами факт здійснення позивачем зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву в спірний період по суті не спростовував. Також відповідач не доводив обставини здійснення ним відшкодування витрат з такого зберігання безпосередньо позивачеві або ж іншим шляхом.

Проте відповідач заперечував проти розміру розрахованої позивачем та встановленої судом апеляційної інстанції суми відповідних витрат. При цьому в касаційній скарзі відповідач з цього приводу доводив неврахування судами положень п.п. 3, 6 Порядку відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою КМУ від 12.04.02 №532 (532-2002-п) , які передбачають порядок визначення суми витрат, що підлягають відшкодуванню, за формулою з урахуванням умов зберігання тощо.

У відповідності з положеннями ч. 1 п. 2 ст. 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" зберігання цінностей державного матеріального резерву, окрім спеціально призначених об'єктів системи державного резерву, здійснюється на договірних умовах. У даному випадку такі умови, у тому числі щодо розрахунку витрат за зберігання, узгоджені сторонами в договорі №51 від 09.08.99. Обставини ж переукладення або внесення змін до цього договору з метою приведення його у відповідність до затвердженого після його укладення Порядку відповідачем при розгляді справи не доводились. З огляду на таке слід погодитись з висновком судів першої та апеляційної інстанції щодо розрахунку розміру відшкодування спірних витрат саме на підставі умов договору.

Решта викладених з цього приводу доводів позивача стосується наданої судами оцінки доказам сторін, а відтак за вимогами ст. 111-7 ГПК України не може бути прийнята до уваги касаційною інстанцією.

Також судова колегія погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення спірної суми заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, як це передбачено в ч. 2 ст. 625 ЦК України.

У касаційній скарзі відповідач заперечує проти стягнення з нього інфляційних та трьох процентів річних, оскільки спірна сума витрат не є збитками в розумінні ст. 22 ЦК України.

Такі доводи касатора є безпідставними, оскільки вимоги ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачають урахування індексу інфляції та 3% річних у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання і не пов'язують застосування цієї норми саме з відшкодуванням збитків.

З огляду на викладене судова колегія не вбачає підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 107, 108, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.12.08 у справі №14/3 залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.