822/682/17 Про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, яким визначено суму податкового зобов'язання з транспортного податку з фізичних осіб власників транспортних засобів - 26.02.2019 Прийняття

У лютому 2017 року ОСОБА_2 (далі - позивач у справі) звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Державної податкової інспекції у м. Хмельницькому Головного управління ДФС у Хмельницькій області (далі - податковий орган, відповідач у справі) про скасування податкових повідомлень-рішень від 21 червня 2016 року № 115248-13, №115249-13, сза 2015 рік у розмірі 1236,65 грн та 259,77 грн, з мотивів безпідставності їх прийняття.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 березня 2017 року позовні вимоги задоволені повністю, скасовані податкові повідомлення-рішення від 21 червня 2016 року №115248-13, №115249-13. Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що місцеві ради за приписами Податкового кодексу України (2755-17) мають обов'язково встановити (відповідним рішенням місцевої ради) транспортний податок і вирішити питання (на власний розсуд), чи запроваджувати податок (і в яких розмірах) на майно, відмінне від земельної ділянки. Таке рішення має бути оприлюднене до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлених місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим. Тобто, виходячи з наведених вище норм Кодексу, нові податки практично не можуть бути визнані обов'язковими до сплати принаймні в 2015 році, адже місцеві ради не приймали і не могли прийняти та офіційно оприлюднити до 15 липня 2014 року рішення про встановлення таких податків і зборів.

Цією постановою суд першої інстанції відмовив позивачу у відшкодуванні витрат на правову допомогу з підстав відсутності належних доказів оплати правової допомоги в межах даного адміністративного спору.

05 травня 2017 року постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду скасовано постанову суду першої інстанції, в задоволенні позову відмовлено. Цей суд висновувався на положеннях статті 266, підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, дійшовши висновку про наявність у позивача обов'язку сплачувати податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки у 2015 році в незалежності від прийняття місцевою радою рішення про встановлення цього податку.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції повністю та з постановою суду першої інстанції в частині відмови у відшкодуванні витрат на правову допомогу, позивач подав касаційну скаргу на ці судові рішення, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та змінити постанову суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивача судових витрат, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Від податкового органу заперечення (відзив) на касаційну скаргу позивача до суду не надходили, що не перешкоджає касаційному перегляду судового рішення.

01 червня 2017 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито провадження за касаційною скаргою позивача, справа №822/682/17 витребувана з суду першої інстанції.

22 січня 2018 року справа №822/682/17 надійшла на адресу Вищого адміністративного суду України та 16 березня 2018 року передана разом з матеріалами касаційної скарги № К/9901/39691/18 до Верховного Суду.

Переглянувши постанови судів попередніх інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судами фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Судами встановлено, що згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта, за позивачем на праві власності зареєстровано нерухоме майно, а саме житлові будинки, перший - загальною площею 271,1 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та другий - загальною площею 74,0 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_2.

Рішеннями позачергової 48 сесії Хмельницької міської ради від 21 січня 2015 року №2 та від 04 березня 2015 року №5 встановлено в м. Хмельницькому податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, затверджено положення про зазначений податок.

21 червня 2016 року податковим органом на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54, підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України прийнято податкові повідомлення-рішення №115248-13, яким визначено податкове зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів житлової нерухомості в сумі 1236,65 грн. та №115249-13, яким визначено податкове зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів житлової нерухомості в сумі 259,77 грн.

Переглядаючи судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, Суд зазначає наступне.

' 'p' Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28 грудня 2014 року № 71-VIII (71-19) (далі - Закон № 71-VIII (71-19) ) запроваджено новий місцевий податок, а саме податок на майно, який складається із: податку на майно, відмінне від земельної ділянки, транспортного податку та плати за землю.

Отже, Законом № 71-VIII (71-19) запроваджено низку правових норм, що врегулювали питання справляння місцевих податків.

Згідно із пунктом 10.3 статті 10 Податкового кодексу України, в редакції Закону № 71-VIII (71-19) , місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

Відповідно до пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Зважаючи на зміст наведених законодавчих норм, встановлення податку на майно, зокрема в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є повноваженням місцевої ради, яке виконується шляхом прийняття відповідного рішення.

Одночасно підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України регламентовано порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Зазначені рішення офіційно оприлюднюються відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Наведеною нормою передбачено обов'язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Разом з цим, норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

В даному випадку із запровадженням податку на майно, відмінне від земельної ділянки, на 2015 рік відповідні норми Закону № 71-VIII (71-19) набрали чинності з 01 січня 2015 року.

Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження щодо встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення податку на майно, відмінне від земельної ділянки.

При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.

Рішення місцевої ради про встановлення місцевих податків приймається до початку наступного бюджетного періоду і набирає чинності з наступного бюджетного періоду. При цьому відповідно до пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Саме тому за умови дії підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення місцевої ради щодо встановлення місцевого податку не може набрати чинності в тому самому бюджетному періоді, в якому воно прийняте.

В свою чергу, з урахуванням пункту 10.2 статті 10 Податкового кодексу України юридичний факт встановлення місцевого податку місцевою радою відповідним рішенням має передувати його справлянню.

Водночас, враховуючи зміст норм Податкового кодексу України (2755-17) , Верховна Рада України не є уповноваженою на встановлення місцевих податків, оскільки відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 Податкового кодексу України Верховна Рада України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

Отже, виключно місцева рада має компетенцію щодо прийняття рішень стосовно встановлення місцевих податків протягом бюджетного періоду, причому таке рішення набуває чинності лише з початку наступного бюджетного періоду, але з урахуванням приписів підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України. І лише з наступного бюджетного періоду контролюючі органи на підставі підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України можуть розпочати справляння місцевого податку.

Аналіз вищевказаних норм права зумовлює висновок, що у відповідача відсутні правові підстави для винесення податкового повідомлення-рішення, оскільки запроваджені Законом України від 28 грудня 2014 року № 71-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" (71-19) зобов'язання щодо сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, виникають у платників податків лише після 01 січня 2016 року.

Щодо витрат на правову допомогу

Відповідно до частини першої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на час ухвалення постанови судом першої інстанції) витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

Як правильно зазначено судом першої інстанції, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі.

Суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що на підтвердження понесених позивачем витрат на правову допомогу, ним має бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому, матеріали справи повинні містити докази на підтвердження виконаних об'ємів робіт, їх кількості та видів.

Витрати на правову допомогу відшкодовуються лише в тому випадку, якщо правова допомога реально надавалася в справі тими особами, які одержали за це плату, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам.

Рахунок (квитанція, доручення), як первинний документ, має відповідати вимогам, встановленим статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16 липня 1999 року №996-14.

Платіжне доручення має містити всі необхідні реквізити, зокрема у ньому має бути конкретизоване призначення платежу з посиланням на відповідний Договір, номер судової справи, наявна відмітка банку про проведення платежу.

Судом першої інстанції оцінена квитанція №0.0.726449735.1 від 16 березня 2017 року, надана позивачем в підтвердження оплати понесених ним витрат за отриману правову допомогу, у призначенні платежу зазначено договір про надання правової допомоги №М-10-03-17 від 10 березня 2017 року, дослідивши який, суд першої інстанції вказав, що в ньому зазначено, що адвокат за цим договором здійснює представництво інтересів фізичної особи - ОСОБА_2 під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відтак, суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що надана позивачем квитанція не є належним доказом в розумінні частини першої статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час ухвалення постанови судом першої інстанції) оплати правової допомоги саме в межах даного адміністративного спору.

Враховуючи зазначене, Суд вважає доводи касаційної скарги в частині відшкодування витрат на правову допомогу такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції.

Суд визнає, що судом апеляційної інстанції прийнято постанову із неправильним застосуванням норм матеріального права, внаслідок чого скасоване судове рішення, яке відповідає закону, що є підставою для скасування постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2017 року та залишення в силі постанови Хмельницького окружного адміністративного суду від 05 травня 2017 року відповідно до статті 352 Кодексу адміністративного судочинства України.