5/176/10 Про визнання банкрутом Фізичної особи-підприємця за її заявою у зв'язку з прийнятим рішенням про її ліквідацію - 23.12.2010 Прийняття

Ухвалою господарського суду Миколаївської області від 11 жовтня 2010 р. за заявою боржника –Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 порушено провадження у справі про його банкрутство, у зв’язку з неспроможністю погасити заборгованість перед Миколаївською обласною дирекцією "Райффайзен Банк Аваль" на загальну суму 87310 доларів США.

Постановою господарського суду Миколаївської області від 19.10.2010 р. (суддя Міщенко В.І.) Фізичну особу - підприємця ОСОБА_2 визнано банкрутом; відкрито ліквідаційну процедуру; ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Попова А.Д., якого зобов'язано надіслати копії цієї постанови всім відомим кредиторам банкрута та надати до суду реєстр вимог кредиторів.

Не погоджуючись із вказаною постановою, Миколаївський обласний відділ з питань банкрутства подав апеляційну скаргу, в якій просить постанову скасувати та передати справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, посилаючись на порушення господарським судом норм матеріального права.

Скаржник в апеляційній скарзі доводить, що орган державної влади з питань банкрутства є учасником провадження у справа, і тому має право на апеляційне оскарження постанови від 19.10.10р., а також вказує на те, що визнання Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 банкрутом є передчасним, оскільки до заяви боржника про порушення провадження у цій справі не додані докази здійснення попередньої публікації повідомлення про прийняття фізичною особою-підприємцем рішення щодо припинення підприємницької діяльності в порядку ст. 51, ч.4 ст. 105 ЦК України, ст.22 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підриємців", та не доданий проміжний ліквідаційний баланс, у відповідності до вимог ст. 111 ЦК України.

Крім того, оскаржена постанова прийнята без належного з'ясування кола кредиторів боржника, повного обсягу кредиторської заборгованості та без дослідження судом першої інстанції питання про те, чи виникла ця заборгованість саме в результаті здійснення боржником підприємницької діяльності, а також без перевірки обставин щодо наявності у боржника дебіторської заборгованості.

Відділ з питань банкрутство посилається також на порушення господарським судом абз.2 ч.2 ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", оскільки наказом Державного департаменту з питань банкрутства №84 від 05.07.10р. було анульовано ліцензію серії АВ №НОМЕР_1 на право провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), видану Попову А.Д. 10.02.10р. Отже, ліквідатором банкрута у цій справи призначено особу, яка на час її призначення не мала відповідної ліцензії.

У відзиві на апеляційну скаргу ліквідатор банкрута арбітражний керуючий Попов А.Д. проти доводів апеляційної скарги заперечує та зазначає, що:

1) постанова про визнання боржника банкрутом не підлягає оскарженню;

2) Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) не передбачено участі відділу з питань банкрутства у справі про банкрутство фізичних осіб-підприємців, а надані скаржнику цим законом повноваження щодо ведення єдиної бази підприємств-банкрутів, ліцензування й контролю діяльності арбітражних керуючих самі по собі не налають права оскаржувати в апеляційному порядку судові рішення у цій справі;

3) незалежно від того, чи пов'язана кредиторськка заборгованість боржника перед банком з його підприємницькою діяльністю, господарський суд обґрунтовано включив її до загальної суми грошових зобов'язань боржника та обґрунтовано визнав його неплатоспроможним, оскільки сума визнаних боржником зобов'язань значно перевищує вартість його майнових активів;

4) доводи скаржника про відсутність публікації про припинення підприємницької діяльності боржника є помилковими, оскільки відповідні відомості були опубліковані у Бюлетені державної реєстрації №154 (14) від 27.07.10р.;

5) твердження скаржника щодо обов'язковості складання проміжного балансу є безпідставними, оскільки ці вимоги, відповідно до ст. 111 ЦК України, за своїм змістом відносяться лише до юридичних осіб;

6) посилання скаржника на нез'ясування господарським судом питання щодо дебіторськрї заборгованості боржника є також помилковими, так як у його заяві про порушення справи про банкрутство, згідно ч.2 ст. 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", вказано про відсутність такої заборгованості;

7) доводи Миколаївського обласного відділу з питань банкрутства про припинення дії ліцензії арбітражного керуючого Попова А.Д. не можуть бути прийняті до уваги з огляду на подання Поповим А.Д. скарги на наказ Державного департаменту з питань банкрутства №84 від 05.07.10р., а, відповідно до ст. 21 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", до отримання результатів розгляду цієї скарги дія вказаного наказу вважається зупиненою.

Заслухавши пояснення ліквідатора Попова А.Д., перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Миколаївської області, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно ч.1, 2 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до частини 2 статті 4-1 ГПК України, провадження у справах про банкрутство здійснюється у порядку, передбаченому цим кодексом з врахуванням вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) , норми якого, як спеціальні норми права, превалюють у застосуванні над загальними нормами ГПК України (1798-12) .

У відповідності до ст. 53 ЦК України фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом.

Згідно з ч. 7 ст. 128 ГК України громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу (436-15) та інших законів.

Відповідно до ст. 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"відносини, пов'язані з банкрутством містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, страховиків, інших категорій суб'єктів підприємницької діяльності, регулюються цим Законом (2343-12) з урахуванням особливостей, передбачених цим розділом.

Статтями 47 - 49 цього Закону встановлені особливості здійснення провадження у справі про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності (громадянина-підприємця).

Відповідно до приписів статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури

Боржником визнається суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Згідно з п.3 ст. 209 ГК України суб'єктом банкрутства може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності.

У відповідності до ст. 6 зазначеного Закону справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом (2343-12) .

Частиною 1 ст. 7 Закону передбачено, що заява про порушення справи про банкрутство, яка подана кредитором або боржником, повинна містити разом з іншим виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника, із зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання; частина 3 цієї статті вимагає подання до заяви боржника документів, що свідчать про неплатоспроможність боржника.

У відповідності до ч. 5 ст. 7 Закону боржник зобов'язаний в місячний строк звернутися до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство у разі виникнення зазначених у цієї частині Закону (2343-12) обставин, зокрема, якщо задоволення вимог одного кредитора або кількох кредиторів приведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами.

Тобто, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) визначає умови, при наявності яких у господарського суду виникають підстави для порушення справи про банкрутство. Зокрема, такою умовою є неплатоспроможність боржника та безспірність вимог кредиторів. Зобов'язання доказування цих фактів покладено на ініціатора порушення справи (у даному випадку боржника).

За приписами ч. 8 ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" безспірні вимоги кредиторів - вимоги кредиторів, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

При цьому, ст. 1071 Цивільного кодексу України визначені підстави списання грошових коштів з банківського рахунка. За приписами ч. 1 цієї статті банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження.

Без такого розпорядження грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта лише на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом (ч. 2 вказаної статті).

Отже, господарський суд, визнаючи боржника банкрутом, повинен з'ясувати обставини щодо його неспроможності виконати при здійсненні підприємницької діяльності підтверджені виконавчими документами вимоги кредиторів через недостатність майна, а також встановити факт наявності вимог кредитора (кредиторів), які заявлені у встановленому порядку до боржника, та того, що задоволення вимог одного кредитора або кількох кредиторів приведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами.

Між тим, проаналізувавши матеріали справи, судова колегія прийшла до висновку, що боржник, в порушення ст. 33, 34 ГПК України, ст. 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"доказів безспірності грошових вимог кредиторів до боржника не надав, в місцевий господарський суд на зазначені обставини уваги не звернув та не дав їм належної оцінки.

Крім того, як вбачається зі змісту заяви про порушення справи про банкрутство Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, заборгованість боржника, на підставі якої порушено провадження у даній справі, ґрунтується на кредитних договорах №014/08-112/61263 від 27.02.07р. та №014/08-112/73489 від 07.12.07р., укладеним боржником з Миколаївською обласною дирекцією "Райффайзен Банк Аваль".

Проте, в матеріалах справи відсутні докази безспірності зазначених вимог, відповідно до вимог ст.ст. 1, 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а саме відсутні відомості щодо звернення банку у встановленому порядку з позовом до суду про стягнення цієї заборгованості з позичальника, відсутні докази щодо прийняття відповідних судових рішень про стягнення заборгованості з боржника, які набрали законної сили та звернені до виконання, відсутні відомості щодо строку невиконання і розміру кредиторських зобов'язань, відсутні відомості стосовно наявних відкритих виконавчих проваджень і незадоволення вимог банку протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

При цьому, вказані кредитні договори боржник укладав як фізична особа, а не як суб'єкт підприємницької діяльності, і кредит був наданий для придбання громадянином ОСОБА_2 об'єкта нерухомості - квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, та автомобіля, тобто для особистих потреб фізичної особи.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно зі ст. 43 ГПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

В порушення вимог ст. 33 ГПК України боржник - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 не надав суду належні докази того, що надані Миколаївською обласною дирекцією "Райффайзен Банк Аваль" кредитні кошти були спрямовані на здійснення підприємницької діяльності боржника.

Водночас, за змістом наведених вище положень закону (ст. 53 ЦК України, ст. 209 ГК України, ст.ст.1,6,7 47,48 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) ) вимоги кредиторів, що покладаються в основу кредиторських вимог в заяві про порушення справи про банкрутство боржника - фізичної особи, мають бути пов'язані із здійсненням такою особою підприємницької діяльності.

Однак зазначені обставини місцевим господарським судом, в порушення ст. 43 ГПК України, досліджені також не були.

Таким чином, за відсутності належних доказів наявності у боржника, саме як у суб'єкта підприємницької діяльності, безспірної заборгованості перед визначеним у заяві про порушення провадження у справі про банкрутство кредитором (Миколаївською обласною дирекцією "Райффайзен Банк Аваль"), здійснене у справі провадження не може вважатися законним з моменту його порушення.

З огляду на викладене, постанова господарського суду від 19.10.2010р., як прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, залишатись чинною не може та підлягає скасуванню, а справа - направленню на розгляд до суду першої інстанції на стадію прийняття заяви про порушення справи про банкрутство.