3/153-09 Про визнання дійсними договорів та визнання права власності на нерухоме майно - 24.10.2011 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача ( вх. №3698С/1-35) на рішення господарського суду Сумської області від 07 липня 2011 року по справі №3/153-09

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамітекс", м. Суми

до Відкритого акціонерного товариства "Сумський м’ясокомбінат", м. Суми

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

1. Публічне акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро", м. Дніпропетровськ;

2. Товариство з обмеженою відповідальністю Торговий Дім "Купець", м. Київ

3. Приватне підприємство "Мілкс", с. Маяки Луцького району Волинського області

4. Приватна фірма "Нессе-Україна", с. Маяки Луцького району Волинського області

5. Приватне підприємство "Мілекс Л", с. Маяки Луцького району Волинського області

6. Товариство з обмеженою відповідальністю Науково-технічний центр "Енергетичні технології", м. Харків

7. Товариство з обмеженою відповідальністю Юридична компанія "Правове партнерство", м. Суми

8. Товариство з обмеженою відповідальністю "Сумський м’ясопродуктовий комплекс", м. Суми

про визнання дійсними договорів та визнання права власності,

Рішенням господарського суду Сумської області від 07 липня 2011 року по справі №3/153-09 (суддя Лугова Н.П.) у задоволенні позову відмовлено повністю, у задоволенні заяви про затвердження мирової угоди від 07 грудня 2010 року відмовлено.

Позивач звернувся до апеляційного суду зі скаргою, в якій, посилаючись на необґрунтованість рішення, невідповідність його вимогам чинного законодавства, неповне з’ясування обставин справи, порушення норм матеріального права, просить його скасувати та прийняти нове, яким визнати дійсним відповідні договори, а також визнати за позивачем право власності на відповідні об’єкти нерухомого майна.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу з доводами, викладеними в ній не погоджується, вважає рішення господарського суду Сумської області від 07 липня 2011 року по справі №3/153-09 таким, що відповідає нормам матеріального та процесуального права, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Друга третя особа, ТОВ "Торговий дім "Купець", у відзиві на апеляційну скаргу просить рішення господарського суду Сумської області від 07 липня 2011 року по справі №3/153-09 залишити без змін, як законне та обґрунтоване, апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Шоста третя особа, НТЦ "Енергетичні технології", у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти доводів, викладених в апеляційній скарзі, просить залишити її без задоволення, а рішення господарського суду Сумської області від 07 липня 2011 року по справі № 3/153-09 залишити без змін, як таке, що прийняте при всебічно, повно та об’єктивно розглянутих обставинах справи в їх сукупності та відповідно до норм чинного законодавства.

Будучи ухвалою суду повідомлені про дату і місце судового розгляду, позивач, відповідач, перша, друга, третя, четверта, п’ята, сьома, восьма треті особи, в засідання не з’явились, повноважних представників до суду не направили, про причини неявки суд не повідомили.

Представник шостої третьої особи у засіданні підтримав свою позицію, викладену у відзиві на скаргу, просив залишити її без задоволення, рішення суду першої інстанції –без змін.

Відповідно до частини 2 статті 96 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського суду.

Колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за наявними в ній матеріалами у відповідності до статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи та апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом попередньої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено місцевим господарським судом, між ТОВ "Керамітекс" (покупцем) та ВАТ "Сумський м’ясокомбінат" (продавцем) було укладено договори купівлі - продажу нерухомого майна №№ 1-н, 2-н, 3-н, 4-н, 5-н, 6-н, 7-н, 8-н, 9-н, 10-н, 11-н, 12-н, 13-н і 14-н від 05.03.2009 року, розташованого за адресою: м. Суми, вул. Харківська, №№103, 103/1-103/12.

Як свідчать матеріли справи, нотаріального посвідчення та державної реєстрації спірних договорів сторонами здійснено не було.

У відповідності до вимог ст. 657 Цивільного кодексу України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Частиною 3 статті 640 Цивільного кодексу України встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Згідно статті 220 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, а відтак не породжує для сторін прав та обов'язків. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Зокрема такий випадок передбачено ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України, яка дозволяє суду, за певних умов, визнати дійсним договір у разі недодержання сторонами вимоги закону про його обов'язкове нотаріальне посвідчення.

У той же час, пунктом 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , стосовно вирішення спору про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, зазначено, що норма частини другої статті 220 Цивільного кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 Цивільного кодексу України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Пунктом 6 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 року № 671 (671-2004-п) , визначено, що державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Нотаріуси, які не мають доступу до єдиної комп'ютерної бази даних Реєстру, в день посвідчення правочину надсилають один його примірник реєстратору, який в день отримання примірника вносить відповідний запис до Реєстру.

Отже, колегія суддів підтримує висновок господарського суду Сумської області, що чинним Цивільним кодексом України (435-15) не передбачено можливості визнання судом дійсним правочину в разі недодержання сторонами вимоги закону про його обов'язкову державну реєстрацію, і застосування у такому випадку норми ст. 220 Цивільного кодексу України, якою обґрунтовано позовні вимоги, є неможливим.

У скарзі позивач стверджує, що судом першої інстанції не з'ясовано факт державної реєстрації права власності на майно, що за спірними правочинами перейшло у його (позивача) власність та зареєстровано у реєстрі прав власності із видачею йому витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Тобто, на думку позивача, дані договори пройшли процедуру державної реєстрації у порядку, визначеному законодавством. На підтвердження своїх висновків, позивач посилається на ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України, відповідно до якої, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації; ч. 1 ст. 182 Цивільного кодексу України, згідно якої право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації та Закон України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) , відповідно до якого обов'язковій державні реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам.

Однак, з такою позицією позивача судова колегія не погоджується і зазначає наступне.

Процедура реєстрації договору купівлі-продажу нерухомого майна і процедура реєстрації права власності на придбане майно за таким договором є самостійними одна від одної та регулюються різними нормами законодавства. Саме належне укладення договору купівлі - продажу нерухомого майна, що обов'язково включає його державну реєстрацію, і є підставою для подальшої реєстрації права власності на таке нерухоме майно, адже відповідно до ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України право власності у набувача виникає лише з моменту державної реєстрації договору купівлі - продажу нерухомого майна.

Також, позивач стверджує, що право власності на об'єкти нерухомого майна, що перейшло до нього за договорами купівлі - продажу зареєстровано в реєстрі прав власності.

Однак, відповідач у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що, йому стало відомо, що дане право власності було зареєстровано позивачем не на підставі договорів купівлі-продажу, а на підставі рішення господарського суду Сумської області від 23.04.2009 р. по справі №3/153-09, яке постановою Вищого господарського суду України від 13.10.2010 р. скасовано.

Отже, на момент звернення до суду ТОВ "Керамітекс"не було власником майна щодо якого заявило вимогу про визнання права власності, оскільки 22 липня 2009 року (до моменту звернення до суду із вимогою про визнання права власності) між ТОВ "Керамітекс"та ТОВ "Сумський м'ясопродуктовий комплекс" були укладені договори купівлі-продажу нежитлових приміщень, предметом яких були саме ті об'єкти нерухомого майна, які є предметом спору по даній справі.

Згодом перелічені вище об'єкти нерухомості стали предметом іпотечних договорів, укладених між ТОВ "Сумський м'ясопродуктовий комплекс"та ПАТ "БАНК КРЕДИТ ДНІПРО", що підтверджується витягом із Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 08.04.2011 року, наданого приватним нотаріусом Бурбикою Т.А.

Таким чином, ТОВ "Керамітекс"взагалі не має права на звернення до суду з позовною вимогою про визнання власності в порядку ст. 392 Цивільного кодексу України, оскільки на момент звернення до суду не був власником даного майна, а тому неможливо захистити право, якого фактично не існує.

Стосовно вимоги заявника скарги затвердити мирову угоду, колегія суддів вважає, що місцевий суд правомірно, на підставі статті 22 Господарського процесуального кодексу України та керуючись пунктом 4 статті 216 Цивільного кодексу України, згідно якої правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватись за домовленістю сторін, а саме, в процесі укладення мирової угоди.

На момент звернення до суду із заявою про затвердження мирової угоди, ухвалою господарського суду від 14.09.2009 р. по справі №12/133-09 було порушено провадження у справі про банкрутство ВАТ "Сумський м’ясокомбінат"та призначено розпорядником майна Нагорнєву Т.В.

Згідно ухвали господарського суду Сумської області від 15.04.2010р. ВАТ "Сумський м’ясокомбінат" було визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатором банкрута арбітражного керуючого Нагорнєву Т.В.

Слід зазначити, що обов’язковою умовою для укладення мирової угоди щодо розпорядження нерухомим майном було отримання згоди на її укладення розпорядника майна Нагорнєвої Т.В., яка згоди не надавала.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення господарського суду Сумської області від 07 липня 2011 року по справі №3/153-09 прийняте при належному з’ясуванні обставин, що мають значення для справи та у відповідності до чинного законодавства, ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідають нормам процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновку господарського суду, у зв’язку з чим підстав для скасування вказаного рішення не вбачається, а тому апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.