6/81пд/2011 Про визнання недійсним договору про надання послуг автостанцією перевізникові - 18.10.2011 Прийняття

Публічне акціонерне товариство "Луганське регіональне управління автобусних станцій"м.Луганськ звернулось до господарського суду Луганської області з позовом до Приватного підприємства "Схід-Авто"м.Первомайськ Луганської області про визнання договору про надання послуг автостанцією перевізникові №99/4 від 01.01.2011р.№15/793 від 23.06.2009р. з урахуванням протоколу розбіжностей недійсним.

Рішенням господарського суду Луганської області від 04.07.2011р. у справі №6/81пд/2011 (суддя Василенко Т.А.) позовні вимоги задоволені, визнано недійсним договір № 99/4 про надання послуг автостанцією перевізникові від 01.01.2011р. з урахування протоколу розбіжностей, укладеного між ПАТ "Луганське регіональне управління автобусних станцій"та ПП "Схід-Авто". Стягнуто з Приватного підприємства "Схід-Авто" на користь Публічного акціонерного товариства "Луганське регіональне управління автобусних станцій" витрати по оплаті державного мита в сумі 85 грн. 00 коп. та на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236 грн. 00 коп.

Відповідач, не погодившись з прийнятим судовим рішенням, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Підставами для скасування рішення суду першої інстанції апелянт зазначає порушення судом норм матеріального права. Посилається на те, що рішення суду не містить інформацію про те, що в договорі, всупереч вимогам ч.3 ст. 180 Господарського кодексу України не узгоджено його ціну. Вказує на те, що чинне законодавство містить єдиний нормативно-правовий акт, що визначає розмір автостанційного збору і вартість послуг, що надаються автомобільним перевізникам автостанціями –Порядок регулювання діяльності автостанцій, затверджений наказом Міністерства транспорту та зв’язку України від 27.09.2010р. №700 (z1068-10) . Крім того, вважає безпідставним посилання суду на невідповідність п.3.3 договору вимогам законодавства, оскільки п. 3.1 договору, який містить посилання на п. 3.3 договору не відповідає вимогам чинного законодавства. Також вказує на те, що жодна норма чинного законодавства не забороняє особам, що займають монопольне становище на ринку укладати договори різного змісту із різними суб’єктами господарської діяльності.

Водночас із апеляційною скаргою відповідач подав клопотання про відновлення пропущеного строку на подання апеляційної скарги.

Ухвалою від 29.08.2011р. строк для подачі апеляційної скарги в порядку ст.ст. 53, 93 Господарського процесуального кодексу України відновлено.

Представники відповідача у судовому засіданні підтримали правову позицію, викладену в апеляційній скарзі.

Позивач через канцелярію суду надав відзив на апеляційну скаргу, яким просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду Луганської області від 04.07.2011р. по справі №6/81пд/2011 –без змін. У судовому засіданні представник позивача підтримав правову позицію, викладену у відзиві на апеляційну скаргу.

Судове засідання апеляційної інстанції здійснювалось за допомогою звукозаписувального технічного засобу у порядку розгляду апеляційної скарги встановленого ст.ст. 4- 4, 81-1, 99, 101 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів Донецького апеляційного господарського суду відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, на підставі встановлених фактичних обставин, переглядає матеріали господарської справи та викладені в скарзі доводи щодо застосування судом при розгляді норм матеріального та процесуального права, що мають значення для справи. Апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Розглянувши матеріали господарської справи, апеляційну скаргу, заслухавши повноважних представників сторін, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила.

01.01.2011р. між Публічним акціонерним товариством "Луганське регіональне управління автобусних станцій"(далі –власник) та Приватним підприємством "Схід-Авто"(далі – перевізник) укладено договір про надання послуг автостанцією перевізникові №99/4 (далі –договір). Договір укладено з протоколом розбіжностей.

Позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання договору №42/1038 від 17.08.2009р. недійсним як такого, що укладено з порушенням діючого законодавства, оскільки його предмет та ціна, викладені в редакції протоколу розбіжностей, які є істотними умовами договору, суперечать вимогам законів та іншим нормативно-правовим актам України про автомобільний транспорт.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.

Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права і обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також з дій осіб, що не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права і обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, є зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно вимог ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зазначені норми кореспондуються з приписами ст. 180 Господарського кодексу України.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою ст. 203 цього кодексу, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до п. 1.1 договору, власник за завданням (дорученням) перевізника надає йому на території своїх автостанцій (автовокзалів) комплекс обов’язкових послуг, пов’язаних з організацією і здійсненням процесу прийняття та відправлення пасажирів транспортом перевізника, продажем проїзних квитків, диспетчерським управлінням, організацією прибуття і відправлення автобусів, інформуванням водіїв щодо умов дорожнього руху, а також інші послуги відповідно до вимог Закону України "Про автомобільний транспорт" (2344-14) і Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997р. №176 (176-97-п) (далі –Правила).

Протоколом розбіжностей сторони доповнили договір п.п. 1.4, 1.5, згідно яких обов’язки перевізника перед власником по виконанню предмету цього договору поширюються виключно на послуги автостанцій, що пройшли сертифікацію в порядку, передбаченому вимогами розділу 2 Порядку регулювання діяльності автостанцій (z1068-10) . Обов’язки перевізника перед власником по виконання предмету цього договору поширюються виключно на послуги автостанцій, щодо яких власник виконав вимоги п. 2.1.11 цього договору. Обов’язки перевізника перед власником по виконанню предмету цього договору поширюються виключно на послуги автостанцій, щодо яких власник погодив розмір (відсоток) авто станційного збору і розмір (відсоток) обов’язкових послуг, що надаються автостанцією перевізникові в порядку, передбаченому п. 3.1 цього договору.

Додаткові послуги, що можуть бути надані власником перевізникові, які не регламентовані вимогами ст. 36 Закону України "Про автомобільний транспорт", надаються власником виключно у випадку укладання іншого ніж цей договору на надання додаткових послуг.

Згідно протоколу розбіжностей спірний договір доповнено п. 2.1.11, відповідно до якого визначено обов’язок власника надати перевізнику всі без виключення документи, передбачені розділом 4 Порядку регулювання діяльності автостанцій (розрахунки вартості автостанційних послуг, пакет документів, які свідчать про межі території автостанції (автовокзалу), та схеми руху на них, копії свідоцтва про атестацію автостанцій, з яких здійснюється відправлення автобусів згідно з розкладом руху), на підставі яких перевізник має контролювати правомірність вставлення власником розміру (відсотку) обов’язкових послуг, що надаються автостанцією перевізникові.

Відповідно до ч. 4 ст. 180 Господарського кодексу України, умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності –в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Порядком регулювання діяльності автостанцій, затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв’язку України №700 (z1068-10) від 27.09.2010р. (далі –Порядок) визначено процедуру атестації автостанцій, вимоги до них, механізм визначення розміру автостанційного збору та вартості послуг, що надаються автомобільним перевізникам.

Сертифікація автостанцій, як про те зазначено в п. 1.4 договору вказаним вище Порядком (z1068-10) не передбачена.

Згідно п. 1.3 Порядку (z1068-10) , умовою функціонування автостанції як суб’єкта надання автостанційних послуг є наявність свідоцтва про атестацію.

Відповідно до п.3 наказу Міністерства транспорту та зв’язку України №700 від 27.09.2010р. (z1068-10) (зі змінами, внесеними наказом Міністерства інфраструктури України №24 від 23.03.2011р. (z0401-11) ) автостанції, відкриті до набрання чинності цим наказом, підлягають атестації в термін до 01.01.2012р.

Доказів проходження ПАТ "Луганське регіональне управління автобусних станцій"атестації та отримання свідоцтва про атестацію сторонами не надано.

З наведеного вище вбачається, що позивач має право надавати послуги ПП "Схід-Авто" без свідоцтва про атестацію до 01.01.2012р.

Частиною 1 статті 28 Закону України "Про автомобільний транспорт"визначено, що на автостанціях забезпечується прийом та відправлення автобусів і пасажирів; організація продажу квитків населенню; диспетчерське управління і регулювання руху автобусів; контроль екіпіровки та санітарного стану автобусів, дорожньої документації водіїв та дотримання визначеного режиму роботи підприємств, установ і організацій, розташованих на їх території; організація побутового обслуговування пасажирів і водіїв.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 Закону України "Про автомобільний транспорт", до обов'язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями автомобільному перевізнику, належать: продаж квитків; організація прибуття та відправлення автобуса з облаштованих платформ; інформування водія щодо умов дорожнього руху на маршруті.

Крім того, надання послуг пасажирських автостанцій та автовокзалів організовується згідно з вимогами технологічного процесу, який розробляється власниками автостанцій з урахуванням рекомендацій Типового технологічного процесу надання послуг автостанцій та автовокзалів, затвердженого наказом Міністерства транспорту України №565 від 28.08.2001р. (v0565361-01) (далі –Типовий технологічний процес).

Згідно п. 1.2.2 Типового технологічного процесу (v0565361-01) , до обов'язкових послуг, що надаються перевізникам, відносяться послуги: кас автостанції; з організації посадки пасажирів в автобус; з диспетчеризації руху автобусів; з надання платформ для посадки та висадки пасажирів і місць на майданчику відстою автобусів; кімнат короткотермінового відпочинку водіїв; з інформування водіїв щодо дорожніх умов і безпеки дорожнього руху; проведення технічного огляду та прибирання автобусів.

Частиною 4 статті 32 Закону України "Про автомобільний транспорт" передбачено, що відправлення чи прибуття автобусів приміських, міжміських та міжнародних автобусних маршрутів загального користування здійснюється тільки з автостанцій, а в разі їх відсутності –із зупинок, передбачених розкладом руху.

З наведеного вбачається, що п. 1.4 та п. 1.5, якими доповнено спірний договір згідно протоколу розбіжностей порушує право позивача надавати ПП "Схід-Авто"та пасажирам автостанційні послуги, передбачені ст.ст. 28, 32, 36 Закону України "Про автомобільний транспорт" та п. 1.2.2 Типового технологічного процесу надання послуг автостанцій та автовокзалів, затвердженого наказом Міністерства транспорту України №565 від 28.08.2001р. (v0565361-01)

При таких обставинах, колегія суддів апеляційної інстанції вважає правомірним та обґрунтованим висновок господарського суду щодо невідповідності предмету договору, визначеного розділом 1 договору нормам діючого законодавства.

Відповідно до п. 3.1 договору, викладеного в редакції протоколу розбіжностей, розмір (відсоток) автостанційного збору визначається власником на підставі вимог розділу 3 Порядку регулювання діяльності автостанцій (z1068-10) та погоджується із Луганською ОДА.

Розмір (відсоток) обов’язкових послуг, що надаються автостанцією перевізникові встановлюється на підставі вимог розділу 3 Порядку регулювання діяльності автостанцій і підлягає погодженню із перевізником, шляхом обміну листами. У випадку відсутності згоди перевізника на узгодження вартості обов’язкових послуг, що надаються автостанцією перевізникові, спір передається на розгляд суду. Власник перераховує перевізнику грошові кошти в сумі, що дорівнює сумі грошових коштів, отриманих власником від продажу квитків за вирахуванням сум автостанційного збору і вартості обов’язкових послуг, що надаються автостанцією перевізникові на розрахунковий рахунок перевізника.

Зі змісту договору про надання послуг автостанцією перевізникові №99/4 від 01.01.2011р. вбачається, що останній за правовою природою є договором про надання послуг, що підпадає під правове регулювання глави 63 Цивільного кодексу України (435-15) .

Відповідно до ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно ч. 3 ст. 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Частиною 5 статті 180 Господарського кодексу України визначено, що ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скороченні строки порівняно з нормативними.

Відповідно до ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України, ціна в договорі встановлються за домовленістю сторін. У випадку, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Пунктом 114 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №176 від 18.02.1997р. (176-97-п) визначено, що між перевізником та автостанцією укладається договір, яким визначаються перелік та обсяги послуг, їх вартість і порядок проведення розрахунків. Примірну форму договору затверджує Мінтранзв’язку. Порядок розрахунку вартості послуг, що надаються автостанцією перевізникові, визначає Мінтрансзв’язку.

Пунктом 7.1.1 Типового технологічного процесу надання послуг автостанцій та автовокзалів, затвердженого наказом Міністерства транспорту України №565 від 28.08.2001р. (v0565361-01) визначено, що за договором перевізник здійснює перевезення пасажирів, а автостанція надає йому певний обсяг послуг і продає квитки протягом всього терміну до відправлення автобуса в рейс. Частка підприємства автостанцій у виторгу від продажу квитків у разі укладення цього договору, складає певний відсоток, який обумовлюється цим договором і не може перевищувати встановлених законодавством граничних розмірів.

Пунктами 4.1., 4.2, 5.2 Порядку регулювання діяльності автостанцій, затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв’язку України №700 від 27.09.2010р. (z1068-10) визначено, що вартість обов'язкових послуг, що надаються автостанцією перевізникові, визначається у відсотках від загальної суми вартості за тарифом від реалізованих через каси автостанцій власника квитків та вартості перевезення багажу на автобуси відповідного перевізника. Вартість обов'язкових послуг визначається за договором перевізника з власником, але не може бути вищою від вартості, розрахованої за цим Порядком. На обумовлений сторонами строк договором визначаються, в тому числі, вартість обов'язкових послуг у відсотках від загальної суми вартості проїзду від реалізованих через каси автостанцій квитків та порядок проведення розрахунків.

Відповідно до ст. 36 Закону України "Про автомобільний транспорт" за надання пасажиру обов’язкових послуг автостанції з нього справляється автостанційний збір, що входить до вартості квитка.

Згідно п.2 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №176 від 18.02.1997р. (176-97-п) автостанційний збір –це плата за надання обов’язкових послуг автостанціями, що справляється з осіб, яки придбавають квитки на проїзд автобусами і включається до вартості квитка.

Таким чином автостанційний збір утримується з пасажира за надані йому послуги автостанції і жодним чином не стосується перевізника.

З наведеного вбачається, що чинним законодавством встановлення ціни договору у вигляді авто станційного збору не передбачено.

Ціна договору є його суттєвою умовою і повинна бути визначена у спірному договорі у відсотках від загальної суми вартості за тарифом.

Враховуючи те, що п. 3.1 договору №99/4 від 01.01.2011р. в редакції протоколу розбіжностей не містить конкретної ціни у відсотках від загальної суми вартості проїзду, що суперечить нормам діючого законодавства, господарський суд дійшов вірного висновку щодо визнання вказаного пункту недійним.

Апеляційна інстанція також погоджується з висновком суду про невідповідність п. 3.3 договору, викладеного в редакції протоколу розбіжностей, оскільки останній містить посилання на п. 3.1 договору.

Безпідставним є посилання відповідача на те, що жодна норма антимонопольного законодавства України не забороняє особам, які займають монопольне становище на ринку, застосовувати різні умови до рівнозначних договорів з однаковими суб’єктами з огляду на наступне.

Рішенням Адміністративної колегії Луганського обласного територіального відділення антимонопольного комітету України №01-29/13 від 04.08.2006р. визнано, що ТОВ "Луганське регіональне управління автобусних станцій"займає монопольне (домінуюче) становище на товарних ринках обов'язкових автостанційних послуг, що надаються перевізникам.

Відповідно до ч. З ст. 17 Закону України "Про приватизацію державного майна" та ч.2 ст. 108 Цивільного кодексу України ПАТ "Луганське регіональне управління автобусних станцій"є правонаступником усіх прав та зобов'язань в тому числі і майнових ТОВ "Луганське регіональне управління автобусних станцій".

Згідно з ч.2 ст. 4 Закону України "Про захист економічної конкуренції" суб'єкти господарювання зобов'язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію.

Згідно п.2 ст. 50, ч.2. ст. 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (2210-14) дії позивача щодо укладення (всупереч діючому законодавству) різних за переліком та вартістю обов'язкових автостанційних послуг договорів з перевізниками є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, що може призвести до обмеження конкуренції, які були б неможливим за умов існування значної конкуренції на ринку.

З наведеного вбачається, що оскільки власник займає монопольне становище на ринку надання автостанційних послуг, він не може змінювати суттєві умови для кожного окремо перевізника.

За таких обставин, апеляційний господарський суд вважає, що судом першої інстанції повно, всебічно і об’єктивно з’ясовано обставини справи, винесено рішення у відповідності до норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення господарського суду Луганської області від 04.07.2011р. у справі №6/81пд/2011 підлягає залишенню без змін.

за участю представників:
від позивача:	ОСОБА_1 –довір.