36/209 Про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу - 08.11.2011 Прийняття

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Т.М.М.", м. Київ на рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011року (оформленого відповідно до ст.. 84 ГПК України (1798-12) 30.08.2011 року)

по справі № 36/209 (суддя Трофименко Т.Ю.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Т.М.М.",

до товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг",

про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу

До господарського суду міста Києва в порядку позовного провадження звернулося товариство з обмеженою відповідальністю Фірма "Т.М.М.", м. Київ до товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг", м. Київ про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу № 1126/12/2007 від 18.12.2007 року.

Рішенням господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року (підписаного 30.08.2011 року) в задоволені позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду, позивач, товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Т.М.М.", м. Київ звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду та просить скасувати рішення господарського суду міста Києва і прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Апеляційну скаргу позивач мотивує тим, що суд першої інстанції не з’ясував в повному обсязі обставини, що мають значення для справи, зокрема, судом першої інстанції не було взято до уваги, що у спірному договорі фінансового лізингу відсутня така істотна умова договору, як ціна.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 15.09.2011 року по справі № 36/209 прийнято до провадження апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Т.М.М." і призначено розгляд справи у судовому засіданні.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" на підставі ст. 96 ГПК України надало суду заперечення на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить у задоволенні апеляційної скарги позивача на рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року у справі № 36/209 відмовити повністю, а рішення залишити без змін.

Представник позивача був присутнім в судовому засіданні та надав свої пояснення, якими підтримав доводи, що викладені в апеляційній скарзі та просив апеляційну скаргу задовольнити, а рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року скасувати повністю та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

Представник відповідача в судовому засіданні надав свої пояснення та просив рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року залишити без змін, а апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Т.М.М." - без задоволення.

Заслухавши доповідь судді – доповідача, виступ представників сторін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року по справі № 36/209 – слід залишити без змін, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України (1798-12) .

Слід зазначити, що відповідно ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи, 18.12.2007 року між позивачем (лізингоодержувачем) та відповідачем (лізингодавцем) було укладено договір фінансового лізингу № 1126/128/2007 (далі – договір), відповідно до умов якого позивачу було передано наступну техніку: МАЗ 642205-220 в кількості 5 одиниць, вартістю 1 550 501,50 грн.

Згідно п. 2.1 договору майно придбається лізингодавцем у продавця майна на умовах договору купівлі-продажу для подальшої передачі його в лізинг.

Відповідно до п. 2.6 договору лізингоодержувач самостійно обрав предмет лізингу та продавця.

Предметом лізингу за даним договором є майно визначене сторонами в п. 1 договору.

Спір виник внаслідок того, що позивач вважає, що п. 7.1.2. та п.п. 13.4., 13.5., 13.6., 13.8. договору фінансового лізингу не відповідають вимогам чинного законодавства, а тому є недійсними.

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом (436-15) .

Статтею 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено, що відносини, які виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України (435-15) про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України визначає, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов‘язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов‘язання сторін, що виникли на основі цього договору.

В порядку ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 806 ЦК України).

Стаття 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлює, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону (723/97-ВР) .

Відповідно до п. 2.3 договору вартість майна, яке передається лізингодавцем лізингоодержувачу, складає суму еквівалентну 307 030,00 "у.о.", в тому числі ПДВ у розмірі 20% - 51 171,67 "у.о.", виражена у гривнях України. Вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 7.4 договору, загальну суму платежів в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток № 1 до договору) по Курсу 1 та викупну вартість, зазначену в додатку № 1 до договору по Курсу 1.

Вартість переданого в лізинг майна, що становить загальну суму платежів в погашення майна та його викупну вартість погоджено сторонами в додатку № 1 – Графік внесення платежів, який є невід‘ємною частиною договору, тому помилковим є твердження позивача, що сторонами не визначено такої істотної умови як ціна договору.

Згідно з п. 7.1 договору сторони погодили, що валютою договору є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному долару США по курсу згідно пункту 7.1.1 договору.

Пунктом 7.1.1 договору визначені такі поняття:

- Курс 1 - курс, встановлений НБУ для одного долара США станом на 18.12.2007 року;

- Курс 2 - курс, встановлений НБУ для одного долара США, на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (додаток № 1) до даного договору.

Відповідно до п. 7.1.2. договору поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в "у.о." згідно Графи 3 додатку № 1 на відповідну дату проведення платежу та Курсу 2. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як додаток відповідної суми в "у.о.", зазначеної в Графі 4 додатка № 1 та Курсу 1.

Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, вираженого у гривнях та суми платежу, який відноситься в погашення вартості майна, вираженого в гривнях, вважається комісією лізингодавця.

В разі якщо сума поточного лізингового платежу розрахована у відповідності до абзацу першого цього пункту менша або дорівнює добутку відповідної суми в "у.о." зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату та Курсу 1, то поточний лізинговий платіж, що підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток відповідної суми в "у.о." зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату і Курсу 1 та 20,00 грн. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, що виражена у гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в "у.о." зазначеної в Графі 4 додатку № 1 і Курсу 1, а різниця – в комісію лізингодавця.

До того ж, судом першої інстанції встановлено, що сторони домовились що комісія лізингодавця, розрахована у відповідності з правилами, зазначеними вище, протягом 8 періоду (-ів) починаючи з 1 періоду збільшується на 1/8 грошової суми, яка у відповідності з умовами даного договору повинна бути внесена лізингоодержувачем як аванс комісії.

Комісія лізингодавця за кожний період лізингу розрахована у відповідності з даним пунктом договору, нараховується на відповідну дату, зазначену в Графі 2 додатку № 1 даного договору.

Таким чином, місцевим господарським судом встановлено, що згідно умов спірного договору сторонами було погоджено певний порядок розрахунків, який передбачає проведення коригування усіх лізингових платежів, які будуть перераховані позивачем саме на час здійснення відповідних розрахунків, а тому момент коригування лізингового платежу пов‘язаний з моментом фактичного перерахування відповідачем грошових коштів на рахунок відповідача.

В зв’язку з цим, твердження позивача, що здійснення конвертації на умовах п. 7.1.2. договору сум відшкодування вартості предмета лізингу виражених в "у.о." по Курсу 2 в гривню у відповідності до курсових коливань призводить до зміни вартості предмета лізингу за договором не відповідає фактичним обставинам справи.

Згідно ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці, а саме - зміна курсу гривні по відношенню до долару США, прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України, що підтверджується наступними нормами.

Згідно ч. 1 ст. 524 Цивільного кодексу України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 Цивільного кодексу України).

Відповідно д ч. 1 ст. 533 Цивільного кодексу України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 189 Господарського кодексу України ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання.

Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна визначається в договорі у гривнях (ч. 2 ст. 189 Господарського кодексу України).

Пунктом 1 Постанови Кабінету міністрів України "Про удосконалення порядку формування цін" від 18.12.1998 року № 1998 (1998-98-п) встановлено, що формування, встановлення та застосування суб’єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Вважати під час формування цін обґрунтованим врахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни.

Згідно п. 1 Класифікатора іноземних валют та банківських металів, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 04.02.1998 року № 34, валюта долар США, так само як і євро, віднесена до вільно конвертованої валюти, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу і дозволяється для здійснення інвестицій в Україну, та банківські метали (1 група).

Водночас, жодних обмежень можливості використовувати співвідношення курсу іноземної валюти при проведенні індексації плати за надання майна в користування а ні вказаною постановою, а ні іншими нормами законодавства, не передбачено.

Отже, чинне законодавство обмежує застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами і не містить приписів щодо заборони на вираження грошових зобов’язань і визначення ціни продукції, робіт чи послуг в іноземній валюті.

Таким чином, колегія апеляційного господарського суду вважає положення договору фінансового лізингу та Графіки сплати лізингових платежів повністю відповідають вимогам наведених вище норм чинного законодавства, оскільки визначають розмір лізингових платежів в гривнях та передбачають, що платежі мають сплачуватись в гривнях.

Як зазначалось вище, пунктом 7.1.2 договору передбачено, що сума зазначена у графі 4 Графіку, виражена у гривнях розраховується на Курс 1 - станом на 18.12.2007 року, та є сумою що сплачується в погашення вартості майна, а отже є незмінною і не свідчить про зростання вартості майна. Отже, посилання скаржника на зростання вартості майна переданого в лізинг не підтверджується фактичними обставинами та спростовуються матеріалами справи.

Разом з цим, судова колегія не приймає до уваги твердження позивача, що умови пунктів 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору суперечать чинному законодавству, враховуючи наступне.

Згідно п. 13.4. договору, вилучення майна із володіння та користування лізингоодержувача не тягне за собою припинення платіжних зобов’язань лізингоодержувача, визначених умовами договору.

Відповідно до п. 13.5. договору, якщо порушення зобов’язань, що стали підставою для вилучення майна не усуваються в строк, встановлений лізингодавцем, або у визначений строк лізингоодержувач не передав майно лізингодавцю, то лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, в письмовому вигляді, повідомивши про це лізингоодержувача, продати майно за розумною ціною. Протягом 15 календарних днів з моменту розірвання договору лізингоодержувач має переважне право придбання майна.

Згідно п. 13.6. договору, отримана від продажу майна грошова сума направляється в погашення суми припинення договору, що включає поточний борг лізингоодержувача, несплачені лізингові платежі, строк оплати яких згідно графіку внесення платежів настав, штрафи та/або пені, що підлягають оплаті лізингоодержувачем на умовах договору станом на день розірвання договору, а також суми необхідної для покриття витрат та збитків лізингодавця, пов’язаних з вилученням та реалізацією майна та погашенням можливих зобов’язань лізингодавця перед третіми особами, що виникли внаслідок виконання договору. В разі якщо отримана від продажу майна грошова сума менше ніж сума припинення договору, то лізингодавець вправі вимагати від лізингоодержувача відшкодування цієї різниці.

Пунктом 13.8. договору визначено, що в разі якщо договір порушується лізингоодержувачем, в тому числі у випадках, зазначених в п. 13.1. договору, лізингодавець має право в односторонньому порядку припинити права володіння та користування будь-яким майном, переданим лізингоодержувачу за будь-яким з договорів, укладених сторонами без виплати будь-яких компенсацій.

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов’язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про фінансовий лізинг", лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.

Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Згідно п. 3, 4 ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг", лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом та вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

Таким чином, проаналізувавши зазначені норми закону, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку, що умови пунктів 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору не суперечать вимогам чинного законодавства України.

Окрім цього, відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Судом першої інстанції достовірно встановлено, що договір було підписано та скріплено печаткою позивача без жодних застережень з його боку, що свідчить про розуміння останнім на момент укладення договору про можливі наслідки виконання та порушення зобов’язань.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, скориставшись при цьому належним способом захисту, зокрема, наведеними статтею 16 ЦК України: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право та ін.

Нормами статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-п’ятою та шостою статі 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не повинен суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.

У пункті 1 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними" від 12.03.1999 року № 02-5/111 (v_111800-99) зазначено, що вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

З огляду на зазначене вище, за переконанням колегії суддів апеляційного господарського суду місцевий господарський суд, при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними пунктів 7.1.2, 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору фінансового лізингу № 1126/12/2007 від 18.12.2007 року.

Відповідно до ст. 33 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Скаржником не надано докази та належним чином не доведено правомірність вимог апеляційної скарги про скасування рішення місцевого господарського суду від 29.08.2011 року та про визнання недійсними пунктів 7.1.2, 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору фінансового лізингу № 1126/12/2007 від 18.12.2007 року.

За правилами ст. 4- 7 ГПК України, судове рішення приймається колегіально за результатами обговорення усіх обставин справи.

Як встановлено ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року прийнято після повного з’ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, та відповідністю висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи, а також у зв’язку із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, і є таким що відповідає нормам закону.

Зважаючи на те, що доводи скаржника законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Т.М.М." без задоволення.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 103, 105, ГПК України (1798-12) , Київський апеляційний господарський суд, -

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Фірма "Т.М.М." на рішення господарського суду міста Києва від 29.08.2011 року по справі № 36/209 залишити без задоволення.