29/128(10) Про визнання недійсним частини договору купівлі-продажу нафтопродуктів - 16.12.2010 Прийняття

Рішенням господарського суду Львівської області від 12.10.2010 року у справі №29/128(10) (суддя М.Синчук) в позові дочірнього підприємства "Авіком Рівне"до закритого акціонерного товариства "Калина-Лтд"про визнання недійсним п.7.2. генерального договору КА-2828 купівлі-продажу нафтопродуктів від 15.08.2008р. – відмовлено.

При прийнятті рішення місцевий господарський суд виходив з приписів ст.ст. 193, 198, 230, 231 Господарського кодексу України (далі- ГК України (436-15) ) та зазначив, що зміст договору, зокрема, п.7.2., не суперечить законодавству, відтак, відсутні підстави для визнання його недійсним.

Дане рішення оскаржується позивачем, оскільки, на його думку, таке прийнято з неповним з?ясуванням обставин справи, з невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи та з порушенням норм матеріального та процесуального права; просить рішення скасувати і прийняти нове, яким позовні вимоги задоволити. Зокрема, скаржник зазначає, що судом не взято до уваги, що п.7.2. договору суперечить ст. 549 ЦК України. Окрім того, на думку скаржника, судом не дано належної оцінки тому факту, що спірним договором передбачено два види відповідальності за невиконання зобов’язання –пеня та штраф, що суперечить ст. 61 Конституції України.

Позивач явку представника в судове засідання не забезпечив, хоча належним чином був повідомлений про час і місце розгляду справи, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення копій ухвали Львівського апеляційного господарського суду від 15.11.2010р. адресатам (а.с.45,46).

16.12.2010р. на адресу суду надійшла телеграма від позивача з клопотанням про відкладення розгляду справи у зв’язку з неможливістю забезпечити участь представника в дане судове засідання, яке судом відхиляється, як безпідставне та документально необґрунтоване. Окрім того, оскільки явка представників сторін не визнавалась судом обов?язковою, зважаючи на строк розгляду апеляційної скарги, встановлений ст. 102 ГПК України, судова колегія вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представника позивача, за наявними у справі матеріалами.

Представник відповідача, який брав участь в судовому засіданні, заперечив доводи апеляційної скарги усними поясненнями.

З матеріалів справи та апеляційної скарги вбачається наступне:

15.08.2008року між ЗАТ "Калина-Лтд" (продавець по договору, відповідач у справі) та ДП "Авіком-Рівне" (покупець по договору, позивач у справі) було укладено генеральний договір №КА-2828 купівлі-продажу нафтопродуктів, відповідно до умов якого продавець зобов’язався передати у власність покупця, а покупець –прийняти і оплатити нафтопродукти відповідно до умов договору та додатковими угодами до нього (а.с.7-11).

Відповідно до п.7.2. договору, за повну або часткову несплату або несвоєчасну оплату вартості отриманого товару покупець сплачує продавцю штраф у розмірі 100грн. за кожну тону поставленого, але неоплаченого або несвоєчасно оплаченого товару.

Згідно п.7.3. договору, у випадку несплати, або несвоєчасної оплати вартості отриманих нафтопродуктів, покупець оплачує продацю додатково до штрафу пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період несвоєчасної оплати товару, від вартості неоплачених або несвоєчасно оплачених нафтопродуктів за кожний день прострочки платежу.

Вважаючи, що п.7.2. договору суперечить нормам чинного законодавства, оскільки умовами договору передбачено подвійну відповідальність у вигляді штрафу та пені за одне правопорушення –несплату чи несвоєчасну сплату вартості отриманого товару, ДП "Авіком-Рівне"звернулось з позовом про визнання даного пункту договору недійсним.

Судова колегія, заслухавши пояснення представника відповідача, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення –відсутні, з огляду на наступне:

Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Положення аналогічного змісту містяться і у ст. 20 ГК України.

Відповідно до частин 1, 4 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Для визнання недійсним оспорюваних умов договору необхідним є доведення, яким вимогам закону не відповідає така умова, з врахуванням наступного:

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Із змісту наведених правових норм вбачається, що сторони вправі самостійно врегулювати договірні відносини на обраних та погоджених ними умовах, зокрема, й у спосіб, обраний в даному випадку.

Судовою колегією встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов (пунктів) договору, оскільки вказаний договір містить предмет договору, ціну та порядок розрахунків, строк і порядок поставки-прийому товару, строк дії договору, підписаний сторонами та скріплений печатками товариств. Серед інших умов договору, сторони погодили і умови щодо відповідальності, зокрема, позивача, у разі порушення ним умов договору стосовно строків оплати за поставлений товар, та право відповідача на стягнення з позивача у разі прострочення ним виконання грошового зобов'язання штрафу у розмірі 100грн. за кожну тону поставленого і неоплаченого чи несвоєчасно оплаченого товару та пені у розмірі подвійної облікової ставки (п. п.7.2., 7.3. договору).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 217 ГК України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції.

Глава 49 Цивільного кодексу України (435-15) закріплює ряд видів забезпечення виконання зобов'язань, серед яких, зокрема, штраф, неустойка.

Правова природа способів забезпечення виконання зобов'язань скерована на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін зобов'язання (насамперед кредитора), належного його виконання, а також меті усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання зобов'язання.

Стаття 549 ЦК України передбачає, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежного виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, сторони –позивач та відповідач, будучи вільними у визначенні умов договору купівлі-продажу, добровільно узгодили та передбачили у договорі такі способи забезпечення виконання зобов'язань як стягнення з покупця (позивача) штрафу та пені за порушення виконання зобов'язання за укладеним сторонами договором, що в силу наведених норм цивільного законодавства, є правомірним та таким, що кореспондується із відповідним законодавством, яким регулюються дані правовідносини.

Оскільки доводами апеляційної скарги висновків суду першої інстанції щодо безпідставності позовних вимог не спростовано, обставин, які відповідно до ст. 104 ГПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції, в порядку ст.ст. 33, 34 ГПК України, скаржником не доведено, відтак, місцевий господарський суд, у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, фактичними обставинами та матеріалами справи, правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог за безпідставністю.

Судові витрати за подання апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 ГПК України, слід віднести на скаржника.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд

Рішення господарського суду Львівської області від12.10.2010р. у справі №29/128 (10) залишити без змін, а апеляційну скаргу дочірнього підприємства "Авіком Рівне" – без задоволення.