22/248 Про визнання частково недійсним договору кредиту - 11.01.2012 Прийняття

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю " Агро-Терра-Юг" до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" про визнання недійсним п. 6.2 договору кредиту № 640/4-371 від 15.08.2008р., а саме: "у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України "Про третейські суди", домовились про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Мороз Оленою Анатоліївною Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою 02002, м. Київ, вул. М. Раскової 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею, спір розглядається третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем або Білоконем Юрієм Миколайовичем у порядку черговості вказаному у даному пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації Українських банків у відповідності до чинного регламенту Постійнодіючого третейського суду при Асоціації українських банків".

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на наявність підстав для визнання недійсним положень кредитного договору, оскільки п. 6.2 договору не відповідає вимогам закону.

За твердженням відповідача дії позивача є зловживанням цивільним правом, у розумінні ст. 13 ЦК України і спрямовані не на відновлення його порушених прав, а на затягування в будь-який спосіб розгляду справи в третейському суді та стягнення банком заборгованості за договором кредиту.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11.11.2011 р. у справі № 22/248 в позові відмовлено повністю.

Вищезазначене рішення місцевого господарського суду обґрунтовано тим, що Положення Закону України "Про третейські суди" (1701-15) не містять заборони щодо неможливості погодження при укладенні договору, питання щодо вирішення спорів, які виникнуть за таким договором у третейському суді. Положення п. 6.2 договору не суперечать положенням закону України "Про третейські суди" (1701-15) , а позовні вимоги не підлягають задоволенню оскільки зазначене в позовній заяві не відповідає підставам з якими законом пов’язує недійсність третейської угоди (ст. 12 Закону України "Про третейські суди").

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 11.11.2011 р. у справі №22/248, прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення Господарського суду м. Києва прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні обставинам справи. Скаржник зазначає, що діюче законодавство не передбачає права осіб укладати третейську угоду про передачу на вирішення третейському суду невизначеної або необмеженої кількості спорів, які можуть виникнути між сторонами договору у майбутньому. Такі широкі домовленості звужують право осіб на судовий захист, до захисту прав тільки в третейському суді, що суперечить правилу, викладеному у ст. 1 ГПК України. Таким чином, на момент укладання договору кредиту №640/4-371 у сторін договору був відсутній будь-який спір, щодо договору, а тому відсутні будь-які правові підстави для укладання третейської угоди.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01.12.2011 року апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 14.12.2011 року.

Відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України у зв’язку з нез’явлення у судове засідання представників позивача, колегією суддів ухвалою від 14.12.2011 року розгляд справи було відкладено на 11.01.2012 року.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги підтримав, просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення Господарського суду м. Києва від 11.11.2011 р. у справі №22/248 скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване рішення Господарського суду м. Києва від 11.11.2011 р. у справі № 22/248.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі та додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, Київський апеляційний господарський суд, -

15 серпня 2008р. між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" та ТОВ "Агро-Терра-Юг" укладено договір кредиту № 640/4-371.

Пунктом 6.2 договору сторони передбачили, що у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України "Про третейські суди", домовились про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Мороз Оленою Анатоліївною Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою 02002, м. Київ, вул. М. Раскової 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею, спір розглядається третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем або Білоконем Юрієм Миколайовичем у порядку черговості вказаному у даному пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації Українських банків у відповідності до чинного регламенту Постійнодіючого третейського суду при Асоціації українських банків.

За твердження позивача п. 6.2 договору не відповідає вимогами чинного законодавства України та просить визнати недійсним.

Оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об’єктивному дослідженні в судових засіданнях з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв’язок, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, є законним і обґрунтованим з наступних підстав.

У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203);

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203);.

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203);

- правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203)

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Пунктами 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (435-15) (далі - ЦК), Земельним кодексом України (2768-14) , Сімейним кодексом України (2947-14) , Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ "Про захист прав споживачів" (1023-12) (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-ІУ (3161-15) ), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХІУ "Про оренду землі" (161-14) (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV (1211-15) ) та іншими актами законодавства.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 7 постанови від 06.11.2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Як вже зазначалось вище, пунктом 6.2 договору сторони передбачили, що у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України "Про третейські суди", домовились про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Мороз Оленою Анатоліївною Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою 02002, м. Київ, вул. М. Раскової 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею, спір розглядається третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем або Білоконем Юрієм Миколайовичем у порядку черговості вказаному у даному пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеними у даному пункті суддями, суддя призначається Головою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації Українських банків у відповідності до чинного регламенту Постійнодіючого третейського суду при Асоціації українських банків.

Статтею 627 Цивільного кодексу України закріплено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ст. 5 Закону України "Про третейські суди" передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (1701-15) .

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Положення ст. 12 Закону України "Про третейські суди" регулюють питання щодо виду та форми третейської угоди, в тому числі передбачають:

Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди.

За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту.

Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

Згідно з ч. 7 ст. 12 Закону України "Про третейські суди" у разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною.

Положення вказаного закону не містять заборони щодо неможливості погодження при укладенні договору, питання щодо вирішення спорів які виникнуть за таким договором, у третейському суді.

Отримання додаткової письмової згоди сторін при виникненні між ними спору, за наявності третейської угоди в договорі (контракті) Закон України "Про третейські суди" (1701-15) не передбачає.

Отже, п. 6.2 Договору не суперечить положенням Закону України "Про третейські суди" (1701-15) та вимогами чинного законодавства України. Рішенням Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року (v001p710-08) у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" (1701-15) (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК України, ст. 12 ГПК України, ст. 6 Закону України "Про третейські суди"), оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України (254к/96-ВР) водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Стаття 1 Закону України "Про третейські суди" передбачає, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

В свою чергу, розгляд даного спору за вимогами про недійсність положення договору в якому міститься третейське застереження не підвідомчий третейському суду відповідно до закону, оскільки в силу вимог ст. 1, 12, 15 Господарського процесуального кодексу України справи про визнання недійсними договорів підвідомчі саме господарським судам України, що також кореспондується з положеннями ст. 215 ЦК України.

Згідно п. 3 Рекомендацій Вищого господарського суду України "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам"№04-5/120 від 27.06.2007 (va120600-07) господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за умови відсутності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Статтею 215 ЦК України не передбачено, що правочин може бути визнано недійсним Міжнародним комерційним арбітражним судом або третейським судом.

Зазначена позиція щодо цього викладена в Узагальненнях Верховного Суду України "Практика застосування судами Закону України "Про третейські суди"від 11.02.2009р. (n_005700-09)

Таким чином, твердження позивача про наявність підстав для визнання недійсним п. 6.2 кредитного договору через викладення в договорі третейського застереження на момент коли спору не існувало, є необґрунтованими.

Згідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивач у своїй позовній заяві не вказує та не конкретизує у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов’язане із відповідним викладенням конкретних умов договору, непогодженням станом на час розгляду справи з умовами договору по яким досягнуто згоди при його укладенні тощо.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги позивача про визнання недійсним п. 6.2 Договору є не обґрунтованими, а отже, судом першої інстанції правомірно відмовлено в їх задоволенні.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п.1 постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повністю відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду м. Києва у справі №22/248 від 11.11.2011 року відповідає зазначеним вимогам, оскільки ґрунтуються на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, підстав для його скасування не вбачається.