5020-5/659-3/372 Про визнання недійсним договору купівлі-продажу плавучого дока - 18.05.2010 Прийняття

04.12.2008 Федеральне державне унітарне підприємство "13 судноремонтний завод Чорноморського флоту" Міністерства оборони Російської Федерації (далі –позивач) звернувся до суду з позовом до відповідачів: Товариства з обмеженою відповідальністю "Севморсервіс-центр" (далі –відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Полізон-Плюс" (далі –відповідач-2) про визнання недійсним договору купівлі-продажу плавучого доку "Хмільник" від 20.04.2007.

рішенням господарського суду міста Севастополя від 09.04.2009, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 02.06.2009, Федеральному державному унітарному підприємству "13 судноремонтний завод Чорноморського флоту" Міністерства оборони Російської Федерації у позові відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 13.10.2009 постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 02.06.2009 та рішення господарського суду міста Севастополя від 09.04.2009 у справі № 5020-5/659 скасовано, а справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Скасовуючи рішення попередніх судових інстанцій, Вищий господарський суд України звернув увагу на те, що місцевим та апеляційним господарськими судами не перевірені доводи щодо фіктивності спірного правочину та інші доводи позивача, викладені ним в позовній заяві, та не наведено обґрунтування їх відхилення.

Відповідно до статті 11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Ухвалою від 01.12.2009 справу прийнято до провадження суддею Головко В.О. з привласненням справі № 5020-5/659-3/372.

Розгляд справи неодноразово відкладався в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 20.04.2010 оголошено перерву до 18.05.2010.

Після перерви 18.05.2010 судове засідання продовжено; оголошено зміст клопотання представника відповідача-2 про приєднання до матеріалів справи певних документів, зокрема свідоцтва PV № 02930 про право власності на судно –плавучий док, 1979 року побудови, місце побудови –м. Миколаїв та свідоцтва про право плавання під державним прапором України (суднового патенту) PF № 03150 /т. с. 3, арк. с. 48-49/, яке надійшло через канцелярію суду.

Представник позивача заперечував проти приєднання цих документів до матеріалів справи.

Представники відповідачів підтримали надане клопотання та просили його задовольнити. Зокрема, представник відповідача-1 зауважив, що надані документи є додатковими доказами проти аргументів позивача щодо фіктивності спірного правочину.

Заслухавши представників сторін, дослідивши зміст наданих документів, суд визнав за можливе задовольнити клопотання відповідача-2 та долучити ці документи до матеріалів справи, оскільки вони стосуються предмета спору та можуть вплинути на юридичну оцінку дійсних обставин справи.

Позивач неодноразово змінював позовні вимоги на підставі статті 22 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з останньою заявою про уточнення позовних вимог від 24.03.2010 /т. с. 3, арк. с. 24-25/, яка по суті є заявою про чергову зміну предмета позову, позивач просить розглянути по суті доводи та факти, що викладені ним у позові від 02.12.2008 /т. с. 1, арк. с. 2-7/, у заяві про уточнення позовних вимог від 11.01.2010 /т. с. 2, арк. с. 15-18/, а також у поясненнях від 18.03.2009 /т. с. 1, арк. с. 70-72/; остаточно просить визнати договір купівлі-продажу плавучого дока "Хмільник" (проект 1240, рік побудови –1979, м. Ленінград) № ПК-1 від 20.04.2007, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Севморсервіс-центр" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Полізон-Плюс" недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до частини 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Отже, зміна предмета позову є процесуальним правом позивача, тому суд приймає цю заяву до розгляду.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на ч. 1 ст. 181, ч. 1 ст. 182, статті 210, 215, 220, 236 та 657 Цивільного кодексу України та зазначає, що, по-перше, договір купівлі-продажу плавучого дока "Хмільник", укладений 20.04.2007 між ТОВ "Севморсервіс-центр" та ТОВ "Полізон-Плюс" є фіктивним правочином, оскільки має на меті ухилення від виконання постанови Відділу державної виконавчої служби Ленінського районного управління юстиції в м. Севастополі від 18.01.2008, якою накладений арешт на майно ТОВ "Севморсервіс-центр" в межах суми боргу відповідача-1 (250712,22 грн.) перед позивачем за договорами № 13/18/01-04/06 від 04.04.2006, № 13/18/99-06/06 від 20.06.2006 та № 13/18/182-12/06 від 01.12.2006 (рішення господарського суду м. Севастополя від 01.08.2007 у справі № 20-11/207); по-друге, ціна товару (плавучого дока "Хмільник") за вказаним договором є значно нижчою, аніж має бути, та не є звичайною ціною; по-третє, правочин щодо відчуження плавучого дока "Хмільник" вчинено пов’язаними юридичними особами, оскільки, за твердженням позивача, керівником обох сторін договору є одна й та сама особа –Койро Д.П.; по-четверте, сторонами договору не дотримано вимоги закону щодо нотаріальної форми зазначеного правочину та його державної реєстрації, а відтак, на думку позивача, договір купівлі-продажу плавучого дока "Хмільник", укладений 20.04.2007, є нікчемним.

Відповідачі в порядку статті 59 Господарського процесуального кодексу України надали відзиви на позов, відповідно до яких позовні вимоги не визнали. На думку ТОВ "Севморсервіс-центр" /т. с. 2, арк. с. 58-60; т. с. 3, арк. с. 31-33/ та ТОВ "Полізон-Плюс" /т. с. 2, арк. с. 103; т. с. 3, арк. с. 39/, по-перше, спірний правочин не є фіктивним, оскільки сторони здійснили дії, які спрямовані на реальне настання правових наслідків; по-друге, факт того, що відповідач-1 та відповідач-2 є пов’язаними особами не свідчить про фіктивність правочину, в даному випадку лише застосовуються спеціальні правила оподаткування таких операцій: зокрема, договір може бути укладений за договірною ціною (як це передбачено Законом України "Про ціни та ціноутворення" (507-12) ), проте податок від такого правочину має обраховуватися та сплачуватися до бюджету, виходячи зі справедливої ринкової ціни; по-третє, спірний договір не підлягає нотаріальному посвідченню, оскільки судно не віднесено законом до нерухомого майна.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази, заслухавши пояснення учасників судового процесу, суд –

20.04.2007 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Севморсервіс-центр" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Полізон-Плюс" (покупець) був укладений договір купівлі-продажу № КП-1 (далі –Договір) /т. с. 1, арк. с. 73-74/, за умовами якого продавець продає належне йому на підставі договору купівлі-продажу від 14.11.2005, а покупець купує товар: плавучий док "Хмільник" (проект 1240, рік побудови –1979, м. Ленінград, місцезнаходження –м. Севастополь, ЗАТ "Персей"). Всього продавець продає, а покупець купує товар на суму 100000,00 грн.

Відповідно до пункту 2.1 Договору оплата здійснюється покупцем на умовах відстрочки платежу шляхом перерахування грошових коштів в розмірі 100000,00 грн. на рахунок продавця в установах банку чи шляхом внесення готівкою грошових коштів у касу підприємства не пізніше 3-х місяців з моменту підписання Договору.

Продавець зобов’язується передати товар покупцю згідно з актом приймання-передачі після підписання Договору. Поставка товару підтверджується актом приймання-передачі (п. 3.1 Договору).

Спірний договір з боку ТОВ "Севморсервіс-центр" підписаний директором Д.П. Койро, з боку ТОВ "Полізон-Плюс" –директором Є.А. Буренковим.

Вважаючи, що договір № КП-1 купівлі-продажу плавучого дока "Хмільник", укладений 20.04.2007 між ТОВ "Севморсервіс-центр" та ТОВ "Полізон-Плюс", порушує права та інтереси Федерального державного унітарного підприємства "13 судноремонтний завод Чорноморського флоту" Міністерства оборони Російської Федерації, оскільки є способом ухилення від виконання рішення господарського суду м. Севастополя у справі № 20-11/207 про стягнення з ТОВ "Севморсервіс-центр" на користь позивача заборгованості в сумі 248132,20 грн. та судових витрат, останній звернувся до суду із позовом про визнання цього договору недійсним.

Отже, предметом спору у даній справі є визнання договору недійсним.

Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, у статті 204 Цивільного кодексу України проголошується презумпція правомірності правочину. Усі інші треті особи, у тому числі державні органи, не можуть нехтувати правами і обов’язками, що виникли в учасників такого правочину, а відтак повинні не порушувати ці права та не перешкоджати здійсненню їх обов’язків. Однак, така презумпція може бути спростована у двох випадках.

По-перше, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

По-друге, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється, зокрема, у такий спосіб, як визнання правочину недійсним.

Можливість захисту цивільно-правового інтересу таким способом як подання заінтересованою особою позову щодо визнання недійсною угоди, стороною якої вона не є, передбачена частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України.

Так, частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України унормовано, що оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним в судовому порядку за позовом однієї із сторін цього правочину або іншої заінтересованої особи, що заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом.

Відповідно до абзацу третього пункту 1 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 (v_111800-99) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними", вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону; дотримання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За приписами частини першої статті 207 Господарського кодексу України судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності).

Отже, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Стаття 234 Цивільного кодексу України визначає фіктивним правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

З наведеної норми випливає, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для вигляду, заздалегідь знаючи, що він не буде виконаний.

Іншими словами, при вчиненні фіктивного правочину відсутня головна ознака правочину –його спрямованість на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Матеріалами справи, а саме квитанцією № 42 від 11.06.2007 /т. с. 3, арк. с. 37/ та банківською випискою від 11.06.2007 /т. с. 3, арк. с. 38/ підтверджено, що на виконання спірного Договору, зокрема його пункту 2.1, громадянин Німко Ю.М., який згідно з пунктом 1.2 Статуту ТОВ "Полізон-Плюс" /т. с. 2, арк. с. 106-110/ та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців /т. с. 2, арк. с. 88-89/ є одним із засновників (учасників) Товариства, вніс на рахунок ТОВ "Севморсервіс-центр" кошти в сумі 100000,00 грн. за плавучий док "Хмільник" за договором від 20.04.2007, в тому числі ПДВ –16666,67 грн.

16.07.2007 плавучий док "Хмільник" (проект 1240, рік побудови – 1979, м. Ленінград, місцезнаходження –м. Севастополь, ЗАТ "Персей") був переданий відповідачем-1 відповідачу-2 за відповідним Актом приймання-передачі /т. с. 1, арк. с. 75/. Даний акт підписаний повноважними представниками сторін спірного Договору та скріплений їхніми печатками.

16.09.2008 Севастопольським морським торговельним портом зареєстровано право власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Полізон-Плюс" на плавучий док /т. с. 3, арк. с. 48/, про що у Державному судновому реєстрі вчинено запис під № 312. При цьому відповідач-2 у судовому засіданні 18.05.2010 пояснив, що назва судна (плавучого дока) змінена з "Хмільник" на "Равелин" за його бажанням згідно з відповідною заявою, а при реєстрації судна реєстратором, ймовірно, допущено помилку в частині зазначення міста побудови.

Оскільки зміна назви судна (майна) є правом учасника господарських правовідносин щодо свого майна, решта ознак дозволяє зробити висновок про тотожність плавучого дока "Хмільник" та плавучого дока "Равелин". Тому суд визнає свідоцтво про право власності на плавучий док "Равелин" належним доказом в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України, що підтверджує право власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Полізон-Плюс" на це судно.

Викладене свідчить про те, що вчинений ТОВ "Севморсервіс-центр" та ТОВ "Полізон-Плюс" спірний правочин ними виконаний в повному обсязі, а відтак підстави для визнання цього правочину фіктивним відсутні.

Даний висновок суду відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

Зокрема, у пункті 24 цієї постанови Верховний Суд України зазначає, що у разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Доводи позивача щодо того, що дійсною метою спірного правочину було "ухилення від виконання постанови ВДВС Ленінського районного управління юстиції в м. Севастополі від 18.01.2008 про накладення арешту на майно боржника –ТОВ "Севморсервіс-центр" та стягнення з останнього суми боргу на користь Федерального державного унітарного підприємства "13 судноремонтний завод Чорноморського флоту" Міністерства оборони Російської Федерації" /т. с. 1, арк. с. 3, передостанній абзац/, не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки правочин укладено 20.04.2007 /т. с. 1, арк. с. 73-74/, акт приймання-передачі спірного майна підписано 16.07.2007 /т. с. 1, арк. с. 75/, а постанова про накладення арешту на майно ТОВ "Севморсервіс-центр", в тому числі –на плавучий док "Хмільник", винесена 18.01.2008 /т. с. 1, арк. с. 11; т. с. 2, арк. с. 142-143/, тобто набагато пізніше, ніж відбулися попередні події.

Згідно зі статтею 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Статтею 7 Закону України "Про ціни та ціноутворення" встановлено, що вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Враховуючи відсутність в законодавстві відповідних обмежень щодо встановлення сторонами ціни на плавучі доки, вільне визначення сторонами ціни плавучого дока "Хмільник" та, відповідно, –ціни спірного договору, є правомірним.

Посилання ж позивача на підпункт 1.20.1 пункту 1.20 статті 1, пункт 7.4 статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", які визначають термін "звичайна ціна" та регламентують порядок визначення розміру доходів та витрат, відповідно, отриманих чи понесених платниками податку по операціях купівлі-продажу товарів (робіт, послуг) між пов’язаними особами /т. с. 1, арк. с. 20/, є безпідставними, оскільки цей Закон (334/94-ВР) регулює правовідносини, які виникають між платниками податку на прибуток та податковими органами, і не розповсюджується на спірні господарські правовідносини.

Також діюче законодавство України не містить обмежень щодо укладення договорів між пов’язаними особами.

Спірний договір від ТОВ "Севморсервіс-центр" підписаний директором товариства Койром Д.П., від ТОВ "Полізон-Плюс" –директором Буренковим Є.А., які відповідно до повідомлення Державного реєстратора Ленінської районної державної адміністрації міста Севастополя № 774/29-1.1 від 02.03.2010 /т. с. 3, арк. с. 10/ та довідки Управління статистики у місті Севастополі № 02/2-06/802 від 23.03.2010 /т. с. 3, арк. с. 18/ були керівниками зазначених юридичних осіб відповідно, як на час підписання договору (20.04.2007), так і на час підписання акта приймання-передачі дока "Хмільник" (16.07.2007).

Відповідно до пункту 5.7 Статуту ТОВ "Севморсервіс-центр" /т. с. 2, арк. с. 61-71/ директор товариства є його одноособовим виконавчим органом, який діє від імені товариства з усіх питань діяльності товариства, крім тих, що віднесені до компетенції Загальних зборів учасників, без довіреності.

В свою чергу, пункт 5.2 Статуту, який визначає перелік питань, що відносяться до виняткової компетенції Загальних зборів учасників, не містить такого питання, як "укладення господарських договорів" чи чогось подібного.

Як вбачається з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців /т. с. 2, арк. с. 93-94/, особою, яка має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи –ТОВ "Севморсервіс-центр" без довіреності, у том числі підписувати договори, є Койро Д.П.; будь-які обмеження щодо представництва від імені юридичної особи відсутні.

Так само, згідно з пунктами 5.7 і 5.2 Статуту ТОВ "Полізон-Плюс" /т. с. 2, арк. с. 106-110/ одноособовим виконавчим органом товариства є директор, який діє без довіреності від імені товариства з усіх питань діяльності товариства, крім тих, що віднесені до компетенції Загальних зборів учасників; питання щодо укладення господарських договорів не відносяться до виняткової компетенції Загальних зборів учасників товариства.

Наведене, спростовує доводи позивача щодо встановлення сторонами ціни договору, яка є нижчою, ніж насправді, а також щодо того, що спірний договір купівлі-продажу підписаний не уповноваженими особами сторін (відповідачів).

Більш того, у судовому засіданні 20.04.2010 позивач відмовився від даних доводів, що підтверджується відповідною копією звукозапису розгляду справи.

Суд відхилив наданий позивачем доказ –лист Державної податкової інспекції в Ленінському районі м. Севастополя № 1862/9/290 від 11.04.2008 /т. с. 1, арк. с. 12-13/, зважаючи на таке.

Відповідно до частин 1 та 4 статті 89 Цивільного кодексу України юридична особа підлягає державній реєстрації, яка здійснюється у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців, регулюються Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (755-15) .

З метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру створюється Єдиний державний реєстр (ч. 1 ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців").

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" в Єдиному державному реєстрі містяться, зокрема, такі відомості щодо юридичної особи:

- повне найменування юридичної особи та скорочене у разі його наявності;

- ідентифікаційний код юридичної особи;

- організаційно-правова форма;

- місцезнаходження юридичної особи;

- відомості про органи управління юридичної особи;

- прізвище, ім’я, по батькові, дата обрання (призначення) та ідентифікаційні номери фізичних осіб –платників податків, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори;

- дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи.

Статус відомостей Єдиного державного реєстру визначений статтею 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Так, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Державну реєстрацію, тобто засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (755-15) , шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводить державний реєстратор (ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 6 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців"), який, відповідно до абзацу третього частини першої статті 1 зазначеного Закону є посадовою особою, що від імені держави здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Отже, податкові органи не є компетентними в питаннях надання достовірної інформації щодо керівників юридичних осіб.

Позивач наполягає на тому, що спірний договір є недійсним (нікчемним) /т. с. 3, арк. с. 24-25/, оскільки відсутнє нотаріальне посвідчення договору та його державна реєстрація.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 657 Цивільного кодексу України Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

За приписами статті 181 Цивільного кодексу України, до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Отже, статус нерухомого майна визначається юридичним критерієм (законом) та фактичним критерієм (надзвичайною важливістю їх ролі у цивільному обороті).

Статтею 656 Цивільного кодексу України унормовано, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Предметом спірного договору є плавучий док "Хмільник".

Відносини, що виникають з торговельного мореплавства, регулюються Кодексом торговельного мореплавства України (176/95-ВР) (далі –КТМ України). При цьому, під торговельним мореплавством у цьому Кодексі (176/95-ВР) розуміється діяльність, пов’язана з використанням суден для перевезення вантажів, пасажирів, багажу та пошти, рибних та інших морських промислів, розвідки та видобування корисних копалин, виконання буксирних, криголамних і рятувальних операцій, прокладання кабелю, також для інших господарських, наукових і культурних цілей (ст. 1 КТМ України).

Торговельне судно в розумінні статті 15 КТМ України означає самохідну чи несамохідну плавучу споруду, що використовується: для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, для рибного чи іншого морського промислу, розвідки і добування корисних копалин, рятування людей і суден, що зазнають лиха на морі, буксирування інших суден та плавучих об’єктів, здійснення гідротехнічних робіт чи піднімання майна, що затонуло в морі; для несення спеціальної державної служби (охорона промислів, санітарна і карантинна служби, захист моря від забруднення тощо); для наукових, навчальних і культурних цілей; для спорту; для інших цілей.

Особливі вимоги до форми договору купівлі-продажу судна спеціальний закон – КТМ України (176/95-ВР) –не містить.

Статтями 209, 210 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Статтею 220 Цивільного кодексу України унормовано, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Однак, норма частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів, відповідно до статей 210, 640 Цивільного кодексу України, пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків сторін.

Неукладеними є такі правочини, в яких відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їх укладення (відсутня згода щодо всіх істотних умов, передбачених законодавством; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для укладення правочину потрібно його передати; не затверджено правочин вищим органом господарського товариства, якщо це передбачено в законі чи статуті товариства; не здійснено державну реєстрацію правочину в разі, коли законом ця обставина визначена як момент його вчинення).

Аналогічна правова позиція викладена у пункті 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

Відповідно до статті 1 Господарського кодексу України цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Отже, виходячи з того, що Цивільний кодекс України (435-15) регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності, а Господарський кодекс України (436-15) регулює відносини що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності (господарські відносини), Господарський кодекс України (436-15) є спеціальним у відношенні до Цивільного кодексу України (435-15) .

Саме тому, спеціальні норми Господарського кодексу України (436-15) , які встановлюють особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, підлягають переважному застосуванню перед нормами Цивільного кодексу України (435-15) .

Статтею 180 Господарського кодексу України передбачено, що істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Статтею 181 Господарського кодексу України визначений порядок укладання господарських договорів, який чітко регламентує процес досягнення сторонами згоди за істотними умовами договору.

Згідно з положеннями частини 8 статті 181 Господарського кодексу України договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся) лише у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору.

Закріплення поняття "неукладений договір" у статті 181 Господарського кодексу України, яка має назву "Загальний порядок укладання господарських договорів", свідчить про те, що вказані положення можливо застосувати до спірних правовідносин лише на стадії укладання господарського договору у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання цього договору сторонами.

Досліджуючи зміст спірного договору суд встановив, що сторони визначили предмет договору (плавучий док "Хмільник"), ціну договору (100000,00 грн.) та інші умови; більше того, договір є виконаним.

Викладене свідчить про те, що цей договір є укладеним.

Доводи позивача щодо того, що Закон України "Про іпотеку" (898-15) і є тим самим законом, який, в розумінні абзацу другого частини 1 статті 181 Цивільного кодексу України, поширює режим нерухомої речі на морські судна та судна внутрішнього плавання, відхиляються судом, оскільки терміни, визначені статтею 1 Закону України "Про іпотеку" (в тому числі термін "нерухоме майно (нерухомість)"), вживаються у відповідних значеннях виключно для вимог цього Закону (898-15) , тобто правовий режим нерухомого майна поширюється Законом України "Про іпотеку" (898-15) на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання і космічні об’єкти лише стосовно правовідносин, пов’язаних із іпотекою: "Застава повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об’єктів, майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом (898-15) ". (Абзац другий ст. 1 Закону України "Про іпотеку" /т. с. 1, арк. с. 24/).

Іншого діючого Закону України, який поширює режим нерухомої речі на морські судна та судна внутрішнього плавання, не існує.

Лист Севастопольського морського торговельного порту № КП-2/046 від 08.02.2010 на адресу позивача, в якому надані роз’яснення щодо реєстрації судна в державному судновому реєстрі України та зроблений висновок про необхідність нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу морського судна /т. с. 3, арк. с. 40-41/, не приймається судом в якості правового обґрунтування заявленої позовної вимоги, оскільки цей документ не є нормативно-правовим актом, а лише висловлює погляд окремої особи на певну проблему.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу (1798-12) , інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Твердження позивача, що Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) "прямо поширює режим нерухомої речі на морські судна, судна внутрішнього плавання" /т. с. 1, арк. с. 5, перший абзац зверху/ також є явно помилковим, оскільки, по-перше, цей Закон (1952-15) визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом (1952-15) , та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна (преамбула вказаного Закону (1952-15) ); по-друге, цей Закон (1952-15) регулює відносини, пов’язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Дія цього Закону (1952-15) не поширюється на державну реєстрацію прав на повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні та інші об’єкти цивільних прав, на які поширюється правовий режим нерухомої речі (частини 1 та 2 статті 1 Закону) /т. с. 1, арк. с. 23/.

Отже та норма, на яку посилається позивач в якості правового обґрунтування позовних вимог (ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), жодним чином не констатує, що на морські судна та судна внутрішнього плавання поширюється режим нерухомої речі, а визначає, що державна реєстрація речових прав на ці та деякі інші об’єкти, якщо і здійснюється, то здійснюється в іншому порядку, ніж передбачено цим Законом (1952-15) .

Інші доводи позивача (зокрема, щодо відсутності у ТОВ "Севморсервіс-центр" права власності на плавучий док "Хмільник" на час вчинення спірного правочину /т. с. 2, арк. с. 17, перший абзац зверху/ та щодо укладення його "в період розгляду господарським судом м. Севастополя справи за позовом ФДУП "13 ССРЗ ЧФ" Міноборони Росії про стягнення суми боргу з ТОВ "Севморсервіс-центр" /т. с. 1, арк. с. 3, п’ятий абзац зверху/ (справа № 20-11/207) також не відповідають дійсним обставинам справи.

Так, в матеріалах справи є надані позивачем лист Інспекції головного Державного реєстратора флоту України № И007РП від 17.01.2007 /т. с. 1, арк. с. 18/ та лист Кримського відділення Регіонального управління в Україні Російського морського регістра судноплавства № 187-018-8/217 від 09.04.2008 /т. с. 1, арк. с. 19/, з яких вбачається, що власником судна (плавучого дока) "Хмільник" є ТОВ "Севморсервіс-центр". Так само в спірному Договорі (п. 1.1) /т. с. 1, арк. с. 73/ та Акті приймання-передачі плавучого дока (преамбула) /т. с. 1, арк. с. 75/ є посилання на належність продавцю (ТОВ "Севморсервіс-центр") товару, що продається.

І останнє. Як встановлено судом, спірний договір укладений відповідачами 20.04.2007 /т. с. 1, арк. с. 73/; позов до ТОВ "Севморсервіс-центр" поданий позивачем до суду 17.05.2007, про що сам позивач зазначає в своєму позові /т. с. 1, арк. с. 3, третій абзац зверху/, тобто майже через місяць після укладення договору.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України встановлює обов’язок сторони, яка посилається на ті чи інші обставини, довести ці обставини, а в силу приписів статті 34 Господарського процесуального кодексу України, доведення тих чи інших обставин має відбуватися за допомогою належних доказів.

Доказів того, що відповідач-1 вчинив спірний правочин з метою ухилення від виконання рішення від 01.08.2007 у справі № 20-11/207, а також інших доказів стосовно того, що договір купівлі-продажу плавучого дока "Хмільник", укладений 20.04.2007 між відповідачами, є недійсним позивач не надав.

За викладених обставин позовні вимоги Федерального державного унітарного підприємства "13 судноремонтний завод Чорноморського флоту" Міністерства оборони Російської Федерації задоволенню не підлягають як не обґрунтовані та не підтверджені належними та допустимими доказами.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України при відмові в позові судові витрати (державне мито, в тому числі –за подачу апеляційної та касаційної скарг, та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу) покладаються на позивача і стягненню з відповідачів не підлягають.