31/115 Про визнання права власності на будівлю, визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі та виселення зі спірної будівлі - 02.09.2009 Прийняття

Позивач заявив позов про визнання права власності на будівлю, що знаходиться по вул. Попудренка, 42 в м. Києві, загальною площею 787,7 кв.м.; про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 16.11.2007 р. № 218, укладеного між відповідачем 1 та відповідачем 2; про виселення відповідача 2 зі спірної будівлі.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 01.06.2009 р. у справі № 31/115 позовні вимоги Відкритого акціонерного товариства "Київхімволокно" задоволено повністю, визнано право власності Відкритого акціонерного товариства "Київхімволокно" на будівлю, що знаходиться в м. Києві, вул. Попудренка, 42, загальною площею 787,7 кв. м.; визнано недійсним Договір купівлі-продажу нерухомого майна від 16.11.2007 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Самшит" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Альянс Технік"; витребувано з чужого незаконного володіння будівлю, що знаходиться по вул. Попудренка,42 в м. Києві, загальною площею 787,7 кв. м., та виселити Товариство з обмеженою відповідальністю "Альянс Технік" з будівлі, що знаходиться по вул. Попудренка, 42 в м. Києві, загальною площею 787,7 кв. м., передавши зазначені приміщення по акту прийому-передачі Відкритому акціонерному товариству "Київхімволокно".

Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивач є юридичною особою публічного права, яка була створена Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 року № 508 (508-93-п) . Відповідно до Переліку нерухомого майна, що передається у власність позивача згідно з Наказом про створення ВАТ "Київхімволокно" від 30 грудня 1994 року № 402 Міністерство промислової політики передало ВАТ "Київхімволокно" нерухоме майно, серед якого значиться і спірна будівля.

Окрім того, суд першої інстанції в своєму рішенні посилається на те що, Рішенням Арбітражного суду м. Києва від 18.03.1998 року у справі № 19/67 за позовом ВАТ "Київхімволокно" до Фонду комунального майна Київської області було встановлено факт, що з тексту договору від 15.06.1994 № 25, доданих до нього актів оцінки та прийому-передачі майна не вбачається, що будинок по вул. Попудренка, 42 у м. Києві відповідно до вказаного договору продано ТОВ "Самшит", а Рішенням Арбітражного суду м. Києва від 02.06.1998 року по справі № 15/252 встановлено, що Фонд державного майна України листом від 06.06.1997 року № 17-363 повідомив, що будівля у м. Києві по вул.. Попудренка, 42, включена до статутного фонду ВАТ "Київхімволокно" та ним приватизована. На підставі зазначеного суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідач 1 не мав права власності на спірне майно, і його продаж відповідачу 2 на підставі Договору купівлі-продажу порушив вимоги частини першої статті 203 ЦК, що є підставою для визнання правочину недійсним відповідно до частини першої ст. 215 ЦК.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати в частині визнання права власності позивача на спірну будівлю та визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16.11.2007 року між відповідачем 1 і відповідачем 2, та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю, посилаючись на порушення господарським судом норм матеріального та процесуального права, неповне встановлення обставин, що мають значення для справи.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16.11.2007 року між відповідачем 1 і відповідачем 2 та витребування з чужого незаконного володіння спірної будівлі, та просить постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю, посилаючись на порушення господарським судом норм матеріального та процесуального права, неповне встановлення обставин, що мають значення для справи.

На обґрунтування вимог апеляційних скарг, відповідач 1 та відповідач 2 посилаються, зокрема, на те, що відповідачі судом першої інстанції не були належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи; суд першої інстанції помилково застосував ст. ст. 215, 228, 387, 1214 ЦК України та безпідставно визнав договір купівлі-продажу спірної будівлі від 16.11.2007 року недійсним, оскільки на момент укладання зазначеного договору відповідачу 1 належало право власності на спірну будівлю, що підтверджується укладеним нотаріально посвідченим договором, і відповідно нотаріусом перевірялась належність права власності на спірну будівлю; відповідач 2 є добросовісним набувачем, а мотивувальна частина рішення суду першої інстанції не містить посилань на встановлені судом обставини та мотиви, з яких суд застосував ст. 387, ч. 1 ст. 388 ЦК України, і витребував з чужого незаконного володіння спірну будівлю.

Позивачем не надано відзиву на апеляційні скарги, проте в судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача пояснив, що твердження відповідача1 та відповідача2 не відповідають дійсним обставинам справи та чинному законодавству. У зв"язку з цим позивач просить апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Окрім того, представник позивача пояснив, що відповідно до оголошення, розміщеного в "Голосі України" № 63 від 8 квітня 2009 року, Господарський суд м. Києва постановою № 44/48-б від 03.03.2009 р. визнав банкрутом відповідача 2, та призначив лік від

атором - Грицай С. О. (ліцензія N 397371 від 18.12.2008), 01030, м. Київ, а/с 38, тел. 236-11-17.

Посилаючись на абз. 5, 10 ч. 1, ч. 2 ст. 25 Закону України від 14.05.1992, "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 63, абз. 1 ч. 1 ст. 97 ГПК, представник позивача в судовому засіданні просив суд повернути апеляційну скаргу відповідача 2 і додані до неї документи без розгляду, оскільки представник відповідача 2, за підписом якого була подана апеляційна скарга, діє на підставі довіреності за підписом директора, та від імені товариства, а не від імені ліквідатора відповідача 2.

Оскільки представник позивача не надав докази визнання банкрутом відповідача 2 та існування належним чином оформленої довіреності у представника відповідача 2, тому судовою колегією в задоволенні даного клопотання було відмовлено.

Розглянувши доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

На підставі та на виконання Указу Президента України від 15.06.1993 року № 210 (210/93) "Про корпоратизацію підприємств" та наказу Міністерства економіки України від 27.08.1993 року № 54 "Про затвердження переліку підприємств, що підлягають корпоратизації", на підставі Положення про порядок корпоратизації підприємств, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 року № 508 (508-93-п) було створено Відкрите акціонерне товариство "Київхімволокно" шляхом перетворення Київського державного виробничого об’єднання "Київхімволокно".

Таким чином, активи і пасиви Київського державного виробничого об’єднання "Київхімволокно" перейшли до Відкритого акціонерного товариства "Київхімволокно", яке стало правонаступником прав та обов’язків корпоратизованого підприємства.

Згідно з абзацом третім частини другої статті 81 ЦК України юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Як зазначалося вище, ВАТ "Київхімволокно" було створено Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 року № 508 (508-93-п) , отже, ВАТ "Київхімволокно" - це юридична особа публічного права.

Відповідно до статті 329 ЦК України, юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Відповідно до Переліку нерухомого майна, що передається у власність ВАТ "Київхімволокно" згідно з наказом про створення ВАТ "Київхімволокно" від 30 грудня 1994 року № 402 Міністерство промислової політики передало ВАТ "Київхімволокно" нерухоме майно, серед якого значиться і будівля по вул. Попудренка, 42 в м. Києві.

Отже, будівля, яка знаходиться по вул. Попудренка, 42 в м. Києві була власністю позивача станом на 30 грудня 1994 року.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Самшит" (колишня організація орендарів) на підставі договору купівлі-продажу № 25 від 15.06.1994 року придбало у Регіонального відділення Фонду держмайна України по Київській області державне майно цілісного майнового комплексу орендного колективного підприємства "Самшит", вартість якого складає 618809 тис. крб. На підставі вищезазначеного договору № 25 від 15.06.1994 ТОВ "Самшит" зареєструвало 17.12.1997 р. в Київському міському бюро технічної інвентаризації право власності на будівлю, що знаходиться по вул. Попудренка, 42 в м. Києві.

Вважаючи безпідставною вказану дію відповідача 1, позивач звернувся до суду за захистом свого права власності.

Рішенням Арбітражного суду м. Києва від 18.03.1998 року у справі № 19/67 (копія додана до матеріалів справи) за позовом ВАТ "Київхімволокно" до Фонду комунального майна Київської області було встановлено, що з тексту договору від 15.06.1994 № 25, доданих до нього актів оцінки та прийому-передачі майна не вбачається, що будинок по вул. Попудренка, 42 у м. Києві відповідно до вказаного договору продано ТОВ "Самшит".

Окрім того, Рішенням Арбітражного суду м. Києва від 02.06.1998 року по справі № 15/252 було встановлено, що Фонд державного майна України листом від 06.06.1997 року № 17-363 повідомив, що будівля у м. Києві по вул.. Попудренка, 42, включена до статутного фонду ВАТ "Київхімволокно" та ним приватизована.

Відповідно до ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно прийняв до уваги вищевказані судові рішення, як належні докази.

Окрім того, встановлено, що Рішенням Арбітражного суду м. Києва від 02.06.1998 року по справі № 15/252 було задоволено позов ВАТ "Київхімволокно" до ТОВ "Самшит", договір оренди нежитлових приміщень від 01.05.1993 року № 44 розірвано, виселено ТОВ "Самшит" з нежитлових приміщень загальною площею 787,7 кв. м. по вул. Попудренка, 42 у м. Києві.

Представник відповідача1 не надав обґрунтованих пояснень та належних доказів того, яким чином відповідач 1 перебував в орендних правовідносинах з позивачем щодо спірної будівлі, а також доказів на підтвердження своїх посилань про те, що спірна будівля була куплена відповідачем 1 ще 01.05.1993 р.

За приписами ч.3 ст. 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з ч.1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів, а відповідно до частини 2 цієї ж статті право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Як зазначалось вище, рішенням Арбітражного суду м. Києва від 18.03.1998 року у справі № 19/67 за позовом ВАТ "Київхімволокно" до Фонду комунального майна Київської області було встановлено, що ТОВ "Самшит" не мало правової підстави на право власності на спірне майно.

16.11.2007 року між відповідачем 1 та відповідачем 2 був укладений договір купівлі-продажу будівлі, що знаходиться по вул. Попудренка, 42 в м. Києві.

Згідно з ч.1 ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Підставою недійсності правочину згідно з частиною першою ст. 215 Цивільного кодексу є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою – третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, та бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Посилання апелянтів на нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу спірної будівлі від 16.11.2007 року та на те, що приватним нотаріусом було перевірено право власності відповідача 1 на спірну будівлю, а саме договір купівлі-продажу від 16.06.1994 року, є хибним, оскільки рішеннями судів було встановлено факт, що за цим договором купівлі-продажу відповідач 1 не набував право власності на спірну будівлю, а відповідно до чинного законодавства факт нотаріального посвідчення договору не є безумовним свідченням його законності.

Згідно зі ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

В силу ч.1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно серед іншого, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Враховуючи те, що майно вибуло з власності ВАТ "Київхімволокно" без його волі, у зв’язку з незаконними діями відповідача 1, тому суд першої інстанції правомірно застосував ч.1 ст. 388 ЦК України.

Таким чином, твердження апелянтів стосовно безпідставності застосування судом першої інстанції ч.1 статті 388 ЦК України є помилковим.

За приписами ст. 368 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з ч. 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказів, які б спростовували вищевстановлені та зазначені судом обставини, сторонами не надано.

Доводи апеляційних скарг не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Окрім того, щодо посилань в апеляційних скаргах на те, що спірне рішення було прийнято у відсутності відповідачів, що позбавило їх можливості надати відповідні заперечення щодо заявленого позову, колегія суддів зазначає наступне.

В силу ч.3 ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства належать, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У забезпечення цієї засади судочинства ч.3 ст. 4 ГПК України передбачено, що господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Господарського суду м.Києва від 11.03.2009 року порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 25.03.2009 року.

Ухвала надіслана сторонам 16.03.2009р року, тобто у відповідності до норм ГПК України (1798-12) (а.с.1).

У зв"язку з поданням відповідачем 1 - ТОВ "Самшит" апеляційної скарги на Ухвалу Господарського суду м.Києва від 12.03.2009р. про забезпечення позову, судове засідання місцевого господарського суду 25.03.2009р. не відбулося.

Однак, як вбачається з клопотання відповідача 1- директора ТОВ "Самшит" про ознайомлення з матеріалами справи, останній 23.03.2009р. був ознайомлений з ними та зробив їх фотокопії, що свідчить про те, що відповідач 1 отримав Ухвалу Господарського суду від 11.03.2009р. про порушення провадження у справі та мав можливість на виконання даної ухвали суду надати відзив на заявлений позов і відповідні докази на обґрунтування своїх заперечень на позов ( а.с.34 ).

Проте, відповідач1 не скористався своїми процесуальними правами, передбаченими ст. 22 ГПК України, щодо участі у судовому засіданні, надання доказів, письмових пояснень, тощо.

Окрім того, Ухвалою Господарського суду м.Києва від 13.05.2009р. розгляд справи було призначено на 28.05.2009р. Дана Ухвала надіслана сторонам 13.05.2009р., тобто у строки, передбачені ГПК України (1798-12) ( а.с.57 ).

Згідно з п 3.6 Роз"яснення президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997р. № 02-5/289 (v_289800-97) особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві.

У випадку нез"явлення в засідання суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, тільки якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Відповідно до ч.3 ст. 22 ГПК України сторони зобов"язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об"єктивного дослідження всіх обставин справи.

Отже, відповідачі 1 та 2 про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції були повідомлені належним чином, неможливість присутності в судовому засіданні їх представників документально не підтверджена, матеріали справи містять достатньо документів та доказів для вирішення спору.

Окрім того, представники відповідачів 1 та 2 у засіданні суду апеляційної інстанції не надали додаткових доказів на обґрунтування своїх заперечень на позов, які свідчили б про необґрунтованість та незаконність оскаржуваного рішення.

Щодо поданої відповідачем1 – ТОВ "Самшит" у засіданні суду апеляційної інстанції заяви про застосування при перегляді оскаржуваного рішення суду строку позовної давності колегія суддів вважає, що така заява не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

За приписами ч.3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем1 така заява до прийняття оскаржуваного рішення не подавалась.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що рішення місцевого господарського суду, яким позов задоволено повністю, відповідає чинному законодавству та матеріалам справи; колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.