32/194 Про стягнення заборгованості за договором зберігання озброєння та військової техніки - 01.12.2010 Прийняття

Рішенням Господарського суду м. Києва від 17.09.2010р. у справі № 32/194 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Державного господарського об"єднання Концерн "Техвоєнсервіс" на користь Держави в особі структурного підрозділу Міністерства оборони України – 830 відділу зберігання озброєння та техніки 114 498,00 грн. заборгованості. Стягнуто з Державного господарського об"єднання Концерн "Техвоєнсервіс" до державного бюджету України 1 144,98 грн. державного мита та 235,41 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням суду, Державне господарське об"єднання Концерн "Техвоєнсервіс" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 17.09.2010р. у справі № 32/194 повністю та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до прийняття невірного рішення по суті спору.

Представник відповідача в поясненнях, наданих в судовому засіданні, підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі, просив суд скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 17.09.2010р. та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представник позивачів в поясненнях, наданих в судовому засіданні, заперечував проти доводів відповідача, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване рішення місцевого господарського суду як таке, що прийняте з повним, всебічним та об’єктивним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Представник прокуратури в поясненнях, наданих в судовому засіданні, заперечував проти доводів відповідача, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване рішення місцевого господарського суду як таке, що прийняте з повним, всебічним та об’єктивним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представника сторін та прокуратури, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

30.11.2006 між Державним господарським об’єднанням концерн "Техвоєнсервіс"(далі – відповідач, Поклажодавець) та Військовою частиною А2784, правонаступником якої згідно з Наказом Командувача військ Південного оперативного командування № 301 від 17.10.2008 призначено 830 відділ зберігання озброєння та військової техніки (далі – позивач-2, Зберігач) укладено Договір зберігання № 225/К/154/1-06-9 (далі –Договір).

За умовами вказаного Договору сторони домовились, що Поклажодавець передає, а Зберігач приймає на відповідальне зберігання військове майно, техніку та озброєння (БТР-60 ПБ) згідно з Додатком № 1.

Додатком № 1 до Договору зберігання № 225/К/154/1-06-9 від 30.11.2006 сторони підписали перелік бронетанкової техніки, яка передається Поклажодавцем на відповідальне зберігання Зберігачу.

Відповідно до п. 2.1.1, п. 2.1.2 Договору Зберігач приймає Майно на зберігання через свого представника, забезпечує повне збереження Майна впродовж всього обумовленого Договором строку (до 31.12.2007 згідно з п. 5.1 Договору), або до витребування майна Поклажодавцем.

Згідно з п. 2.2.1 Договору відповідач передає майно Зберігачу відповідно до Додатку № 1.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме: накладної на внутрішнє переміщення № К-0000016 від 19.07.2007, накладної на внутрішнє переміщення № К-0000023 від 31.08.2007 відповідачем було відвантажено зі складу позивача-2 третім особам 144 одиниці автомобільної техніки.

Відповідач мотивуючи апеляційну скаргу зазначає, що передача автомобільної техніки між Поклажодавцем та Зберігачем належним чином не оформлена, зокрема, підписанням акту приймання-передачі. Зазначені посилання апелянта не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки умовами Договору сторони не передбачили обов’язковість укладення акту приймання-передачі Майна від Поклажодавця до Зберігача.

Судова колегія зазначає, що з цього приводу безпідставним є і посилання Відповідача на п. 3.2 Договору, за змістом якого: "Поклажодавець також додатково проводить оплату зберігання озброєння з моменту фактичного початку зберігання озброєння. Дата початку зберігання визначається датою фактичної передачі усієї партії озброєння представникам Поклажодавця та підписанню відповідних передаточних документів". Оскільки зазначений пункт Договору, по-перше, передбачає зобов’язання щодо додаткової оплати послуг зі зберігання, по-друге, в даному випадку не можливо пов’язувати початок зберігання позивачем-2 озброєння з датою фактичної передачі усієї партії озброєння представникам Поклажодавця та підписанню відповідних передаточних документів, оскільки за умовами Договору зберігання № 225/К/154/1-06-9 від 30.11.2006 техніка передавалась представникам Зберігача, а не представникам Поклажодавця, про що йдеться в п. 3.2 Договору, будь-яких застережень щодо оформлення отримання позивачем-2 автомобільної техніки Договір не містить.

Таким чином, факт перебування бронетанкової техніки на зберіганні у позивача-2 підтверджується зазначеними вище накладними.

Крім того, зі змісту листа відповідача № 225/К/1184-11 від 11.07.2008 вбачається, що останній здійснював реалізацію Майна саме з території військової частини А2784, що в черговий раз підтверджує перебування такої у позивача-2 на зберіганні за Договором № 225/К/154/1-06-9 від 30.11.2006. Про беззаперечність знаходження бронетанкової техніки на території позивача-2 також свідчить лист відповідача № 225/К/2628-11 від 26.12.2007.

Пунктом 2.2.4 Договору на відповідача покладено обов’язок оплатити фактичний строк зберігання Майна згідно з розцінками, встановленими ст. 3 Договору.

Відповідно до п. 3.1 Договору Поклажодавець оплачує Зберігачу послуги зі зберігання майна, номенклатура та кількість якого зазначається в Додатку № 1, з розрахунку - одна доба зберігання однієї одиниці автомобільної техніки –3,00 грн. Термін оплати – помісячно до 15 числа наступного місяця з попередньою оплатою за наступний календарний місяць, форма оплати – переказ коштів на розрахунковий рахунок, зазначений у розділі "Реквізити і підписи сторін"(п. 3.3 Договору).

Як свідчать матеріали справи, позивач-2 неодноразово звертався до відповідача з вимогами щодо підписання актів прийому-передачі наданих послуг та проведення оплати цих послуг з виставленням відповідних рахунків на оплату (лист № 671 від 18.06.2007, лист № 911 від 08.08.2007, № 1175 від 10.10.2007, в грудні 2007 року № 1465, № 1691 від 16.04.2008, № 351 від 13.04.2009, № 166 від 20.07.2009, № 234 від 28.10.2009).

Проте, відповідач листом № 225/К/1184-11 від 11.07.2008 (вх. № 755 від 14.07.2008) повідомив Зберігача, що признає надання послуг останнім безпосередньо йому на суму 37 092,00 грн.

Разом з тим, жодних перерахувань грошових коштів в оплату наданих послуг відповідачем здійснено не було.

Згідно зі ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов’язки виконуються в межах, встановлених Договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

За своєю правовою природою укладений між сторонами Договір № 225/К/154/1-06-9 від 30.11.2006 є договором зберігання.

Відповідно до статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві в схоронності.

Листом № 225/К/2628-11 від 26.12.2007 відповідач підтвердив, що станом на 26.12.2007 техніка, яка належить Концерну "Техвоєнсервіс" з військової частини А2784 отримана та вивезена.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Як встановлено ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Колегія суддів погоджується з розрахунком суми боргу відповідача в розмірі 114 498,00 грн. за надані позивачем-2 послуги зі зберігання 144 одиниці бронетанкової техніки у відповідний період фактичного зберігання такої, який визначений позивачем-2 з моменту отримання техніки до моменту її відвантаження (переміщення) третім особам.

Доказів оплати позивачу-2 вказаної заборгованості відповідачем до матеріалів справи не надано.

Відповідно до ч. 2 ст. 612 ЦК України боржник, який прострочив виконання зобов’язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

В ч. 1 ст. 614 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання.

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що заявлені позовні вимоги про стягнення суми основного боргу у розмірі 144 498,00 грн. обґрунтованими, а отже такими, що підлягають задоволенню.

Згідно зі ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідач звернувся до місцевого господарського суду з відповідною заявою про пропуск позивачами строку позовної давності.

Як свідчать матеріали справи, листом № 225/К/1184-11 від 11.07.2008 відповідач повідомив позивача-2, що признає надання послуг йому на суму 37 092,00 грн. Вказаний лист отриманий позивачем-2 14.07.2008, про що свідчить відтиск відповідного штампу. Тобто, з отриманням цього листа позивач-2 дізнався про відмову відповідача від оплати наданих послуг зі зберігання автомобільної техніки в повному обсязі.

З позовом Військовий прокурор Миколаївського гарнізону звернувся до суду в інтересах держави в особі позивачів 09.04.2010.

Отже, перебіг позовної давності за вимогою про стягнення заборгованості за послуги зі зберігання бронетанкової техніки почався 14.07.2008 та спливає 14.07.2011, а за вимогами про стягнення пені – сплив 14.07.2009.

Таким чином судова колегія погоджується з місцевим судом у тому, що позивачем не пропущений встановлений законом строк позовної давності за вимогами про стягнення основної заборгованості.

Однак, позивачі не надали жодних обставин, які б підтверджували поважність пропуску ними строків позовної давності щодо вимог про стягнення пені, суд згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України, а тому Господарський суд м. Києва правомірно відмовив в задоволенні позовних вимог про стягнення пені в розмірі 286,24 грн.

Згідно ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які і посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обставини, викладені відповідачем в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 17.09.2010р. у справі №32/194 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв’язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання і розгляд покладаються відповідача (апелянта).