50/50 Про стягнення заборгованості за надані послуги по зберіганню природного газу - 08.06.2010 Прийняття

У січні 2010 року ДК "Укртрансгаз" НАК "Нафтогаз України" (позивач) звернувся до Державного комітету України з державного матеріального резерву (відповідач) з позовом до господарського суду міста Києва про стягнення з відповідача суми основного боргу - 3 854 831,72 грн., суми на яку збільшився основний борг внаслідок інфляційних процесів - 42 403,15 грн., три відсотки річних від простроченої суми - 19 010,13 грн., штраф 7% з простроченої суми - 269 838,22 грн., пеню у розмірі 129 902,55 грн. Судові витрати покласти на відповідача.

Рішенням господарського суду міста Києва від 17.03.2010р. по справі № 50/50 позовні вимоги задоволені частково. Стягнуто з відповідача суму основного боргу - 3 854 831,72 грн., 3% річних у розмірі 19 010,13 грн., інфляційні збитки – 42 403,15 грн., пеню – 50 000,00 грн., штраф – 50 000,00 грн., витрати по сплаті державного мита – 23 729,05 грн. та витрати на інформаційно – технічне забезпечення судового процесу – 219,61 грн.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва по справі №50/50 від 17.03.2010р. в частині задоволення штрафних санкцій. Змінити рішення, яким у позовних вимогах в частині задоволення штрафних санкцій ДК "Укртрансгаз" НАК "Нафтогаз України" до Державного комітету України з державного матеріального резерву відмовити.

В обґрунтування своїх вимог в апеляційній скарзі відповідач посилається на те, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з’ясовано обставини та матеріали справи які мають значення для справи. А саме: при винесенні рішення, суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що в договорі відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву №119-284/юр-2зб/371-2009, відповідно до якого виникли правовідносини між позивачем та відповідачем, відсутній спосіб виконання зобов’язань та посилання на ч.2 ст. 231 ГК України положеннями, якої передбачено нарахування штрафних санкцій за порушення зобов’язань з передачі товарів, виконання робіт та надання послуг, а не за порушення грошових зобов’язань. А тому задоволення позовних вимог в частині стягнення з вдіповідача50 000,00 грн штрафу суперечить вимогами ч. 2 ст. 231 ГК України.

Крім того, відповідач заперечує проти задоволення судом першої інстанції позовних вимог в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат, та зазначає, що дані вимоги неправомірно задоволені, оскільки позивач не обґрунтував та не надав належних доказів на підтвердження того факту, що відповідач користувався грошовими коштами, які належать, або призначалися безпосередньо позивачу та що належні саме йому кошти знецінювалися внаслідок інфляційних процесів.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва по справі №50/50 від 17.03.2010р. частково, в частині зменшення розміру пені, штрафу 7%, державного мита і витрат на інформаційно – технічне забезпечення судового процесу, та в цій частині прийняти нове рішення, яким стягнути з Державного комітету України з державного матеріального резерву на користь ДК "Укртрансгаз" НАК "Нафтогаз України" пеню у розмірі 129 902,55 грн., штраф 7% з прострочено суми - 269 838,22 грн., державне мито - 25 500 грн. та витрати на інформаційно – технічне забезпечення судового процесу - 236,00 грн., іншу частину рішення суду залишити без змін.

В обґрунтування своїх вимог в апеляційній скарзі позивач посилається на те, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з’ясовано обставини та матеріали справи які мають значення для справи. А саме апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно зменшив розмір штрафних санкцій посилаючись на критичну ситуацію з фінансуванням, що склалася у державному секторі економіки у зв’язку із світовою фінансовою кризою.

Відповідачем було надано письмовий відзив на апеляційну скаргу позивача в якому відповідач заперечує проти вимог апеляційної скарги позивача, вважаючи їх не обґрунтованими, та такими, що не відповідають дійсності, вважає рішення господарського суду м. Києва від 17.03.2010 по справі №50/50 в частині зменшення штрафних санкцій законним та обґрунтованим, а апеляційна скарга Дочірньої компанії "Укртрансгаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" є безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню.

Позивачем було надано письмовий відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому позивач заперечує проти вимог апеляційної скарги відповідача, та зазначає, що вона є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Розглянувши апеляційну скаргу, матеріали справи та заслухавши представників сторін, колегія суддів встановила наступне:

17.08.2009 між ДК "Укртрансгаз" НАК "Нафтогаз України" (позивач, зберігач за договором) та Державним комітетом України з державного матеріального резерву (відповідач, комітет за договором) було укладено договір відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву № 119-284/юр-2зб/371-2009.

Даний спір виник на підставі того, що відповідач не виконав своїх зобов’язань за укладеним договором щодо оплати наданих послуг, чим порушив вимоги договору та норм чинного законодавства України .

Так, як вбачається з п. 1.1 договору зберігач зобов'язався за плату протягом строку встановленого цим договором зберігати в підземних сховищах газу (далі ПСГ) природний газ, переданий йому комітетом і повернути останньому у схоронності рівну кількість газу зазначену в договорі якості, а комітет зобов’язався внести плату за зберігання у встановлених договором строках та розмірах.

Відповідно до п. 1.3. договору комітет передав, а зберігач прийняв на відповідальне зберігання в сезоні зберігання 2009-2010 років газ, що знаходився в ПСГ зберігача станом на 16.04.2009 у кількості 356 928 863,0 куб.м.

Згідно п. 3.2. договору, сторони зобов’язались протягом 10-ти днів з моменту укладення даного договору скласти акт про відповідальне зберігання в ПГС залишку газу, зазначеного в п. 1.3 цього договору, в сезоні зберігання 2009-2010 років та акт наданих послуг. Акти є підставою для проведення розрахунків комітету зі зберігачем, відповідно до пункту 5.1. договору.

Пунктом 3.3. договору передбачено, що термін зберігання газу комітету в ПСГ в сезоні зберігання 2009-2010 років визначається з 16.04.2009 і до завершення періоду відбору газу, але не пізніше 15.04.2010.

Як вбачається з п. 3.9. договору, обсяг газу який передається сторонами, у відповідному місяці відбору газу із ПГС оформляється актом. Послуги надані зберігачем поклажедавцю за договором у відповідному місці відбору газу оформляється сторонами актом наданих послуг. Уповноважені представники сторін складають акти до 15-го числа, наступного за звітним місяцем відбору газу.

Відповідно до п. 2.2.1 договору відповідач зобов'язаний оплатити вартість наданих за договором послуг із зберігання, відбору газу за тарифами, зазначеними в розділі 4 договору.

Пунктом 4.1 договору тариф на зберігання 1 000 м3 газу в ПСГ був встановлений у розмірі 18,00 грн., крім того ПДВ - 3,60 грн., разом з ПДВ -21,60 грн.

Пунктом 4.2 договору тариф на відбір 1 000 м газу з ПСГ був встановлений у розмірі 7,50 грн., крім того ПДВ - 1,50 грн., разом з ПДВ -9,00 грн.

Пунктом 4.3 договору тариф на закачування 1 000 м3 газу в ПСГ був встановлений у розмірі 7,50 грн., крім того ПДВ - 1,50 грн., разом з ПДВ -9,00 грн.

Вказані тарифи було встановлено згідно постанови Національної комісії регулювання електроенергетики України від 11.05.2006 № 575 "Про тарифи на зберігання, закачування та відбір природного газу ДК "Укртрансгаз".

Розділом 5 договору сторони погодили порядок проведення розрахунків, відповідно до яких, пункт 5.1, комітет зобов’язався сплатити зберігачу частину вартості послуг по зберіганню з ПГС газу, зазначеного п. 3.1. договору, шляхом перерахування грошових коштів на рахунок зберігача протягом 70-ти днів з моменту підписання договору та акту наданих послуг. Частина вартості послуг по зберіганню газу визначається на підставі 50,0% тарифу на зберігання газу, зазначеного в пункті 4.1. договору та акту про відповідальне зберігання з ПГС залишку газу, зазначеного в п. 3.2. договору.

Комітет сплачує послуги по відбору газу з ПГС та його зберіганню надані зберігачем шляхом перерахування грошових коштів на рахунок зберігача до 20-го числа місяця наступного за звітним місяцем відбору газу. Вартість послуг по відбору газу з ПСГ та частина вартості послуг по його зберіганню визначається на підставі тарифу на відбір газу, зазначеного в п. 4.2. договору, 50,0% тарифу на зберігання газу, 4.1. договору, та обсягу відібраного газу з ПГС, зазначеного в акті за звітний місяць відбору газу, зазначеного в п. 3.9. договору(п. 5.2. договору).

Відповідно до довідки про заборгованість станом на 25.12.2009 та акту № 4(05) про обсяги залишку природного газу в ПСГ від 11.06.2009, що підписаний позивачем та відповідачем і скріплений печатками господарюючих суб’єктів, позивач надав вказані послуги відповідачу.

Отже, з вищезазначеного вбачається, що відповідач зобов’язався перерахувати позивачу кошти в сумі 3 854 831,72 грн. до 26.10.2009.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач порушив умов договору, не виконавши взяті на себе зобов’язання за договором і станом на момент звернення до суду заборгованість за надані послуги по зберіганню залишку газу в кількості 356 928,863 тис. м3 в ПСГ складає 3 854 831,72 грн.

Вищезазначений борг визнається відповідачем та підтверджується актом наданих послуг від 17.08.2009, що підписаний позивачем та відповідачем і скріплений печатками господарюючих суб’єктів.

Колегія суддів, вважає, що судом першої інстанції правомірно було встановлено факт наявності порушень відповідачем взятих на себе господарських зобов’язань.

Статтею 626 ЦК України визначено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 173 ГК України один суб’єкт господарського зобов’язання повинен вчинити певну дію на користь іншого суб’єкта, а інший суб’єкт має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Згідно ст.ст. 202, 203, 205 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори). Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Як вбачається зі ст. 193 ГК України суб‘єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов‘язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов‘язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі ст.ст. 525, 526 ЦК України відповідно до яких зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

У відповідності до ст. 1 Закону України "Про державний матеріальний резерв" державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

Як визначено статтею 2 Закону, відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву є зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.

Статтею 4 Закону передбачено, що державний резерв створює Кабінет Міністрів України. Організація формування, зберігання і обслуговування державного резерву, соціальний розвиток забезпечуються уповноваженим на це центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління державним резервом, підприємствами, установами і організаціями, що входять до єдиної системи державного резерву України.

Управління державним матеріальним резервом здійснює Державний комітет України з державного матеріального резерву, який відповідно до Указу Президента України № 603/2001 від 07.08.2001 (603/2001) є правонаступником Державного агентства з управління державним матеріальним резервом.

01.01.2004 набув чинності Господарський кодекс України (436-15) . Відповідно до п. 4 ст. 13 цього Кодексу у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

Відповідно до п. 4 та п. 5 "Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву" затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1129 від 08.10.1997 (1129-97-п) на підприємствах, в установах і організаціях, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, розміщення матеріальних цінностей забезпечується Держкомрезервом виходячи з критеріїв економічної доцільності, наявності у цих зберігачів необхідних для зберігання продукції умов, доцільності територіального розташування зберігачів тощо.

Поставка і закладення матеріальних цінностей до державного резерву здійснюється відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України номенклатури і норм їх накопичення у державному резерві та мобілізаційних завдань у порядку створення, поповнення, освіження, заміни запасів матеріальних цінностей державного резерву та повернення тимчасово позичених матеріальних цінностей.

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України № 100-03 від 29.01.1998 "Положення про особливості формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями мобрезерву", Положення "Про мобілізаційний резерв", затвердженого постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 29.09.1969(має гриф таємно) –мобілізаційний резерв матеріальних цінностей створюється підприємствами в мирний час відповідно до встановлених мобілізаційних завдань. Норми накопичення матеріальних цінностей встановлюються за номенклатурами та обсягами, визначеними міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади.

Пунктами 3, 4 ст. 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" передбачено перелік підприємств, установ і організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спеціальними планами. Підприємства, установи і організації всіх форм власності, яким встановлені мобілізаційні та інші спеціальні завдання, зобов'язані забезпечити розміщення, зберігання, своєчасне освіження, заміну, а також відпуск матеріальних цінностей із державного резерву згідно із зазначеними завданнями власними силами. Отже, підприємства зберігають матеріальні цінності мобілізаційного резерву (в даному випадку мобілізаційне завдання виступає адміністративним актом, на підставі якого виникають правовідносини, які хоч і містять цивільно-правовий характер але являються специфічними правовідносинами в силу специфіки мобілізаційного резерву) на основі мобілізаційного завдання, яке доводиться до підприємства.

У відповідності до положень Закону України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) , які регламентують: обов'язковість здійснення фінансування витрат на утримання і розвиток системи державного резерву як за рахунок коштів Державного бюджету України, що передбачаються у бюджеті окремим рядком, так і за рахунок коштів, одержаних від реалізації матеріальних цінностей державного резерву та їх позичання, допоміжної фінансово - господарської діяльності та відшкодування витрат підприємств, організацій і установ системи Держкомрезерву (ст. 7 Закону), тобто законодавчо надано право на відшкодування понесених у зв'язку з вищевказаною діяльністю витрат.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів встановила, що суд першої інстанції правомірно дійшов висновку, що позивач зобов’язаний зберігати матеріальні цінності мобілізаційного резерву, закладати цінності на відповідальне зберігання, проводити освіження та заміну цінностей, проводити відпуск цінностей тільки за нарядами відповідача, а відповідач зобов’язаний відшкодовувати позивачу витрати на утримання цінностей та оплачувати закладку (поставку) цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.

Матеріалами справи доведено і не спростовано відповідачем, що на виконання вимог Закону позивач належним чином виконав свої зобов’язання та здійснював зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.

Згідно ч. 5 ст. 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання, оплата тарифу за перевезення вантажів, спеціальної тари, упаковки, послуг постачальницько-збутових організацій за поставку і реалізацію матеріальних цінностей державного резерву провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 532 від 12.04.2002 (532-2002-п) , який запроваджує механізм відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, у тому числі мобілізаційного, і визначення суми цих витрат.

Як передбачено Порядком відшкодування залізницям України витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, узгодженим сторонами згідно "Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532 (532-2002-п) , витрати на утримання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву складаються:

а) з основних витрат: оплата праці складських робітників з відповідними нарахуваннями; вартість паливно-енергетичних ресурсів та водопостачання; оплата земельного податку окремих баз, на яких зберігається мобрезерв; амортизаційні відрахування від вартості складських приміщень; витрати, пов’язані з вантажно-розвантажувальними роботами; оплата послуг зв’язку; витрати на охорону матеріальних цінностей мобілізаційного резерву; витрати на придбання малоцінного інвентарю для обслуговування мобілізаційного резерву;

б) витрати, пов’язані з придбанням консервантів та лакофарбових матеріалів; витрати, пов’язані з транспортними перевезеннями матеріальних цінностей мобілізаційного резерву; витрати на поточний ремонт складських приміщень.

За таких обставин, спеціальні норми Закону України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) , передбачають можливість відшкодування витрат, пов’язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, у грошовій формі.

Оскільки, укладений між позивачем та відповідачем договір має ознаки договору зберігання та договору надання послуг, тому до нього мають застосовуватися норми, що регулюють дані види договорів.

Згідно ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до ст. 946 ЦК України встановлено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.

Частиною 1 ст. 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Як вбачається з ч.1 ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послуги в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Стаття 627 ЦК України вказує, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що факт наявності боргу у відповідача перед позивачем в сумі 3 854 831,72 грн. належним чином доведений, документально підтверджений і відповідачем не спростований, а отже, суд першої інстанції правомірно визнав позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 3 854 831,72 грн. обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Як зазначено в позовній заяві, позивач просить суд стягнути з останнього 3% річних у розмірі 19 010,13 грн. та суму інфляційних збитків у розмірі 42 403,15 грн., в зв’язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов’язань за договором.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, частина 1 статті 625 ЦК України встановлює виняток із загального правила статті 614 ЦК України, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника.

За таких обставин, відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов’язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов’язання.

Отже, передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правомірно взяв до уваги розрахунок суми боргу, з урахуванням встановленого індексу інфляції у розмірі 42 403,15 грн., та 3% річних у розмірі 19 010,13 грн., оскільки також вважає його обґрунтованим.

Окрім того, позивач просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 129 902,55 грн. та штраф у розмірі 269 838,22 грн. за порушення договірних зобов’язань.

Відповідно до п. 7.3 договору, за несвоєчасну оплату послуг відповідач має сплатити на користь позивача пеню у розмірі 0,5%, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Частиною 2 ст. 218 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання. У разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Згідно ч. 2 ст. 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до ст. 599 ЦК України, зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як зазначено в ч. 1 ст. 230 ГК України, штрафними санкціями у ГК України (436-15) визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

В частинах 1, 3 ст. 549 ЦК України зазначено, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч.4 ст. 549 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст. 231 ГК України, законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Частиною 2 статті 231 ГК України встановлено, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Згідно матеріалів справи дії відповідача є порушенням вимог договору і це є підставою для застосування відповідальності згідно чинного законодавства, а саме стягнення пені та штрафу.

Як зазначено судом першої інстанції, в судовому засіданні 03.03.2010 відповідач просив зменшити розмір нарахованих позивачем штрафних санкцій в порядку ч. 3 ст. 83 ГПК України. Відповідач просив врахувати критичну ситуацію з фінансуванням, що склалася в державному секторі економіки у зв’язку із світовою фінансовою кризою.

Відповідно до п. 3. ст. 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання.

Відповідно до ст. 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов’язання; майновий стан сторін, які беруть участь в зобов’язанні; не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Частиною 3 статті 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до п.2.4. роз’яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань" від 29 квітня 1994 №02-5/293 (v_293800-94) вирішуючи питання про зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила договір, суд повинен об’єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов’язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов’язання, незначності прострочення у виконанні зобов’язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правомірно визнав усне клопотання відповідача щодо зменшення штрафних санкцій нарахованих позивачем достатньо обґрунтованим та належно мотивованим, а тому, з урахуванням принципів розумності, справедливості, враховуючи критичну ситуацію з фінансуванням, що склалася в державному секторі економіки у зв’язку із світовою фінансовою кризою, господарський суд міста Києва за власною ініціативою правомірно дійшов висновку щодо зменшення розміру штрафних санкцій нарахованих позивачем, а саме:

- пеня у розмірі 50 000,00 грн.;

- штраф у розмірі 50 000,00 грн.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню, апеляційні скарги позивача та відповідача не спростовують доводів викладених в рішенні суду першої інстанції та не приймаються до уваги колегією суддів.

Згідно ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції.

Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Проте, в даному випадку, позивач та відповідач, всупереч вимог вказаної норми закону, не надали суду апеляційної інстанції належних доказів на підтвердження своїх доводів та вимог, заявлених в апеляційних скаргах.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду є обґрунтованим, законним та визнає, що суд першої інстанції вірно встановив обставини справи, застосував норми матеріального та процесуального права, у зв’язку з чим не вбачає підстав для скасування або зміни рішення, тому залишає рішення без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.