Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Мишкіної М.А.,

суддів Сидоренко М.В., Будішевської Л.О.

при секретарі судового засідання Романів О.В.

за участю представників сторін :

від позивача: ОСОБА_1, по довіреності;

від відповідача: не з’явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

на рішення господарського суду Миколаївської області від 21 жовтня 2010 року

у справі № 12/153/10

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль'" в особі Миколаївської обласної дирекції

про визнання недійсним кредитного договору № 010/01-04/07-555 від 01.10.2007 р.

Сторони належним чином повідомлені про час і місце засідання суду апеляційної інстанції.

У судовому засіданні 21.12.2010р. згідно зі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

04.10.2010р. до господарського суду Миколаївської області від ФОП ОСОБА_2 (надалі - позивач, ФОП) надійшла позовна заява до Відкритого акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Миколаївської обласної дирекції (надалі - відповідач, Банк) про визнання недійсним кредитного договору № 010/01-04/07-555 від 01.10.2007р. по ст. 215 ЦК України у зв’язку з неодержанням в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених ч. 1 ст. 203 ЦК України, так як його умови щодо видачі кредитних коштів та сплати процентів за користування коштами в іноземній валюті суперечать приписам ст. ст. 192, 524, 533 Цивільного кодексу України, ст. 198 Господарського кодексу України, ст. 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", відповідно до яких єдиним законним платіжним засобом в Україні є грошова одиниця України –гривня, зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України –гривні, а у випадку надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, використання іноземної валюти на території України як засобу платежу згідно з п. п. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет) Банк повинен був отримати індивідуальну ліцензію НБУ на здійснення цих операцій.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 21.10.2010 р. по справі № 12/153/10 (суддя Семенов А.К.) здійснено процесуальне правонаступництво, а саме, замінено відповідача Відкрите акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" на його правонаступника - Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", у задоволенні позову ФОП ОСОБА_2 до ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Миколаївської обласної дирекції відмовлено, оскільки суд дійшов висновку, що зміст спірного кредитного договору не суперечить вимогам чинного законодавства України та не порушує прав позивача; посилання позивача на п. "в" ч. 4 ст. 5 Декрету не прийняті господарським судом до уваги, оскільки законодавством України не встановлено меж термінів і сум кредитів в іноземній валюті, що є обов’язковими критеріями застосування режиму індивідуального ліцензування; щодо твердження ФОП ОСОБА_2 про обов’язок Банку, встановлений п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету, отримати індивідуальну ліцензію НБУ суд послався на п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене Постановою Правління НБУ № 483 (z1429-04) від 14.10.2004 р. (далі –Положення № 483), відповідно до якого, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк то використання іноземної валюти як засобу платежу о дозволяється без індивідуальної ліцензії; у відповідності до п. п. 2.3, 5.3 Положення про затвердження Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 р (z0730-01) . (далі –Положення № 275), за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати такі операції, як операції з валютними цінностями, шляхом залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. При цьому, суд першої інстанції врахував наявність у відповідача на час укладення спірного кредитного договору банківської ліцензії № 10 від 27.03.1992 р. на здійснення операцій, визначених ч. 1 та п. 5 - 11 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність"; письмового дозволу НБУ № 10-4 від 27.03.1992 р. на здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність" та додатку до дозволу НБУ № 10-4 від 27.03.1992 р. з правом залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду ФОП ОСОБА_2 звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою від 15.11.2010р., в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з’ясовано та не доведено обставин, що мають значення для справи. Так, на думку скаржника будь-які грошові зобов’язання на території України, в тому числі і грошові зобов’язання, які виникають між сторонами на підставі кредитного договору, повинні бути виражені та виконуватися лише в національній валюті України –гривні, а в разі ж використання в таких грошових зобов’язаннях іноземної валюти, така операція потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України. Так, скаржник вважає, що суд першої інстанції не повно з’ясував обставини, що мають значення для справи, оскільки не врахував, що операція з надання банком грошових коштів позичальникові та, відповідно, одержання позичальником грошових коштів не включає в себе та не охоплює таку операцію як повернення позичальником кредиту та сплату позичальником процентів за користування кредитом; повернення позичальником кредиту та сплата позичальником процентів за користування кредитом, якщо таке повернення кредиту та сплата процентів здійснюється в іноземній валюті, є операцією з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу і згідно з п. "г" ч. 4 ст.5 Декрету потребує отримання разової індивідуальної ліцензії НБУ. Крім того, скаржник вважає незаконним посилання суду в обґрунтування рішення на ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" щодо правомірного здійснення банками розміщення від свого імені саме залучених коштів, оскільки суд не досліджувалося питання, чи є кошти, надані ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" фізичній особі –підприємцю ОСОБА_2 залученими та необґрунтованим посилання на п. 2.3. Положення № 275 (z0730-01) , відповідно до якого банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку, так як п. 5.3. цього ж положення встановлений вичерпний перелік операцій, які має право здійснювати банк на підставі письмового дозволу, серед яких відсутні операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу та операції з кредитування в іноземній валюті. Одночасно з цим, скаржник зазначає, що він не може приймати участь в здійсненні операцій залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України, оскільки не являється суб’єктом валютного ринку, так як фізична особа –підприємець ОСОБА_2 не є ні банком, ні фінансовою установою; посилання суду на дозвіл Національного банку України № 10-4 необґрунтоване, оскільки останній не передбачає здійснення таких операцій, як операція з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу та операція з кредитування в іноземній валюті; посилання на п.1.5. Положення № 483 (z1429-04) також, на думку скаржника, необґрунтоване, так як в дозволі № 10-4 відсутня така операція, як використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Не погоджуючись з висновком господарського суду щодо фактичного визнання позивачем дійсним та правомірним спірного договору, у зв’язку з погодженням сторін на його умови та частковим фактичним виконанням ФОП ОСОБА_2 своїх обов’язків, скаржник зазначає, що виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги ФОП ОСОБА_2, заслухавши представника позивача, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи та повноту їх встановлення, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення, колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Миколаївської області слід залишити без змін, а апеляційну скаргу –без задоволення.

Як встановлено господарським судом першої інстанції, 01.10.2007 р. між ФОП ОСОБА_2 (позичальник) та ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор) укладено кредитний договір № 010/01-04/07-555 (кредитний договір), відповідно до п. 1.1 якого кредитор відкрив позивачу кредитну лінію у сумі 33760,99 дол. США. для купівлі обладнання для виготовлення металопластикових вікон.

ФОП ОСОБА_2 звернувся до господарського суду Миколаївської області з позовом до ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" про визнання недійсним кредитного договору № 010/01-04/07-555 від 01.10.2007 р. з підстав наведених в описовій частині даної постанови.

Відповідно до ч. ч. 1 та 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

ФОП ОСОБА_2 у позовній заяві вказує на те, що умови кредитного договору суперечать Цивільному кодексу України (435-15) та іншим актам законодавства, зокрема валютного законодавства.

Так, колегія суддів вважає, що господарським судом першої інстанції правомірно зроблено висновок, що зміст спірного кредитного договору не суперечить вимогам чинного законодавства України, оскільки ВАТ (ПАТ) "Райффайзен Банк Аваль" для укладення оспорюваного кредитного договору та для прийняття його виконання позичальником не потрібно було отримувати індивідуальну ліцензію Національного банку України на здійснення разової валютної операції з огляду на таке.

Відповідно до статті 192 Цивільного кодексу України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Іноземна валюта і валютні цінності належать до речей обмежених, але не заборонених, у господарському обороті, і для них державою встановлено особливі правила. Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) та інші нормативно-правові акти не передбачають прямих обмежень щодо видачі кредитів в іноземній валюті.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частинами 1 та 2 ст. 198 Господарського кодексу України визначено, що платежі за грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом; грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях, грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно з ч. 2 ст. 334 Господарського кодексу України, банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.

Частиною 1 ст. 339 Господарського кодексу України встановлено, що фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій, і їх основними видами є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.

За ст. 345 Господарського кодексу України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором в позичальником.

Статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що банківський кредит - це будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Статті 47 та 49 Закону "Про банки і банківську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Зокрема, як кредитні у ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" розглядаються операції, зазначені у п. 3 ч. 1 та п. п. 3- 7 ч. 2 ст. 47 цього Закону.

Як свідчать матеріали справи, на момент укладення оспорюваного кредитного договору Національним Банком України видано ВАТ (ПАТ) "Райффайзен Банк Аваль" банківську ліцензію № 10 від 11.10.2006 р. на здійснення операцій, визначених ч. 1 та п. 5 - 11 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність"; письмовий дозвіл НБУ № 10-4 від 11.10.2006 р. на здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність" та додаток до вказаного дозволу НБУ, в якому визначено право Банку на залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Твердження скаржника щодо необґрунтованості посилання суду на ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", у зв’язку з не дослідженням останнім питання, чи є кошти, надані ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" фізичній особі –підприємцю ОСОБА_2 залученими, в якості підстави для скасування оскаржуваного рішення, апеляційна інстанція вважає помилковими, оскільки відповідно до приписів ст. 33 ГПК України саме на позивача покладається обов’язок доводити ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто саме позивач, повинен був довести суду, що наданні йому Банком у кредит кошти не є залученими.

Не можна погодитися з твердженнями ФОП ОСОБА_2. про визнання кредитного договору недійсним внаслідок використання ним долару США як засобу платежу за кредитним договором всупереч приписам п. "г" ч. 4 ст. 5 Декрету з огляду на наступне.

Статтею 5 Декрету передбачено, що Національний Банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Відповідно до п. п. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним Банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 14.10.2004р. № 483 (z1429-04) , використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Як вказано вище, у відповідача наявна банківська ліцензія на здійснення операцій, визначених ч. 1 та п. 5 - 11 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність".

Крім того, п. 4 ст. 5 Декрету визначено, що індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Так, позивачем, у відповідності до ст. 33 ГПК України, не доведено належним чином ні суду першої ні суду апеляційної інстанції, що термін і сума кредитного договору № 010/01-04/07-555 від 01.10.2007 р. перевищує, встановлені чинним законодавством межі.

Між тим, станом на дату укладення спірного правочину законодавцем не визначались терміни і межі сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті, перевищення яких потребує видачі індивідуальної ліцензії.

Інші доводи скаржника щодо неможливості використовувати іноземну валюту на території України як засобу платежу, оскільки безпосередньо у дозволі № 10-4 це не зазначено на увагу судової колегії також не заслуговують, так як також суперечать п. 1.5 Положення № 483 (z1429-04) .

Таким чином, господарським судом першої інстанції правомірно встановлено, що укладення та виконання кредитного договору № 010/01-04/07-555 від 01.10.2007 р. в іноземній валюті не суперечить вимогам ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та Положенню про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, а отже відсутні правові підстави для визнання його за ст. 203 Цивільного кодексу України недійсним та задоволення позову.

Крім того, використовуючи спосіб захисту свого права, яке він вважає порушеним, визначений п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, позивач взагалі не обґрунтував свої вимоги з позиції наведення обставин, які свідчать про те, яким чином укладення кредитного договору на спірних умовах порушує його права та охоронювані законом інтереси.

Оскільки доводи, викладені в апеляційній скарзі, та матеріали справи не спростовують вищенаведені висновки суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржене судове рішення прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, відповідає фактичним обставинам і матеріалам справи, а підстави, передбачені ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, для його зміни чи скасування відсутні.

На підставі вищенаведеного, оскаржуване рішення господарського суду Миколаївської області від 21.10.2010 р. по справі № 12/153/10 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу –без задоволення.

Керуючись ст. ст. 99, 101 –103, 105 ГПК України (1798-12) , судова колегія, -

Рішення господарського суду Миколаївської області від 21.10.2010 р. у справі № 12/153/10 залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

постанова в порядку ст. 105 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її прийняття.

постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.