27/282 Про стягнення заборгованості за договором фінансового лізингу - 01.12.2010 Прийняття

Товариство з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" (далі – позивач) звернувся до суду з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Т.М.М." (далі – відповідач) заборгованості за договором фінансового лізингу №1137/12/2007 від 21.12.2007р. у розмірі 188 203,00 грн. (з них: 178 715,98 грн. - основний борг, 8 167,97 грн. - неустойка, 94,05 грн. - інфляційні нарахування, 1 225,00 грн. - 3 % річних), обґрунтовуючи свої вимоги тим, що заборгованість виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх договірних зобов’язань в частині дотримання строків внесення лізингових платежів.

Відповідач заперечував проти позову, зазначаючи про те, що вартість предмету лізингу та розміри лізингових платежів за договором №1137/12/2007 від 21.12.2007р. встановлені в умовній одиниці (євро), тоді як чинним законодавством України передбачено, що грошовою одиницею України є гривня, законним платіжним засобом є грошова одиниця – гривня і зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Відповідач наголошував на тому, що договірні відносини між позивачем та відповідачем за спірним договором фінансового лізингу не є зовнішньоекономічними, тому грошове зобов'язання за даним договором повинно бути виражене і підлягає оплаті у гривнях. Окрім того, відповідач зазначав про відсутність в договорі ціни останнього, що суперечить ч.2 ст. 189 Господарського кодексу України, а також стверджував про те, що розрахунок суми позовних вимог є невірним, оскільки в ньому не зазначено правильного курсу Національного банку України для євро, який застосовувався при розрахунку лізингового платежу для кожного лізингового періоду.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.10.2010р. у справі №27/282 позов було задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 178 715,98 грн. заборгованості, 8 167,97 грн. неустойки, 94,05 грн. збитків від інфляції, 1 225,00 грн. 3% річних, 1 878,77 грн. державного мита, 235,59 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині позовних вимог .

Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2010р. у справі №27/282 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. При цьому, обґрунтування відповідачем заперечень проти позовних вимог та прийнятого судового рішення ідентичні тим, які наводились ним під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.11.2010р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні на 01.12.2010р.

26.11.2010р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив в задоволенні скарги відмовити та залишити оскаржуване Рішення суду першої інстанції без змін.

В судовому засіданні 01.12.2010р. представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, Рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2010р. у справі №27/282 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

В судовому засіданні 01.12.2010р. представник позивача заперечував проти доводів апеляційної скарги відповідача з підстав, наведених у письмовому відзиві на апеляційну скаргу, просив суд в задоволенні скарги відмовити та залишити оскаржуване Рішення місцевого господарського суду без змін як таке, що прийнято з повним, всебічним та об’єктивним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

21.12.2007р. позивачем, як лізингодавцем, та відповідачем, як лізингоодержувачем, було укладено договір фінансового лізингу №1137/12/2007 (далі - Договір).

У відповідності до умов Договору (п.п.1.1, 2.3, 3.1) лізингодавець зобов'язується придбати у свою власність транспортний засіб (далі - майно) у відповідності із встановленою лізингоодержувачем специфікацією продавця (автопричіп, марки та моделі - 4-х осьовий напівпричіп Мултімакс Multi-N-4L-AUM-18AT-9.20-17.5-2.54), та передати його без надання послуг по керуванню та технічної експлуатації лізингоодержувачу у якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а лізингоодержувач зобов’язується прийняти його на умовах Договору. Вартість майна, яке передається, складає суму еквівалентну 135 000,00 у.о. (в т.ч. ПДВ - 22 500,00 у.о.), виражена у гривнях України. Передача лізингодавцем майна, а також необхідних засобів та документів, які є невід'ємною частиною майна, та прийняття його лізиногоодержувачем на правах володіння та користування здійснюється шляхом підписання акту здачі-приймання майна.

Згідно з п.7.1 Договору валютою останнього є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному євро по курсу згідно п.7.1.1 Договору. При цьому, "Курс1" - курс, встановлений НБУ для одного євро станом на 20.05.2008р.; "Курс2" - курс, встановлений НБУ для одного євро на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів. Поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як додаток суми лізингового платежу, відображеної в "у.о." згідно "Графи 3" додатку №1 на відповідну дату проведення платежу та "Курс2". В погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як додаток відповідної суми в "у.о.", зазначеної в "Графі 4" додатка №1 та "Курсу1". Вартість майна (включаючи ПДВ), яке передається лізінгодавцем лізингоодержувачу в гривнях складає суму авансу, внесеного у відповідності до п.7.4 договору, загальну суму платежів в погашення вартості майна, зазначену в "графі 4" графіка внесення платежів по "Курсу1" та викупну вартість, зазначену в додатку №1 до Договору по "Курсу1".

В п.п.7.5-7.7 Договору передбачено, що лізингові платежі нараховуються за кожний період строку фінансового лізингу. Розмір лізингового платежу за кожний період строку фінансового лізингу зазначений в додатку №1 до Договору. Порядок та строки внесення грошових сум в рахунок оплати лізингових платежів вказаний у графіку внесення платежів. Лізингоодержувач зобов’язаний вносити всі грошові суми в рахунок оплати лізингових платежів в обсязі і в строки, встановлені в графіку внесення платежів, незалежно від виставлення або одержання рахунків лізингодавця, а також, незалежно від фактичного користування майном, в тому числі, в період технічного обслуговування, ремонту, втрати майна, протягом строку фінансового лізингу або до моменту дострокового припинення Договору.

30.07.2009р. між сторонами було укладено Додаткову угоду №1137/12/2007/R до Договору, якою було викладено у новій редакції графік внесення лізингових платежів.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що передав відповідачу у погоджені сторонами порядку та строки предмет фінансового лізингу (напівпричіп Мултімакс), про що свідчать наявні в матеріалах справи видаткова накладна №РН-0000205 від 11.06.2008р. на суму 1 055 723,98 грн. та довіреність серії НБЛ №614663 від 09.06.2008р., тоді як відповідач неналежним чином виконував свої зобов’язання в частині своєчасного внесення лізингових платежів, оскільки лізинговий платіж за період з 21.12.2009р. по 20.01.2010р. відповідач перерахував частково у сумі 31 648,66 грн., а лізингові платежі за період січня по червень 2010р. відповідачем взагалі не перерахувались, внаслідок чого виникла заборгованість.

Місцевий господарський суд частково задовольнив позовні вимоги, зазначивши про те, що позивачем здійснено невірний розрахунок основного боргу, пені та 3% річних.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених Господарського кодексу України (436-15) (ч.1 ст. 175 Господарського кодексу України).

В ст. 193 Господарського кодексу України визначені загальні умови виконання господарських зобов’язань, згідно з якими суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом (ст. 806 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. ст. 1, 11, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" фінансовим лізингом є вид цивільно-правових відносин, що виникають з договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Лізингоодержувач зобов’язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі. Сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Відповідно до ст. 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

В ст. 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов‘язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В ст. 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно з приписами ст. ст. 610, 612 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідач в апеляційній скарзі зазначає про те, що вартість предмету лізингу та розміри лізингових платежів за спірним Договором встановлені в умовній одиниці (євро), тоді як згідно з діючим законодавством України грошовою одиницею України є гривня, законним платіжним засобом є грошова одиниця – гривня, зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Зважаючи на те, що договірні відносини позивача та відповідача, які виникли за договором не є зовнішньоекономічними, відповідно, грошове зобов’язаннями за Договором повинно бути виражене і підлягає оплаті у гривнях.

З цього приводу апеляційний господарський суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що згідно з нормами ст. 524 Цивільного кодексу України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

В ст. ст. 189, 198 Господарського кодексу України ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі в гривнях. Ціна у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.

Відповідно до ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань.

В ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" наведено визначення поняття зовнішньоекономічного договору (контракту), згідно з яким зовнішньоекономічний договір (контракт) являє собою матеріально оформлену угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

В ст. 1 Закону України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що резиденти це: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України; дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

Як вбачається з матеріалів справи спірний Договір фінансового лізингу не є зовнішньоекономічними договором.

Як вірно зазначив місцевий господарський суд в своєму рішенні, сторони Договору є резидентами України, мають місцезнаходження на території України та здійснюють свою діяльність згідно законів України, відповідно ціна в Договорі повинна визначатись у гривнях, що і погоджено сторонами у п.2.3 Договору.

Розрахунки між сторонами Договору також мають здійснюватись у гривнях, про що сторони зазначили в п.7.1 Договору, однак при цьому, сторони не позбавлені права визначити у договорах фінансового лізингу грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті у відповідності до положень ст. 524 Цивільного кодексу України.

Зважаючи на те, що вищенаведеними правовими нормами хоч визначено національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, але вони не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті, визначення грошового еквіваленту зобов’язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов’язання у випадку зміни курсу НБУ національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

За таких обставин, посилання відповідача на невідповідність умов спірного Договору діючому законодавству України є необґрунтованими.

Окрім того, стверджуючи про те, що умови Договору суперечать законодавству України, відповідач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження звернення до позивача з метою приведення умов (змісту) Договору до вимог чинних законодавчих актів та/або звернення до суду з позовом про визнання цього Договору недійсним.

Відносно твердження відповідача про невірний розрахунок позивачем суми позовних вимог, у зв’язку з тим, що в ньому не зазначено курсу Національного банку України для євро, який застосовувався при розрахунку лізингового платежу для кожного лізингового періоду, апеляційний господарський суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Згідно з розділом 7 Договору (п.п.7.1.1, 7.1.2) поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як додаток суми лізингового платежу відображеної в "у.о." згідно "Графи 3" додатку №1 на відповідну дату проведення платежу та "Курса2". При цьому, "Курс2" - це курс, встановлений НБУ для одного євро на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів.

Наведене свідчить про те, що курс НБУ для євро, який застосовувався при розрахунку лізингового платежу для кожного лізингового періоду, є визначеним та розраховується в порядку, визначеному п.п.7.1.1 та 7.1.2 Договору.

Посилання відповідача на відсутність в Договорі ціни останнього також не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки предметом лізингу по Договору є майно, вартість якого встановлена сторонами у п.2.3 Договору.

У відзиві на позов та в апеляційній скарзі відповідач зазначав про те, що на підставі видаткової накладної №РН-0000205 від 11.06.2008р. позивач передав відповідачу напівпричіп на умовах попередньої оплати, а не на умовах фінансового лізингу майна. Однак, у названа накладна містить посилання на спірний Договір, як на підставу передачі майна (напівпричіпа) вартістю 1 055 723,98 грн., згідно з яким позивач зобов’язався передати зазначений у накладній автомобіль як предмет лізингу в тимчасове володіння та користування за плату на умовах даного Договору.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем було здійснено невірний розрахунок суми основного боргу, з наступних підстав.

Як уже зазначалось вище, заборгованість по черговим лізинговим платежам розраховується відповідно до п.7.5 Договору, графіку внесення платежів та з урахуванням умов п.7.1.2 Договору, в якому передбачено, що поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в "у.о." згідно "Графи 3" додатку №1 на відповідну дату проведення платежу та "Курс2". Проте, згідно з Додатковою угодою №1137/12/2007/R від 30.07.2009р. до Договору відповідач зобов’язаний додатково сплачувати платіж в погашення суми заборгованості попередніх лізингових платежів одночасно з черговими лізинговими платежами і платіж в погашення суми заборгованості, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток платежу в погашення суми заборгованості вираженої в "у.о." відповідно до Графи 7 графіку внесення платежів на відповідну дату проведення лізингового платежу та "Курса2" .

Відповідно до акту звірки взаєморозрахунків за період 01.01.2009р. по 26.08.2010р., складеного та підписаного сторонами, відповідач погоджується з розмірами чергових лізингових платежів, визначених позивачем в період з 21.12.2009р. по 20.06.2010р. (з 20 по 25 період). Розрахунки суду за вказаний період збігаються з розрахунками, наведеними позивачем. Однак при цьому, судом було виявлено, що для визначення загальної суми заборгованості за 24-й та за 25-й періоди, позивач помилково використав у якості платежів в погашення суми заборгованості попередніх лізингових платежів суму у розмірі 5 562,58 грн. в 24-му періоді та суму в розмірі 5 562,58 грн. в 25-му періоді, замість належних 5 384,25 грн. у 24-му періоді та 5 415,96 грн. у 25-му періоді, внаслідок чого позивачем невірно визначено розмір загальної суми заборгованості за 24-й період у сумі 32 393,79 грн. та за 25-й період у сумі 32 551,79 грн. За розрахунком суду розмір заборгованості за 24-й період складає 32 215,46 грн., за 25-й період - 32 405,17 грн., а загальна сума заборгованостей по періодам з 20-го по 25-й становить 178 391,03 грн., а не 178 715,98 грн. як зазначає позивач.

Належних та допустимих доказів на підтвердження сплати заборгованості за Договором відповідач суду не надав.

Зважаючи на вищенаведене, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги в частині стягнення основного боргу підлягають частковому задоволенню, а саме у сумі 178 391,03 грн.

Відповідно до п.9.5 Договору у випадку, якщо лізингоодержувач у встановлені договором строки не здійснює оплату встановлених договором платежів, то лізингодавець вправі вимагати сплати неустойки у розмірі 0,25% від суми простроченого платежу за кожний день прострочення в перші п’ять днів прострочення та 0,5% від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу, починаючи з шостого дня прострочення, а лізингоотримувач зобов’язується її сплатити.

Окрім того, згідно зі ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зважаючи на те, що під час розгляду справи було встановлено прострочення виконання відповідачем своїх грошових зобов’язань за Договором, нарахування відповідачу пені, інфляційної складової заборгованості також є обґрунтованим.

Перевіривши розрахунок суду першої інстанції, апеляційний господарський суд погоджується з тим, що вимоги позивача в цій частині також підлягають частковому задоволенню і з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 8 167,40 грн. пені, 94,05 грн. інфляційних втрат та 3% річних у сумі 1 224,10 грн.

У відповідності до ст. ст. 32- 34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на спростування обставин, викладених в позовній заяві.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Зважаючи на вищевикладені обставини справи в їх сукупності, апеляційний суд дійшов висновку про те, що Рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також з повним і всебічним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, у зв’язку з чим підстави для його скасування та задоволення апеляційної скарги відсутні.

У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання і розгляд покладаються на відповідача (апелянта).