18/35 Про визнання частково недійсним рішення виконкому міської ради та державного акту на право постійного користування землею - 05.11.2009 Прийняття

розглянувши апеляційну скаргу Державного територіально-галузевого об’єднання "Львівська залізниця"(надалі ДТГО "Львівська залізниця") за № НЮ-362 від 25.06.2009р. та апеляційне подання заступника прокурора Івано-Франківської області за № 05/1-568 від 10.07.2009р.

на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 09.06.2009р.

у справі № 18/35

за позовом: ДТГО "Львівська залізниця", м. Львів

до відповідача-1: Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, м. Івано-Франківськ

до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю спільного українсько-німецького підприємства "Станім"(надалі ТзОВ СП "Станім"), м. Івано-Франківськ

про: визнання недійсним п. 25 рішення ВК Івано-Франківської міської ради № 129 від 24.03.1998р. та державного акту на право постійного користування землею № 15/04-000223 від 08.04.1998р.,

за участю представників:

від позивача: Шевчишин О.С. –заступник начальника юридичного відділу (довіреність № НЮ-3 від 01.01.2009р.); Дейнека І.С. –юрисконсульт (довіреність № НЮ-343 від 27.04.2009р.)

від відповідача-1: не з’явилися

від відповідача-2: Тугай І.М. –представник (довіреність у матеріалах справи); Стефанишин С.І. –керівник

від прокуратури: не з’явився

Права та обов’язки, передбачені статтями 20, 22, 28, ГПК України (1798-12) представникам сторін роз’яснено. Клопотання про технічну фіксацію судового процесу від сторін не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 09.06.2009р. у справі № 18/35 (суддя Гриняк Б.П.) відмовлено у задоволенні позовних вимог ДТГО "Львівська залізниця"до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради та ТзОВ СП "Станім" про визнання недійсним п. 25 рішення ВК Івано-Франківської міської ради № 129 від 24.03.1998р. та державного акту на право постійного користування землею № 15/04-000223 від 08.04.1998р., з участю прокурора Івано-Франківської області.

Приймаючи рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що строк позовної давності стосовно визнання недійсним п. 25 рішення ВК Івано-Франківської міської ради № 129 від 24.03.1998р. минув, що є підставою для відмови у позові. Щодо вимоги про визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею № 15/04-000223 від 08.04.1998р., то державний акт посвідчує лише право на земельну ділянку (право власності на земельну ділянку або користування нею), а тому не може виступати предметом спору, оскільки не має статусу акту державного чи іншого органу, а видається на підставі та на виконання рішень уповноважених на це органів про надання земельних ділянок відповідно у власність або у постійне користування.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, а заступник прокурора Івано-Франківської області апеляційне подання, в яких рішення суду першої інстанції вважають незаконним, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з’ясуванням обставин, що мають значення для справи, просять його скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити. Зокрема, скаржники зазначають, що суд безпідставно застосував позовну давність, оскільки відповідно до п.4 ч.1 ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Крім того, зазначає позивач, він дізнався про порушення свого права в серпні 2001р., а тому, враховуючи, що на момент набрання чинності з 01.01.2004р. Цивільного кодексу України (435-15) 3-х річний термін пред’явлення позову не минув.

Відповідачі у відзивах на апеляційну скаргу та апеляційне подання в судовому засіданні проти доводів скаржників заперечили, рішення господарського суду вважають законним та обґрунтованим, просять залишити його без змін, а апеляційну скаргу та апеляційне подання - без задоволення.

Відповідач-1 та прокуратура в судове засідання не з’явилися, причини неявки не повідомили, хоча належним чином були повідомлені про дату, час і місце розгляд у справи, а тому колегія суддів вважає за можливе слухати справу за їхньої відсутності.

Розглянувши подану апеляційну скаргу, відзив на апеляційну скаргу, матеріали справи та, заслухавши пояснення представників сторін, Львівський апеляційний господарський суд встановив наступне.

Пунктом 25 рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 24.03.1998р. затверджено проект відведення земельної ділянки по вул. Промисловій, 18а, надано земельну ділянку площею 0,25 га ТзОВ СП "Станім"в постійне користування для розміщення і експлуатації виробничих приміщень і споруд та вирішено видати державний акт на право постійного користування даною земельною ділянкою (а.с. 15-17).

Вважаючи, що вищезгадана земельна ділянка є землею залізничного транспорту, ДТГО "Львівська залізниця"заявлено вимогу про визнання недійсним п. 25 рішення ВК Івано-Франківської міської ради №129 від 24.03.1998р. та Державного акту на право постійного користування землею №15/04-000223 від 08.04.1998р. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що рішеннями виконавчого комітету Станіславської міської ради депутатів трудящих № 647 від 28.09.1947р., № 279/4 від 07.08.1953р., № 7/1 від 17.01.1955р. та № 109/2 від 22.03.1948р. земельну ділянку по вул. Промисловій, на якій розташовано будинок №18 відведено Львівській залізниці (а.с. 18-21). Окрім того, на спірній земельній ділянці знаходиться виробнича база Відокремленого підрозділу "Управління будівельно-монтажних робіт і цивільних споруд №4"ДТГО "Львівська залізниця", три із десяти будівель виробничої бази, а саме: гараж, прохідна і трансформаторна підстанція знаходяться на частині земельної ділянки, на яку згідно оскаржуваного рішення ВК Івано-Франківської міської ради, СП "Станім"видано Державний акт на право постійного користування землею (а.с. 22).

Проте, з такими твердженнями суд апеляційної інстанції не погоджується та зазначає, що згідно з рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради народних депутатів від 28.11.1995 р. (а.с.70) спірну земельну ділянку було вилучено з користування позивача. Підставою для вилучення цієї земельної ділянки стало надання структурному підрозділу позивача –БМП № 766 земельної ділянки в зоні Хриплинського промвузла для влаштування виробничої бази за згодою позивача (а.с.71).

Окрім того, позивачем не надано суду жодного документа, який би підтверджував його право на користування спірною земельною ділянкою.

У відповідності до Земельного кодексу України (в редакції 1990 (561-12) р., що діяла на час виникнення правовідносин) до документів, що посвідчують право на земельну ділянку є державні акти, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами та які посвідчують право власності або право постійного користування землею, право тимчасового користування оформляється договором. Проте, як вбачається з матеріалів справи та підтверджено представниками позивача в судовому засіданні, жодних правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку у ДТГО "Львівська залізниця"немає.

Окрім того, відповідачі заявили клопотання про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності (а.с. 66-67, 69). З цього приводу суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР (чинного на час винесення оскаржуваного рішення) загальний строк для захисту прав за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня коли особа дізналася, чи повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 76 ЦК УРСР).

Колегія суддів не погоджується з твердженнями позивача про те, що йому вперше стало відомо про спірне рішення лише в серпні 2001 року, в зв"язку із залученням Львівської залізниці в якості належного відповідача ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 07.08.2001 р. по справі № 7/214, оскільки в матеріалах апеляційного провадження є лист ТзОВ "СП "Станім" від 30.07.1998 р. № 48 на ім"я начальника БМП № 766 (БУ-4) ( з відміткою отримання його позивачем 31.07.1998 р. ), в якому вказується на рішення ВК Івано-Франківської міської ради від 24.03.2998 р. № 129, на Державний акт на право постійного користування землею №15/04-000223 від 08.04.1998р. та про те, що відповідачу складено Акт на встановлення меж між підприємством позивача та ТзОВ СП "Станім". Отже, позивач знав про отримання відповідачем прав на користування земельною ділянкою, проте жодних дій по оскарженню прийнятих актів не приймав, а звернувся до транспортного прокурора.

Івано-Франківським транспортним прокурором було подано в Івано-Франківський міський суд заяву №04/2-683 від 16.06.1998р. в порядку ст. 248-15 ЦПК України (в редакції 1963 року) про визнання незаконним п. 25 рішення ВК Івано-Франківської міської ради №129 від 24.03.1998р. та Державного акту на право постійного користування землею №15/04-000223 від 08.04.1998р. За результатами розгляду даної заяви 09.12.1999р. Івано-Франківським міським судом прийнято рішення, згідно якого визнано недійсними п.25 рішення ВК Івано-Франківської міської ради №129 від 24.03.1998р. та Державний акт на право постійного користування землею №15/04-000223 від 08.04.1998р. (а.с. 23-24).

Президією Івано-Франківського обласного суду винесено постанову №44-Ц-124 від 11.08.2000р., якою встановлено, що в даному випадку виник спір про право користування землею, який повинен бути розглянутий в порядку позовного провадження з участю СП "Станім", оскільки вирішеня цього спору впливає на права і обов"язки останнього. Постановлено протест заступника голови Івано-Франківського обласного суду задоволити, рішення Івано-Франківського міського суду від 09.12.1999р. скасувати, а справу направити на новий розгляд. Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 06.06.2001р. заяву Івано-Франківського транспортного прокурора залишено без розгляду з цих же підстав (а.с. 26-27).

Таким чином, звернення транспортного прокурора до суду з заявою в порядку ст. 248-15 Цивільного процесуального кодексу України про скасування рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради та акту не може вважатися предявленням позову позивачем, а тому не зупиняє перебігу строку позовної давності, як цього передбачала ст. 79 ЦК УРСР в редакції від 1963р.

Суд апеляційної інстанції не приймає також до уваги посилання скаржника на положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України (в редакції, чинній з 01.01.2004 р.) щодо непоширення позовної давності на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, оскільки згідно з п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності згаданим Кодексом.

Зважаючи, що позивач довідався про порушення свого права з моменту отримання лист ТзОВ "СП "Станім"від 30.07.1998 р. № 48 на ім"я начальника БМП № 766 (БУ-4) – 31.07.1998 р., в даній ситуації строк позовної давності закінчився 31.07.2001 р., тобто, ще до вступу в законну силу Цивільного кодексу України (435-15) –01.01.2004 р. Статтею 71 ЦК УРСР в редакції 1963 р. встановлювалося обов"язкове застосування строку позовної давності в три роки, не залежно від заяв сторін.

Таким чином, колегія суддів вважає, що будь-які правила Цивільного кодексу України (435-15) (в редакції, чинній з 01.01.2004 р.) про позовну давність, в тому числі норми п. 4 ч. 1 ст. 268 цього Кодексу, не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦК УРСР, закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Аналогічну норму містить і ст. 267 Цивільного кодексу України.

Що ж до вимог позивача про визнання недійсним Державного акту на право постійного користування землею № 15/04-000223 від 08.04.1998 р., то такі не можуть виступати предметом спору, оскільки державний акт не містять ознак актів органу державної влади, що породжують певні права та обов'язки, такий акт є виключно посвідчувальним документом в розумінні ст. 23 Земельного кодексу України в редакції від 18.12.90р., автоматично виданими на підставі рішення відповідної ради. Отже, саме рішення відповідної ради є актом державного органу, що породжує набуття третьою особою прав та обов'язків землекористувача, і тому визнання недійсним цього рішення може бути предметом господарського спору, а не визнання недійсним державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, який має похідний характер від рішення компетентного органу державної влади чи місцевого самоврядування. В разі скасування відповідного рішення, як незаконного, чи визнання його недійсним у встановленому порядку, виданий третій особі на підставі та на виконання цього рішення державний акт на право постійного користування земельною ділянкою підлягає анулюванню, є нечинним та не породжує правових наслідків.

Відповідно до ст. 41 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Статтею 32 ГПК України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Таким чином, всупереч зазначених вимог ГПК України (1798-12) ні позивачем, ні прокурором не було надано суду доказів, які б підтвердили факти, викладені в позовній заяві.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що місцевий господарський суд прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому це рішення слід залишити без змін, а апеляційну скаргу та апеляційне подання без задоволення.