05/10-10 Про визнання недійсним договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії - 31.05.2010 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача вх.№1255Х/3 на рішення господарського суду Харківської області від 29.03.10 по справі № 05/10-10

за позовом Приватного підприємства "СВ", м. Харків

до Відкритого акціонерного товариства ВТБ Банк в особі Харківської філії ВАТ ВТБ Банк, м. Харків

про визнання недійсним договору

Приватне підприємство "СВ"звернулося до господарського суду Харківської області з позовом про визнання недійсним договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії №178-Ю/1 від 22.05.08 р., укладеного між ПП "СВ"та ВАТ ВТБ Банк.

Рішенням господарського суду Харківської області від 29.03.10 (суддя Ольшанченко В.І.) приватному підприємству "СВ" відмовлено у позові щодо визнання недійсним договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії №178-Ю/1 від 22.05.08, укладеного між сторонами.

Позивач із рішенням не погодився, звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи, порушення та неправильне застосування норм процесуального права - просить оскаржуване рішення скасувати та передати справу на розгляд до господарського суду Харківської області.

Апеляційну скаргу мотивовано зокрема тим, що спірний договір не відповідає вимогам Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації та вимогам до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003, затверджених наказом Держспоживстандарту України від 07 квітня 2003 р. N 55. Також заявник апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції порушено принципи рівності та змагальності сторін, а саме –прийнято рішення за відсутності представника позивача та не задоволено клопотання позивача від 10.03.10, в якому ПП "СВ"просило відкласти розгляд справи у зв’язку з терміновим відрядженням свого представника до Бєлгородської області.

Представником ВАТ ВТБ Банк надано відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить відмовити ПП "СВ"в задоволенні апеляційної скарги та залишити оскаржуване рішення господарського суду без змін. У відзиві зазначено, що доводи позивача про недодержання вимог законодавства відносно форми договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії №178-Ю/1 від 22.05.08 є безпідставними, а також що позивач був належним чином повідомлений про час та місце засідання суду першої інстанції та мав можливість забезпечити явку свого представника, тому його посилання на порушення судом норм процесуального права є необґрунтованими.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи позивача, заслухавши у судовому засіданні пояснення уповноважених представників сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в межах ст. 101 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, зважаючи на таке.

22.05.08 р. між сторонами був укладений договір про відкриття мультивалютної кредитної лінії №178-Ю/1 (надалі –кредитний договір), за яким банк (відповідач) на положеннях та умовах цього договору надає позичальнику (позивачу) грошові кошти шляхом відкриття відновлювальної мультивалютної кредитної лінії (надалі –кредит) з максимальним загальним лімітом 4000000,00 грн. та наступною сплатою процентів за користування кредитними коштами: в гривнях –16,2% річних, в доларах США –13,6% річних, в євро –13,6% річних, в рублях Російської Федерації –15% річних строком по 21.11.09 р. на погашення заборгованості за кредитним договором, який укладений між ПП "СВ" та АБ "Факторіал-Банк", а саме лінії кредитний договір №45-Г/01 від 20.07.07 р. та поповнення обігових коштів.

26.05.08 р. сторонами була укладена додаткова угода №1 до кредитного договору. 28.10.08 р. сторонами була укладена додаткова угода №2 до кредитного договору.

Відповідно до п. 1.1 кредитного договору в редакції, викладеній в додатковій угоді №2 від 28.10.08 р., банк на положеннях та умовах цього договору надає позичальнику грошові кошти шляхом відкриття відновлювальної мультивалютної кредитної лінії (надалі –кредит) з максимальним загальним лімітом 7000000,00 грн. та наступною сплатою процентів за користування кредитними коштами: в гривнях з 01.10.08 р. –19,0% річних, в доларах США –13,6% річних, в євро –13,6% річних, в рублях Російської Федерації –15% річних.

Згідно з п. 1.5 кредитного договору банк надає позичальнику кредити в гривні, доларах США, або євро, рублях РФ, в межах відкритої мультивалютної кредитної лінії за даним договором за умови, що загальна сума заборгованості позичальника за даним договором, незалежно від валюти кредитування, не перевищує суму, еквівалентну діючому ліміту кредитної лінії в гривнях за офіційним курсом НБУ на день надання грошових коштів.

Відповідно до п. 3.2 кредитного договору погашення кредиту здійснюється самостійно позичальником шляхом перерахування грошових коштів на позичкові рахунки у Харківській філії ВАТ ВТБ.

Відповідач має банківську ліцензію НБУ №79 від 20.04.07 р., копію якої долучено судом першої інстанції до матеріалів справи (а.с.57). Місцевим господарським судом також встановлено, що згідно з додатком до дозволу №79-1 від 20.04.07 р. та Дозволом №13 від 30.01.03 р. (а.с. 58, 59) відповідач має право здійснювати банківські операції, зокрема, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

За вказаним кредитним договором позивачу було видано відповідачем кредит в сумі 5911900,00 грн. та 5274588,36 руб. РФ, який позивачем не погашений в строк, встановлений кредитним договором. Також позивач має прострочену заборгованість по сплаті процентів за період з серпня 2009 р. по листопад 2009 р. в сумі 686752,23 грн. та 496983,44 руб. РФ., що підтверджується банківськими виписками, копіями меморіальних ордерів та довідками відповідача.

У позовній заяві ПП "СВ"посилається на те, що наявність у кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов’язань між позивачем і відповідачем в гривні, доларах США, або євро, рублях Російської Федерації (пункти 1.1, 1.5, 3.2) за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст.ст. 189, 198 ГК України, п.п. "в", "г" ч.4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст. 35 Закону України "Про Національний банк України".

З приводу даних аргументів колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 345 ГК України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статті 47 та 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується.

Основним законодавчим актом, який регулює правові відносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) (далі - Декрет).

Згідно зі статтею 5 Декрету, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України.

Відповідно до вимог Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання валютного контролю" (15-93) (стаття 1), надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій. Таким чином, здійснення валютних операцій може мати місце на підставі генеральних чи індивідуальних ліцензій Національного банку України.

Статтею 5 Декрету визначено, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Генеральна ліцензія надається на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Як вбачається з пункту "в" частини четвертої статті 5 Декрету, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак на сьогодні законодавством не визначені терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування.

Таким чином, системний аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що режим індивідуального ліцензування не поширюється на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті, згідно з вимогами статті 5 Декрету, є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку. Як уже зазначалося вище, факт наявності зазначеної ліцензії у відповідача встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи.

Отже місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні обґрунтовано зроблено висновок, що операції з одержання або надання резидентами кредитів в іноземній валюті не потребують індивідуальної ліцензії. Для цього достатньо наявності у банку відповідної ліцензії на кредитування в іноземній валюті.

Що стосується необхідності отримання позичальником індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України (на чому наполягає позивач), то згідно з вимогами пункту "г" частини 4 статті 5 Декрету, порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.

Згідно зі статтею 11 Декрету, Національний банк України видає в межах, передбачених цим Декретом обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України.

Крім цього, відповідно до статті 44 Закону України "Про Національний банк України", НБУ діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.

На виконання вказаних повноважень Національним банком України прийнято "Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу", затверджене постановою Правління НБУ від 14.10.2004 року № 483 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 року за № 1429/10028 (z1429-04) .

Відповідно до пункту 1.5 вказаного Положення (z1429-04) , використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або одержувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).

Тобто спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті, і тому законодавством України чітко визначено правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України жодною з сторін договору.

Вказаний висновок підтверджується також наданим позивачем суду апеляційної інстанції листом Управління Національного банку України в Харківській області від 15.03.2010 №06-042/2707, в якому зазначено, що у зв’язку з невизначеністю в чинному законодавстві меж щодо термінів та сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті –видача індивідуальних ліцензій щодо операцій з одержання резидентами кредитів в іноземній валюті Національного банку України не здійснюється.

Тому, на думку колегії суддів, твердження позивача про те, що відсутність у нього вищевказаної індивідуальної ліцензії є підставою для визнання спірного договору недійсним - не відповідають обставинам справи та зроблені при довільному тлумаченні змісту правових норм, зокрема - п.п. "в", "г" ч.4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

У позовній заяві також зазначено про невідповідність діючому законодавству деяких положень кредитного договору, зокрема –пункту 5.9, в якому вказано, що у випадку порушення умови щодо страхування майна, яким забезпечено зобов’язання, плата за користування кредитними коштами підвищується на 1%.

Як обґрунтовано зазначено місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні, положення пункту 5.9 кредитного договору дійсно не відповідають вимогам частин 2 та 3 ст. 1056-1 ЦК України в редакції, що діє на день прийняття рішення, оскільки кредитний договір та додаткові угоди до нього були укладені до внесення змін до ст. 1056-1 ЦК України.

Тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано, із посиланням на ст. 217 ЦК України і на той факт, що позивачем не надано доказів підвищення відповідачем розміру процентів за користування кредитними коштами в порядку п. 5.9 кредитного договору та не визначено обсягу недійсності положень кредитного договору –зробив висновок, що недійсність положень пункту 5.9 кредитного договору не тягне за собою недійсності всього кредитного договору в цілому, оскільки кредитний договір був би вчинений і без включення до нього вказаного пункту.

Посилання позивача в позовній заяві на те, що умови пункту 7.1 кредитного договору, якими передбачено право банку вимагати від позичальника надання довідок, документів, у т.ч. фінансової документації, необхідної для вивчення стану господарської діяльності та платоспроможності позичальника, суд першої інстанції також обґрунтовано не визнав належними аргументами. Адже вищевказані умови повністю узгоджуються з приписами Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління НБУ від 28.08.01 р. №368 (z0841-01) , Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління НБУ від 06.07.2000 р. №279 (z0474-00) .

Таким чином, на думку колегії суддів, положення п. 7.1 кредитного договору не відповідають складу злочину, визначеного в ст. 231 КК України, на яку посилається позивач у позовній заяві. Місцевим господарським судом також враховано, що позивач не надав доказів того, що вказані в п. 7.1 кредитного договору довідки, документи, в т.ч. фінансова документація є комерційною таємницею позивача та незаконно добута відповідачем з метою розголошення цих відомостей або іншого незаконного їх використання.

Колегія суддів зазначає, що в апеляційній скарзі позивач не наводить жодного із вищевказаних аргументів, натомість вказує на невідповідність спірного договору вимогам Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації та вимогам до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003, затверджених наказом Держспоживстандарту України від 07 квітня 2003 р. N 55 (v0055609-03) .

При цьому в апеляційній скарзі наведено низку положень даного ДСТУ без конкретного зазначення, які саме вимоги, на думку заявника скарги, було порушено при укладенні спірного договору і яким чином це може бути підставою для визнання спірного договору недійсним. У судовому засіданні представником позивача відповідної аргументації також не надано.

Посилання заявника скарги на порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, на думку колегії суддів, також є необґрунтованими. Як вбачається з матеріалів справи, її розгляд двічі відкладався (на 10.03.10 та на 29.03.10) –тобто позивач мав досить часу для відстоювання своєї позиції та надання суду доказів, які він вважав необхідними, відповідно до принципу змагальності, закріпленого у статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України, а також згідно з вимогами статті 33 зазначеного кодексу.

Матеріалами справи підтверджується, що ПП "СВ"було повідомлене належним чином про час та місце засідання суду 29.03.2010 р. Даний факт не заперечується позивачем в апеляційній скарзі. Колегія суддів враховує, що позивачем не надано суду першої та апеляційної інстанції доказів того, що його представник не може взяти участь у судовому засіданні з поважних причин, а також не надано доказів неможливості направлення іншого представника для участі в судовому розгляді даної справи.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що прийняття місцевим господарським судом рішення в судовому засіданні 29.03.10 за відсутності представника позивача не порушує процесуальних прав ПП "СВ"та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Крім того, колегія суддів відзначає, що, як вбачається з матеріалів справи, на час укладення спірного договору позивач погоджувався з його умовами, але отримавши кошти і не повернувши їх у встановлений договором термін, звернувся до господарського суду з позовною про визнання договору недійсним, а потім оскаржив судове рішення в апеляційному порядку без жодного фактичного та правового обґрунтування вимог апеляційної скарги.

На думку колегії суддів, такі дії є порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності, встановлених пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України та свідчать про намір ПП "СВ"затягнути розгляд справи з метою ухилення від виконання своїх договірних зобов’язань.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення господарського суду Харківської області від 29.03.2010 р. у справі № 05/10-10 прийняте без порушень норм матеріального та процесуального права, що не дає підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги.