10/321-07/13-08/14-36/277 Про визнання недійсним договору комісії - 15.12.2010 Прийняття

( Додатково див. рішення господарського суду Київської області (rs1094462) ) ( Додатково див. рішення господарського суду Київської області (rs4526959) ) ( Додатково див. постанову Вищого господарського суду України (rs7377648) ) ( Додатково див. рішення господарського суду міста Києва (rs12044529) ) ( Додатково див. постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду (rs3775771) )

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Лосєва А.М.

при секретарі:

За участю представників:

від позивача - Курій О.П. – дов. від 18.05.2009р.;

відповідача-1: не з'явились;

відповідача-2: Завальнюк В.В. - дов. від 29.07.2009р.;

відповідача-3: не з'явились;

третьої особи: не з'явились

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ДП Міністерства оборони України "Білоцерківський військовий торг"

на рішення Господарського суду м.Києва від 29.09.2010

у справі № 10/321-07/13-08/14-36/277 ( .....)

за позовом ДП Міністерства оборони України "Білоцерківський військовий торг"

до Міністерства оборони України

ДАК "Національна мережа аукціонних центрів"

Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква

про визнання недійсним договору комісії в частині передачі приміщення на реалізацію приміщення магазину та витребування майна з чужого незаконного володіння

Державне підприємство Міністерства оборони України "Білоцерківський військовий торг" (далі – позивач) звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Міністерства оборони України Квартирно-експлуатаційного відділу, Фізичної особи підприємця ОСОБА_1, за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів, Державної акціонерної компанії "Національна мережа аукціонних центрів" про визнання недійсним договору купівлі-продажу №74/192 від 23.03.2006р. в частині передачі приміщення магазину №3 загальною площею 51,3 кв. м.

В процесі судового розгляду позивач змінив свої вимоги та просив суд замінити відповідачів по справі на Міністерство оборони України, Фізичну особу - підприємця ОСОБА_1 (далі – відповідач-2), Державну акціонерну компанію "Національна мережа аукціонних центрів", а також залучити до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква. Окрім того, позивач просив суд визнати недійсними договір комісії №254/18-19 від 11.08.2005р., укладений між Міністерством оборони України та Державною акціонерною компанією "Національна мережа аукціонних центрів", в частині передачі на реалізацію приміщення магазину №3 інвентаризаційний №192, а також договір купівлі-продажу від 23.03.2006р., укладений між Державною акціонерною компанією "Національна мережа аукціонних центрів" та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 в частині продажу приміщення магазину №3 загальною площею 51,3 кв. м.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 14.08.2007р. здійснено заміну неналежного відповідача - Міністерства оборони України Квартирно-експлуатаційного відділу на Міністерство оборони України (далі – відповідач-1).

Ухвалою Господарського суду Київської області від 25.09.2007р. залучено до участі у справі як третю особу, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква (далі – третя особа), та залучено до участі у справі відповідача - Державну акціонерну компанію "Національна мережа аукціонних центрів" (далі – відповідач-3).

Справа неодноразово розглядалась господарськими судами.

Під час нового розгляду справи позивач змінив свої позовні вимоги та просив Господарський суд Київської області визнати недійсним договір комісії №254/18-19 від 11.08.2005р., укладений між відповідачем-1 та відповідачем-3, в частині передачі на реалізацію приміщення магазину №3 (інвентаризаційний №192), а також витребувати нерухоме майно (будівлю магазину №3 (інв. №192) з незаконного володіння відповідача-2 на користь позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що будівля магазину №3 (інв. №192) є загальнодержавною власністю та закріплене за позивачем на праві повного господарського відання. На думку позивача, відчуження магазину як військового майна є незаконним, тому договір комісії №254/18-19 від 11.08.2005р. має бути визнаний недійсним в частині передачі на реалізацію приміщення вищезгаданого магазину, а саме приміщення має бути витребувано з незаконного володіння відповідача-2.

Відповідачі заперечували проти позовних вимог, наголошуючи на їх необґрунтованості та недоведеності. За твердженням відповідачів, відчуження спірного майна відбулось у відповідності до норм діючого законодавства, тому підстави як для визнання договору комісії №254/18-19 від 11.08.2005р. недійсним, так і для витребування майна у відповідача-2 відсутні.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 28.07.2010р., на підставі ст. ст. 16, 17 Господарського процесуального кодексу України, справу №10/321-07/13-08/14 передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Під час розгляду справи позивач підтримав свої вимоги.

Представники відповідача-1, відповідача-3 та третьої особи участі у розгляді справи в Господарському суді міста Києва не приймали, у зв’язку з чим справа розглядалась за правилами ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними в ній матеріалами.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.09.2010р. у справі №10/321-07/13-08/14-36/277 в позові було відмовлено повністю.

Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2010р. у справі №10/321-07/13-08/14-36/277 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, зокрема, відносно статусу спірного майна, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.11.2010р. апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 01.12.2010р.

Представники відповідача-1, відповідача-3 та третьої особи в судове засідання 01.12.2010р. не з’явились, про поважність причин нез’явлення суд не повідомили.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01.12.2010р., на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 15.12.2010р.

В судовому засіданні 15.12.2010р. представник позивача підтримав апеляційну скаргу, просив суд скаргу задовольнити, Рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2010р. у справі №10/321-07/13-08/14-36/277 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В судовому засіданні 15.12.2010р. представник відповідача-2 заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі позивача, просив суд в задоволенні скарги відмовити та залишити оскаржуване Рішення місцевого господарського суду без змін як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об’єктивним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Представники відповідача-1, відповідача-3 та третьої особи в судове засідання 15.12.2010р. не з’явились, про поважність причин нез’явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін та третьої особи у судові засідання не була визнана судом обов’язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін та третьої особи про місце, дату та час судового розгляду, апеляційний господарський суд визнав можливим розглядати справу у відсутність представників відповідача-1, відповідача-3 та третьої особи за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-2, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

У відповідності до наказу Міністра оборони України "Про створення державного підприємства Міністерства оборони України "Білоцерківський військовий торг" №53 від 20.02.2001р. на основних фондах, обігових коштах та інших цінностях державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Північного оперативного командування", закріплених за філіалом №24 "Білоцерківський військовий торг", який виділявся з підприємства за роздільним актом (балансом), було створено Державне підприємство Міністерства оборони України "Білоцерківський військовий торг" (далі – позивач). Назване майно, кошти та цінності були закріплені за позивачем на праві повного господарського відання.

На підставі акту прийому-передачі від 25.05.2001р. Білоцерківська квартирно-експлуатаційна частина на підставі рішення Міністра оборони України від 15.07.2000р. передала на баланс військового торгу №659 будівлю магазину №3 (за генпланом №192) військового містечка №74 у м. Біла Церква.

Протокольним рішенням засідання Кабінету Міністрів України від 08.06.2005р. (протокол №27) було затверджено додатковий перелік №3 нерухомого військового майна Збройних Сил України, яке може бути відчужено у відповідності до розпорядження Кабінету Міністрів України №518-р від 28.07.2004р. (518-2004-р) , до якого включено службове приміщення магазину № 3, будівля №192.

11.08.2005р. між відповідачем-1 та відповідачем-3 було укладено договір комісії на реалізацію нерухомого військового майна №254/18-19 (далі – Договір комісії), а 10.01.2006р. – додаткову угоду до цього договору.

Згідно з умовами Договору комісії відповідач-1 доручив відповідачу-3 від свого імені, в інтересах та за рахунок Міністерства оборони України на конкурентних засадах реалізувати військове нерухоме майно, а саме: будівлі №190 (штаб) загальною площею 754 кв. м., №192 (службове приміщення) загальною площею 320 кв. м., №178 (сховище) загальною площею 930 кв. м., №183 (сховище) загальною площею 1 761 кв. м., №186 (сховище) загальною площею 2 366 кв. м., №40 (сховище) загальною площею 1 400 кв. м., №45 (сховище) загальною площею 854 кв. м., №46 (сховище) загальною площею 930 кв. м., №47 (сховище) загальною площею 930 кв. м., №48 (сховище) загальною площею 930 кв. м., №188 (сховище) загальною площею 320 кв. м., №181 (навіс) загальною площею 145 кв. м., №199 (сховище) загальною площею 972 кв. м., №198 (пункт технічного обслуговування та ремонту) загальною площею 790 кв. м., №43 (пункт технічного обслуговування та ремонту) загальною площею 180 кв. м., №44 (сарай-насосна) загальною площею 8 кв. м., №42 (автозаправна станція) загальною площею 15 кв. м., військового містечка №74 за адресою: м. Біла Церква, Київської обл., вул. Січневий прорив.

16.03.2006р. відповідачем-3 було проведено аукціон з продажу військового нерухомого майна, за результатами якого переможцем визнано відповідача-2, запропонувавшого найвищу ціну у сумі 1 693 896 грн., про що свідчить протокол №1 від 16.03.2006р.

23.02.2006р. за результатами проведеного аукціону між відповідачем-2, як покупцем, та відповідачем-3 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень по вул. Січневого прориву, 88, в м. Біла Церква, в т.ч. спірне приміщення магазину №33 (інв. 192). Викуплене відповідачем-2 за договором майно передано відповідачу-2 згідно з актом прийому-передачі від 25.04.2006р.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач наголошував на тому, спірне майно (будівля магазину №3 (інв. №192)) належить до загальнодержавної власності та закріплене за ним на праві повного господарського відання, у зв’язку з чим відчуження цього майна, як військового, є протизаконним, тому Договір комісії №254/18-19 від 11.08.2005р., на підставі якого укладено Договір купівлі-продажу від 23.02.2006р., підлягає визнанню недійсним в частині передачі на реалізацію приміщення магазину, а саме приміщення має бути витребувано з чужого незаконного володіння відповідача-2.

Місцевий господарський суд повністю відмовив в позові, зазначаючи про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог і, як наслідок, про відсутність правових підстав для визнання недійсним Договору комісії №254/18-19 від 11.08.2005р. та витребування нерухомого майна.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх обґрунтованими, з наступних підстав.

Насамперед необхідно звернути увагу на те, що скасовуючи попередні судові рішення у даній справі та скеровуючи останню на новий розгляд, Вищий господарський суд України в своїй постанові від 22.09.2009р. наголосив на тому, що судами не досліджено порядок відчуження спірного майна, передбачений статутом позивача та законодавством України (том справи – 3, аркуші справи – 19-23).

На виконання вказівок суду касаційної інстанції, які є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи, судом було з’ясовано, що функції, склад Збройних Сил України, правові засади їх організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління ними визначені Законом України "Про Збройні Сили України" (1934-12) .

Згідно зі ст. 14 названого Закону Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом. Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування. Особливості правового режиму майна Збройних Сил України визначаються відповідним спеціальним законом.

Як вірно зазначив в своєму рішенні місцевий господарський суд, спеціальним законом щодо визначення особливого статусу майна Збройних Сил України є Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" №1075-ХІV від 21.09.1999р. (1075-14) (із змінами та доповненнями), який визначає правовий режим майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, і повноваження органів військового управління та посадових осіб щодо управління цим майном.

Відповідно до ст. ст. 1, 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо. Військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

В ст. 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" передбачено, що вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" (147/98-ВР) ) належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено законом. Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Згідно зі ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. Методика оцінки вартості військового майна, а також порядок його реалізації розробляються Міністерством оборони України, узгоджуються із заінтересованими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Порядок відчуження військового майна визначається Кабінетом Міністрів України. Кошти, одержані від реалізації військового майна, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України.

28.12.2000р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №1919 (1919-2000-п) "Про затвердження Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил", в пункті 2 якої визначено, що відчуженням військового майна є вилучення військового майна із Збройних Сил у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (організації) або безпосередньої передачі виконавцям державного оборонного замовлення, іншим постачальникам матеріально-технічних засобів (ресурсів), виконавцям робіт, надавачам послуг з метою проведення розрахунків, а також передачі юридичним особам в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей. Рішення про відчуження військового майна, згідно пункту 6 цього Положення (1919-2000-п) , приймає Кабінет Міністрів України за пропозицією Міноборони погодженою з Мінекономіки із затвердженням переліку такого майна.

29.08.2002р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №1282 (1282-2002-п) "Про затвердження Порядку вилучення і передачі майна Збройних Сил", відповідно до пункту 2 якої вилученням військового майна з оперативного управління військових частин є прийняття Міноборони рішення щодо безоплатної передачі його до сфери управління органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність

При цьому, посилання позивача в апеляційній скарзі на неправомірність застосування судом першої інстанції постанови Кабінету Міністрів України №1282 від 29.08.2002р. (1282-2002-п) "Про затвердження Порядку вилучення і передачі майна Збройних Сил", оскільки остання не існувала на час передачі спірного майна позивачу, не можуть бути прийняті судом до уваги у зв’язку з тим, що, з огляду на предмет спору у справі, в даному випадку насамперед підлягає з’ясуванню питання відносно дотримання відповідачами вимог законодавства на час укладання оспорюваного Договору комісії та продажу відповідачу-2 спірного майна. Зважаючи на те, що на час укладання Договору комісії та проведення аукціону з продажу військового нерухомого майна вищезгадана постанова Кабінету Міністрів України №1282 від 29.08.2002р. (1282-2002-п) , якою визначено порядок вилучення і передачі майна Збройних Сил, діяла (була чинною), апеляційний господарський суд вважає цілком правомірним застосування її положень під час розгляду даної справи.

У відповідності до постанов Кабінету Міністрів України №1919 від 28.12.2000р. (1919-2000-п) та №1282 від 29.08.2002р. (1282-2002-п) Міністерство оборони України, як центральний орган управління Збройних Сил України, здійснює з дозволу Кабінету Міністрів України управління військовим майном. Міністерство оборони України без дозволу Кабінету Міністрів України лише закріплює військове майно за військовими частинами у разі їх формування, переформування та розформування, а також приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України.

Як було встановлено в процесі судового розгляду, позивач заснований на державній власності та підпорядкований Міністерству оборони України (відповідач-1). Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання, здійснюючи яке, підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи до нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству України та Статуту позивача (п.4.2 Статуту). Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за позивачем, здійснюється за погодженням з органом управління майном (Міністерством оборони України) у порядку, встановленому чинним законодавством України) (том справи – 1, аркуш справи – 27).

Приміщення магазину №3 (за генпланом №192) військового містечка №274 в м. Біла Церква було передане на баланс позивача згідно а актом прийому-передачі №659 від 15.07.2000р. (том справи – 1, аркуш справи – 16).

Однак, перебування (облік) державного майна на балансі підприємства та у повному господарському віданні не є безспірною ознакою визначення права власності на це майно іншим суб'єктом господарювання. Передусім, баланс підприємства є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов’язань на конкретну дату. При цьому, баланс не визначає підстави перебування майна у володінні підприємства і лише сам факт передачі майна на баланс підприємства не може автоматично змінювати статус майна та приналежність його до тієї чи іншої форми власності. В даному випадку, незалежно від того, на балансі якого державного підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності (аналогічна позиція викладена в Роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 02.04.1994р. №02-I 5/225 (v_225800-94) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності").

З матеріалів справи, а саме Договору купівлі-продажу від 23.03.2006р., вбачається, що на час продажу нерухоме майно належало Державі Україна в особі Верховної Ради України на підставі свідоцтва про право власності серії САА №008986, виданого 07.08.2005р. Білоцерківським ЖКГ згідно з рішенням Виконавчого комітету Білоцерківської міської ради №283 від 22.07.2005р.

Назване свідоцтво про право власності зареєстровано в Білоцерківському міжміському бюро технічної інвентаризації 07.08.2005р. за №11642257 (запис №792 в реєстрі №14).

Відносно посилання на те, що спірне майно (приміщення магазину №3 (інв. 192)) не вписано окремим пунктом в Договір купівлі-продажу, суд вважає за необхідне зазначити, що вказане майно не є окремим, а входить до приміщення побутового корпусу, викупленого відповідачем-2 за Договором купівлі-продажу від 23.03.2006р.

Також необхідно звернути увагу на те, що протокольне рішення засідання Кабінету Міністрів України від 08.06.2005р. (протокол №27), яким затверджено додатковий перелік № 3 нерухомого військового майна Збройних Сил України, що може бути відчужено відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України №518-р від 28.07.2004р. (518-2004-р) , до якого включено спірне майно (службове приміщення магазину №3, будівля №192) на даний час є чинним, у встановленому законодавством порядку не змінювалось та не скасовувалось. Результати аукціону з продажу військового нерухомого майна, оформлені протоколом №1 від 16.03.2006р., учасниками аукціону та/або іншими особами також не оскаржувались.

Доказів на підтвердження порушення вимог чинного законодавства під час підготовки та проведення 16.03.2006р. аукціону з продажу військового нерухомого майна ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції надано не було.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що позивач не був власником нерухомого майна, в т.ч. приміщення магазину №3 (інв. №192) площею 51,3 кв. м., а лише використовував його з дозволу власника - держави Україна, яка делегувала свої повноваження на управління майном Кабінету Міністрів України відповідно до ст. ст. 116, 117 Конституції України.

В свою чергу Кабінет Міністрів України через Міністерство Оборони України здійснював управління державним майном військового містечка №274 в м. Біла Церква, а після його розформування прийняв рішення про відчуження цього майна згідно з нормами ч.2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" .

Доказів на підтвердження протилежного позивач суду не надав.

Відносно посилання позивача про порушення його прав внаслідок відчуження спірного майна відповідачу-2, зокрема, неможливості використання приміщення магазину №3 (інв. № 192), суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з письмовими поясненнями третьої особи (том справи – 3, аркуш справи – 89), позивач не використовував вищевказане приміщення з 2004 року, не сплачувало за нього вартість комунальних послуг та не звертався до третьої особи щодо можливості використання цього приміщення.

У відповідності до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України передумовою звернення з позовом до господарського суду, зокрема, є порушення або оспорення прав і охоронюваних законом інтересів особи. При цьому, обов’язок доведення наявності цих порушень (оспорення) покладено на позивача.

Натомість позивачем не надано суду доказів на підтвердження порушення відповідачами його прав та/або інтересів внаслідок проведення реалізації спірного майна та укладання Договору комісії від 11.08.2005р.

З урахуванням обставин справи в їх сукупності, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав як для визнання недійсним Договору комісії на реалізацію нерухомого військового майна № 254/18-19 від 11.08.2005р. в частині передачі на реалізацію військового нерухомого майна - приміщення магазину №3 (інв. № 192) за адресою: Київська область, м. Біла Церква, вул. Січневого прориву, 88, так і для витребування вказаного нерухомого майна.

У відповідності до ст. ст. 32- 34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими він обґрунтовував свої вимоги.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Зважаючи на вищенаведені обставини справи в їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що Рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2010р. у справі №10/321-07/13-08/14-36/277 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв’язку з чим апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.