КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Новікова М.М.
суддів:
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - Волянська О.Ю. – дов. б/н від 01.04.2009;
від відповідача: Шістка В.О. – дов. №442 від 21.10.2009
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Відкрите акціонерне товариство "Кредитпромбанк"
на рішення Господарського суду м.Києва від 10.12.2009
у справі № 13/471 ( .....)
за позовом ТОВ "Оріяна Шіп Ярд"
до Відкрите акціонерне товариство "Кредитпромбанк"
третя особа позивача
третя особа відповідача
про спонукання до вчинення дії щодо зміни кредитного договору шляхом укладення додаткової угоди
ВСТАНОВИВ :
Товариство з обмеженою відповідальністю "Оріяна Шіп Ярд" звернулося до господарського суду м. Києва з позовом про спонукання відповідача до вчинення дії щодо зміни кредитного договору шляхом укладення додаткової угоди та визнати недійсним п. 3.4.11 кредитного договору №49.8.2/25/08-КЛТ від 08.09.2008 (з урахуванням клопотання від 19.11.2009).
Рішенням господарського суду міста Києва від 10.12.2009 у справі №13/471 позов задоволено повністю.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, Відкрите акціонерне товариство "Кредитпромбанк" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду м. Києва у справі №13/471 від 10.12.2009 і прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.
Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що при прийнятті оскаржуваного рішення суд першої інстанції дійшов невірного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки ВАТ "Кредитпромбанк" відмовив позивачу у видачі чергового траншу, в зв’язку з невиконанням останнім умов кредитного договору.
Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому проти задоволення апеляційної скарги заперечує, вважає рішення законним та обґрунтованим і просить залишити його без змін.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.
Між позивачем (позичальником) та відповідачем (кредитором) 08.09.2008 був укладений кредитний договір №49.8.2/25/08-КЛТ, пунктом 1.1. якого встановлено: процедура та умови надання банком у майбутньому кредитів (траншів) позивальнику в національній валюті та/або в доларах США з повною/частковою конвертацією у гривню у межах загальної суми, еквівалентної 1390000,00 доларів США (у еквіваленті на дату укладення кредитного договору це складало 6742612,00 грн.) за офіційним курсом НБУ на дату укладення кожної додаткової угоди, що є його невід’ємною частиною.
Ціль кредиту – для фінансування завершення будівництва яхтового центру "Оріяна". Підставою надання кредитів (траншів) є додаткові угоди, що мають укладатися після надання банку письмової заявки позивальника, в якій вказується сума та валюта кредиту, конкретна ціль кредитування з посиланням на контракт (договір, угоду, додаток, рахунок-фактуру). Процентні ставки, валюта кредитування та розмір комісії встановлюються в додаткових угодах за кожним кредитом. Строк користування кожним окремим кредитом в межах загальної суми, встановленої п.1.1. кредитного договору та термін його повернення визначається додатковими угодами, але не пізніше строку, встановленого п.3.4.5. кредитного договору (п. 2.2, 2.3, 2.7 та 1.2. договору).
Пунктом 3.3.1 кредитного договору встановлено, що банк зобов’язаний надавати кредити позичальнику згідно з додатковими угодами в межах суми, вказаної у п. 1.1. за умови, що сума кредиту буде забезпечена заставою на відповідну суму.
Відповідно до заявки позивальника №71 від 08.09.2008 та укладеної на її підставі додаткової угоди №1 від 08.09.2008 банк надав позичальнику кредит в сумі 300000,00 доларів США з повною конвертацією у гривню.
Як встановлено судом першої інстанції, зазначені кошти були спрямовані позичальником на адресу ТОВ "АНД" на фінансування будівельних робіт по першому етапу завершення будівництва яхтового центру. Про цільове використання коштів кредиту позичальник належним чином відзвітував банку, проти чого останній не заперечував.
Згідно до умов фінансування будівельних робіт по завершенню будівництва яхтового центру, що визначені договором на будівництво, термін початку фінансування другого та третього етапу будівництва встановлено з 01.04.09.
В подальшому позивачем було направлено банку письмову заявку №16 від 23.03.09 щодо надання чергового траншу кредиту у сумі 1090000,00 дол. США з метою його спрямування на фінансування завершення будівництва яхтового центру "Оріяна" (договір на будівництво №22 від 24.06.09 з підрядною будівельною організацією ТОВ "АНД"). Зазначена заявка була отримана банком 23.03.09 (вх. №26434).
Згодом позивач надіслав банку письмові звернення від 27.03.09 та від 07.04.09 з проханням розглянути письмову заявку, укласти додаткову угоду та надати кредитні кошти.
Банк на вказані письмові звернення не надав відповіді, а тому позивач, відповідно до вимог ст. 188 Господарського кодексу України, 28.09.09 звернувся до відповідача з повторною заявкою про надання чергового траншу кредиту у сумі 1090000,00 дол. США та пропозицією щодо укладення додаткової угоди №2 в д 01.10.09 до кредитного договору на зазначену суму кредиту в редакції, запропонованій позивачем. Зазначена заявка була отримана Банком 28.09.09 (вх. №84415).
У 20-денний строк, встановлений ст. 188 ГК України, позивачем не було отримано відповіді на повторну заявку та на пропозицію укласти додаткову угоду.
Лист Банку №31545/49-14423-49 від 20.10.09 про неможливість укладення додаткової угоди до договору був направлений банком позивачу лише 22.10.09 та отриманий позивачем 24.10.2009, про що свідчать поштові штемпелі на конверті, який досліджувався судом першої інстанції. 22.10.2009 позивач звернувся вже з даним позовом до господарського суду.
З огляду на вищевикладені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що лист банку №31545/49-14423-49 від 20.10.09 був підготовлений та направлений позивачу лише після отримання копії позовної заяви до суду про спонукання до вчинення дій щодо зміни кредитного договору шляхом укладання додаткової угоди, а тому зазначений лист не був розцінений судом як належна відповідь сторони на пропозицію змінити договір у сенсі ст. 188 ГК України. При цьому судом було враховано, між банком та позичальником не досягнуто згоди щодо зміни договору шляхом укладання додаткової угоди до кредитного договору.
Судом першої інстанції правомірно встановлено, що черговий транш, видачу якого ініціював позивач повторною заявкою від 28.10.2009 не виходить за межі суми, що визначена у п.1.1 кредитного договору та повністю забезпечений іпотекою майна, переданого позивачем банку на загальну суму 13606048,00 грн., що відповідає умовам п. 3.3.1 кредитного договору. При цьому доводи відповідача щодо неналежного виконання позичальником умов іпотечного договору щодо страхування переданого в іпотеку майна, спростовані матеріалами справи (копії договору добровільного майна, договір добровільного страхування фінансового ризику, докази сплати страхових внесків за вказаними договорами в справі).
На думку колегії суддів, господарський суд м. Києва також правомірно дійшов висновку про необхідність визнання п. 3.4.11 кредитного договору та не прийняв до уваги твердження відповідача щодо його права відмовити у видачі чергового траншу, у зв’язку з невиконанням позичальником умов вказаного пункту кредитного договору.
Такого висновку колегія дійшла, виходячи з наступного.
Пунктом 3.4.11. Кредитного договору встановлено обов’язок позичальника починаючи з 01.11.08, та протягом строку користування кредитами наданими згідно з цим договором, забезпечити надходження грошових коштів на поточні рахунки позичальника, відкриті в банку, не менше 60 % від загальної суми надходжень на поточні рахунки позичальника, відкриті в будь-яких установах банків, за виключенням надходжень у вигляді кредитів, наданих позичальнику банком, надходжень отриманих в результат продажу іноземної валюти та надходжень з власного поточного рахунку, відкритого в іншому банку. Банк стверджував, що невиконання позивальником вказаного пункту договору є підставою згідно з ч. 2 п.2.3. кредитного договору для відмови у наданні чергового траншу кредиту.
Судом першої інстанції встановлено, що до укладання кредитного договору, банк вимагав від позичальника надання певного пакету документів, зокрема, документи, що підтверджують існуючі кредитні зобов'язання позичальника, як виникли до дати подання заявки про укладання кредитного договору. Позичальником у складі запитаного банком переліку документів було подано копію кредитного договору №226 від 08.12.2006 року з ТОВ "Комерційний банк "Даніель", за яким позичальник отримав суму кредиту 1540000,00 грн. Пунктом 3.2.12. зазначеного договору було передбачено обов'язок позивача направляти не менше 49% загального обсягу надходжень від господарської діяльност на поточний рахунок, відкритий в банку ТОВ "Комерційний банк "Даніель". Також при оформленні кредитного договору з банком ТОВ "Кредитпромбанк" зазначалось з боку позвиача про необхідність корелювати умови проекту даного кредитного договору з існуючими зобов'язаннями позичальника в ТОВ "Комерційний банк "Даніель".
Таким чином, на дату укладення кредитного договору від 08.09.08 банк достеменно знав про те, що позичальник не зможе виконувати зобов'язання, визначене п.3.4.11. кредитного договору відповідно до умов цього пункту. Отже, пункт 3.4.11 кредитного договору у дійсній редакції не відповідає дійсним намірам сторін, що заздалегідь позбавляє сторони, зокрема позивача, можливості його виконувати належним чином.
Відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилась щодо обставин, як мають стотне значення, такий правочин може бути судом визнаний недійсним. Істотне значення, зокрема, має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Згідно п. 3 ст. 215 ЦК Украї ни, якщо недійсність правочину прямо не встановлено законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших частин правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини. (ст. 217 ЦК України).
Матеріалами справи та наведеними доказами підтверджено, що п.3.4.11. зазначено у кредитному договор під впливом помилки, а тому, беручи до уваги, що зазначений пункт договору не містить істотних умов кредитного договору, у суду були підстави для визнання п. 3.4.11 кредитного договору недійсним.
Щодо зобов’язання відповідача укласти з позивачем додаткову угоду, колегія суддів зазначає наступне.
Як зазначалось раніше, відповідно до п. 2.3 кредитного договору, підставою надання кредитів (траншів) є додаткові угоди, що мають укладатися після надання банку письмової заявки позивальника, в якій вказується сума та валюта кредиту, конкретна ціль кредитування з посиланням на контракт (договір, угоду, додаток, рахунок-фактуру).
Банк, отримавши від Товариства відповідну заявку 23.03.09, та повторну заявку від 28.09.09 був зобов'язаний відповідно до пунктів 1.1., 2.3., 3.3.1. кредитного договору укласти додаткову угоду та видати суму траншу у строк, визначений договором або законом. Враховуючи, що кредитним договором не визначено термін протягом якого банк зобов'язаний виконати зобов'язання з надання позичальнику чергового кредиту (траншу) на умовах кредитного договору, суд першої інстанції правомірно встановив, що у даному випадку до визначення терміну виконання зобов'язання мають застосовуватись вимоги ч.2 ст. 530 ЦК України та ст. 188 ГК України.
Таким чином, банк був зобов'язаний прийняти рішення про видачу кредиту, укласти відповідну угоду та надати позичальнику кредит відповідно до умов кредитного договору не пізніше 20 днів з часу отримання пропозиції позивача, а сааме: до 18 жовтня 2009 року, або ж, при наявност обставин, визначених частиною 2 п. 2.3. кредитного договору чи ст. 1056 ЦК України, у цей же строк письмово обгрунтовано відмовити у наданні кредиту.
Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач скористався передбаченим пунктом п. 2.3. ч.2 кредитного договору правом та відмовив у наданні траншів саме через невиконання позивачем умов кредитного договору.
Відповідачем всупереч вимог ст. 33 ГПК України не наведено будь-яких підстав, що потягла за собою відмову у видачі чергового траншу. Разом з цим відповідачем не було вчинено жодних дій, які б підтверджували його бажання достроково припинити дію договору, у т.ч. не виставлялися вимоги щодо дострокового погашення заборгованості за кредитом, не застосовувались санкції за неналежне виконання позивачем умов договору (якщо таке мало місце), тощо.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем не була доведена під ставність не виконання зі свого боку заявки позивальника на видачу чергового траншу кредиту.
Відповідно до статті 193 ГК України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутност конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договор в застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15)
з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (435-15)
(частина 1). Кожна сторона повинна вжити ус х заход в, необх дних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи нтереси друго сторони та забезпечення загальногосподарського нтересу. (частина 2). Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань (частина 7).
Аналогічні положення містяться у статтях 525, 526 ЦК України.
Всупереч вимог наведених норм відповідач не виконав своїх зобов'язань перед позивачем належним чином, не видав належну до виплати суму траншу, водночас не надав будь-якої відповіді на законне прохання позивача надати йому обумовлену кредитним договором суму кредиту, та не вчинив дій щодо підписання додаткової угоди.
Аналізуючи умови кредитного договору в системному зв'язку з нормами Цивільного (435-15)
та Господарського кодексів (436-15)
, які регулюють порядок виконання та зміни укладених господарських договорів, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відхилення пропозиції з укладання додаткової угоди є незаконним та таким, що порушує умови раніше укладеного кредитного договору, а також позбавляє позивача можливості досягнути мети, задля якої і був укладений кредитний договір.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необхідності зміни умов кредитного договору шляхом укладення додаткової угоди відповідно до положень ст. 188 ГК України. При цьому колегія суддів зауважує, що твердження відповідача про те, що суд першої інстанції зобов’язуючи укласти додаткову угоду вийшов за межі позовних вимог, не відповідає дійсності та суперечить тексту заявленої позовної вимоги.
Частиною 4 ст. 188 Господарського кодексу України визначено, що у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору, або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Згідно п. 6.1 кредитного договору спірні питання щодо виконання цього договору, які не врегульовані сторонами, розглядаються у порядку, що передбачений законодавством України.
Згідно з частинами 3 та 4 статті 84 Господарського процесуального кодексу України у спорі про спонукання укласти договір викладаються умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.
Враховуючи викладені обставини, колегія суддів прийшла до висновку, рішення господарського суду м. Києва прийнято з правильним застосуванням норм процесуального та матеріального права, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає, і рішення господарського суду міста Києва у справі №13/471 від 10.12.2009 має бути залишене без змін.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, державне мито покладається на скаржника.
Керуючись ст. ст. 33, 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Кредитпромбанк" залишити без задоволення, а рішення господарського суду м. Києва у справі №13/471 від 10.12.2009 без змін.
2. Матеріали справи №13/471 повернути до господарського суду м. Києва.
3. постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду у встановленому законом порядку.