Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Рудченка С.Г.

суддів: Поляк О.І.

Кропивної Л.В.

при секретарі судового засідання Помаз І.А.,

за участю представників учасників судового провадження згідно протоколу судового засідання від 13.02.2012,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Приватного підприємства "Валтар" на рішення господарського суду міста Києва від 22.11.2011 (дата підписання – 28.11.2011),

у справі № 4/418 (суддя – Борисенко І.І.)

за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради

(Київської міської державної адміністрації) "Київреклама"

до Приватного підприємства "Валтар"

про стягнення 20 991, 63 грн.,

Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства "Валтар" про стягнення 20 991, 63 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.11.2011 позов задоволено повністю, присуджено до стягнення з Приватного підприємства "Валтар" на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" суму основного боргу в розмірі 15 397, 00 грн., 1 285, 00 грн. пені, 1 517, 42 грн. індексу інфляції, 481, 93 грн. 3% річних, 2 309, 60 грн. штрафу, 209, 92 грн. державного мита та 236, 00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням, Приватне підприємство "Валтар" звернулось з апеляційною скаргою б/н від 07.12.2011, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування вимог, викладених в апеляційній скарзі, заявник посилається на те, що при прийнятті оскаржуваного рішення місцевий господарський суд зробив висновки, які не відповідають фактичним обставинам справи, неправильно застосувавши норми матеріального та процесуального права, у зв’язку з чим останнє підлягає скасуванню з підстав, викладених у тексті скарги.

Так, зокрема, відповідач вказує на те, що суд не взяв до уваги той факт, що термі дії договору № 06859-04, який є підставою позовних вимог про стягнення заборгованості, закінчився ще 31.12.2008, а стягнення відбувається за період з 11.01.2010 по 14.01.2011.

Також відповідач звертає увагу на те, що місцевим господарським судом невірно оцінено акт про демонтаж рекламного засобу від 10.01.2011 № 00324/07-04 як на доказ користування відповідачем місцями для розміщення об’єктів зовнішньої реклами, оскільки даний акт засвідчує лише факт відсутності об’єкта зовнішньої реклами станом на 10.01.2011, однак не підтверджує факт надання рекламних послуг у спірний період та не фіксує фактичне безперервне розміщення рекламного засобу.

Крім того, заявник наголошує на безпідставному одночасному стягненню пені та штрафу, яке суперечить приписам ст. 61 Конституції України та ст. 231 Господарського кодексу України.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.12.2011 апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено розгляд справи на 25.01.2012 за участю уповноважених представників сторін.

Представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, вважає їх обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, через відділ документального забезпечення суду подав доповнення до апеляційної скарги, яке судовою колегією було оглянуто та долучено до матеріалів справи.

Представник позивача через відділ документального забезпечення суду надав пояснення, в якому заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Судова колегія Київського апеляційного господарського суду, розглянувши матеріали справи, заслухавши доводи представників сторін, дослідивши представлені докази в їх сукупності, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, встановила наступне.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII ГПК України (1798-12) .

У відповідності до ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено місцевим господарським судом, між Головним управлінням з питань реклами виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) (робочий орган), Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" (позивач/підприємство) та Приватним підприємством "Валтар" (відповідач/розповсюджувач зовнішньої реклами) було укладено договір № 00324 від 29.08.2007 на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження якими здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва (а.с. 8-13).

Між сторонами неодноразово укладалися додаткові угоди, якими збільшувався розмір базової плати за договором та, у зв’язку з наданням дозволів на розміщення зовнішньої реклами, продовжувався строк дії основного договору (а.с. 14-21).

Відповідно до п. 2.1 договору Головне управлінням з питань реклами виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надало відповідачу в тимчасове користування місця для розміщення рекламних засобів на підставі оформлених належним чином дозволів на розміщення зовнішньої реклами, а відповідач зобов'язався здійснювати оплату за користування місцями для розміщення рекламних засобів в порядку та на умовах договору.

Відповідно до п. 3.6.15 договору відповідач зобов'язується щомісячно, не пізніше 15 числа поточного місяця, отримувати у позивача рахунки на оплату права за тимчасове користування місцями для розміщення рекламних засобів.

Відповідно до п. 4.3 розрахунки за договором здійснюються відповідачем щомісячно не пізніше 25 числа поточного місяця на поточний рахунок позивача.

Розрахунки за договором здійснюються відповідачем щомісячно не пізніше 25 числа поточного місяця на поточний рахунок позивача (п. 4.3 договору).

Позивачем були виставлені відповідачу рахункі-фактури: № 1381 від 11.01.2010, № 3676 від 10.02.2010, № 5978 від 17.03.2010, № 8415 від 12.04.2010, № 10561 від 13.05.2010, № 12877 від 15.06.2010, № 14874 від 13.07.2010, № 16997 від 09.08.2010, № 19269 від 07.09.2010, № 21178 від 12.10.2010, № 23103 від 15.11.2010, № 24950 від 13.12.2010, № 26977 від 14.01.2011 (а.с. 29-41).

Відповідачем всупереч п. 4.3. договору не було здійснено плату за право тимчасового користування місцями для розміщення ОЗР, в результаті чого у останнього утворилась заборгованість за період з 11.01.2010 по 14.01.2011 у сумі 15 397, 32 грн.

У зв’язку з невиконання відповідачем умов договору позивачем були направлені претензії № 196-4726/кр від 05.10.2010, № 196-6726/кр від 15.12.2010, № 196-1842/кр від 13.04.2011 з вимогою оплатити заборгованість, які відповідачем були залишені без відповіді та виконання.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення умов договору та вимог чинного законодавства України у зв’язку з чим просить стягнути з відповідача 15 397, 32 грн. основного боргу за надані послуги.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом норм матеріального та процесуального права, при винесені оскаржуваного судового рішення, вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

У відповідності до ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України, в силу господарського зобов’язання, яке виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до вимог ст. 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України, суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Матеріали справи свідчать про те, що між позивачем та відповідачем у справі виникли зобов’язання, які мають ознаки договору про надання послуг, згідно якого, в силу ст. 901 Цивільного кодексу України виконавець зобов'язується за завданням другої сторони замовника надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ст. 903 Цивільного кодексу України).

Позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог доведено факт невиконання відповідачем своїх зобов’язань за договором та наявність заборгованості на загальну суму 15 397, 32 грн.

Посилання відповідача на те, що акт про демонтаж рекламного засобу від 10.01.2011 № 00324/07-04 не підтверджує факт надання рекламних послуг у спірний період та не фіксує фактичне безперервне розміщення рекламного засобу, судовою колегією відхиляються, оскільки право користування місцем для розміщення об’єктів зовнішньої реклами було надано строком з 31.12.2008 по 10.07.2012, а згідно Порядку розміщення зовнішньої реклами в м. Києві розповсюджувач не звільняється від плати при відсутності рекламного засобу на місці, по якому виконавчим органом Київської міської ради прийнято рішення щодо надання дозволу.

Враховуючи те, що відповідач заборгованість за договором № 00324 від 29.08.2007 не погасив, доказів, які б підтверджували повну суму сплати не надав, доводів позивача не спростував, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що вимога позивача про стягнення з відповідача 15 397, 32 грн. основного боргу є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Крім того, за неналежне виконання відповідачем своїх зобов’язань по оплаті наданих послуг позивачем були нараховані 1 517, 42 грн. інфляційного збільшення, 481, 93 грн. 3% річних, 1 285, 36 грн. пені, 2 309, 60 грн. штрафу.

Відповідно до п. 7.4 договору за несвоєчасну та/або неповну сплату платежів за право тимчасового користування місцем (-ями) розповсюджувач зовнішньої реклами сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла у термін, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Відповідно до п. 7.5 договору за прострочення внесення платежів за тимчасове користування місцем (-ями) для розміщення РЗ, що складає більше 1 місяця, розповсюджувач зовнішньої реклами, додатково сплачує штраф у розмірі 15 (п'ятнадцять) відсотків простроченої суми.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (штрафу, пені).

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано (частина шоста статті 232 ГК України).

Частиною першою статті 233 ГК України встановлено, що в разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Колегією суддів встановлено, що відповідач не сплатив заборгованість за договором у зазначеній позивачем сумі, що підтверджується наявними у справі доказами та не заперечується самим відповідачем; відповідно до пунктів 7.4 та 7.5 договору за прострочення внесення платежів за право тимчасового користування місцем (-ями) підлягає стягненню пеня в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховувалась пеня, а за прострочення цього зобов’язання понад один місяць – штраф у розмірі 15 % від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.

Судова колегія, перевіривши розрахунок позивача, вважає його вірним та, з урахуванням наведених вище підстав, фактичного розміру простроченої суми та кількості днів прострочення, таким, що правомірно був задоволений місцевим господарським судом в частині стягнення з відповідача 1 517, 42 грн. інфляційного збільшення, 481, 93 грн. 3% річних, 1 285, 36 грн. пені, 2 309, 60 грн. штрафу.

Посилання відповідача на безпідставне одночасне стягнення пені та штрафу, яке суперечить приписам ст. 61 Конституції України та ст. 231 Господарського кодексу України, судовою колегією відхиляється, оскільки норма ст. 231 Господарського кодексу України визначає різні способи встановлення розміру санкцій за договором, але не передбачає, що ці способи застосовуються в альтернативному порядку.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 21.09.2010 у справі № 21/34.

Також судом першої інстанції правомірно було відмовлено у задоволенні клопотання про зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій, з огляду на безпідставність посилань відповідача на надмірно великий розмір неустойки порівняно із збитками кредитора.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Судове рішення, що оскаржується, за своїм змістом відповідає цим вимогам. За таких обставин, оскаржуване судове рішення можна визнати законним й обґрунтованим.

Зважаючи на викладене та обставини справи, колегія апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга Приватного підприємства "Валтар" на рішення господарського суду міста Києва від 22.11.2011 не підлягає задоволенню, а рішення господарського суду міста Києва від 22.11.2011 у справі № 4/418 підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. 99, 101- 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Валтар" на рішення господарського суду міста Києва від 22.11.2011 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 22.11.2011 у справі № 4/418 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 4/418 повернути до господарського суду міста Києва.