233/2678/17 Про визнання неправомірними дії об'єднаного управління Пенсійного фонду України щодо припинення виплати призначеної за віком пенсії, зобов'язання ОУПФУ відновити виплату призначеної за віком пенсії, з урахуванням заборгованості, що виникла з відповідного періоду - 31.10.2018 Прийняття

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2, який діє в інтересах ОСОБА_3 до Костянтинівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання дій неправомірними, зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою Костянтинівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на постанову Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 25 липня 2017 року в складі судді Мартишевої Т.О. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року в складі колегії суддів Ястребової Л.В., Гаврищук Т.Г., Компанієць І.Д.,

В С Т А Н О В И В :

У травні 2017 року ОСОБА_2, який діє в інтересах ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом до Костянтинівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання протиправним та скасування рішення Управління праці та соціального захисту населення Краматорської міської ради, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить визнати неправомірними дії відповідача щодо припинення з березня 2016 року виплати призначеної за віком пенсії, зобов'язати відповідача відновити виплату призначеної за віком пенсії, з урахуванням заборгованості, що виникла з 01 березня 2016 року шляхом перерахування коштів на картку ПАТ КБ "Приват Банк".

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що позивач є одержувачем пенсії за віком, за даними Управління соціального захисту населення Костянтинівської міської ради був взятий на облік внутрішньо переміщених осіб, довідка № 1425027178 від 23 грудня 2014 року. З 01 липня 2014 року позивач був взятий на облік відповідачем та була розпочата виплата пенсії за віком. З 01 березня 2016 року відповідач припинив виплату пенсії позивачу з формулюванням причини - до з'ясування місця проживання. З такими діями відповідача позивач не погоджується та вважає їх неправомірними, оскільки припинення виплати пенсії, згідно діючого законодавства України, можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених законом. В даному випадку всупереч нормам закону рішення про припинення позивачу виплати пенсії відповідачем не приймалося та про підстави припинення виплат позивач не повідомлявся.

Постановою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 28 липня 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року, позовні вимоги задоволено частково. Визнано неправомірними дії Костянтинівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо припинення з березня 2016 року виплати пенсії за віком позивачу. Зобов'язано Костянтинівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області поновити виплату пенсії за віком позивачу з 01 березня 2016 року. В іншій частині позову відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що припинення пенсії на підставі даних Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб без вирішення цього питання шляхом прийняття відповідного рішення не входить до вказаного вище переліку випадків, відповідно до яких припиняється виплата пенсії, а тому не може бути підставою для її припинення, оскільки право соціального захисту, у тому числі пенсійне забезпечення, гарантовано кожному громадянину Конституцією України (254к/96-ВР) .

Не погоджуючись з постановою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 25 липня 2017 року та ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, ким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

У касаційній скарзі Костянтинівське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області зазначає, що за адресою, вказаною у довідці про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_3 не мешкає. Тобто, відомості надані ним до Управління можна вважати недостовірними. Крім того, перелік підстав для припинення виплати пенсії, зазначені у частині першій статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV (1058-15) ) не є вичерпними та може врегульовуватися іншими нормативно-правовими актами.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 233/2678/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі за текстом - КАС України (2747-15) ) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів: суддя-доповідач Берназюк Я.О., судді Гриців М.І. та Коваленко Н.В.

Верховний Суд ухвалою від 19 вересня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу № 233/2678/17 та призначив її до розгляду ухвалою від 30 жовтня 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 31 жовтня 2018 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

Від позивача відзиву на касаційну скаргу Костянтинівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідно до довідки Управління соціального захисту населення Костянтинівської міської ради від 23 грудня 2014 року позивач є внутрішньо переміщеною особою, яка фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1

27 жовтня 2014 року позивач звернувся до відповідача із заявою про запит пенсійної справи з Управління пенсійного фонду України в Калінінському районі міста Донецька та прийняття його на облік за матеріалами пенсійної справи.

На підставі розпорядженням № 311241 від 26 січня 2015 року позивача взято на облік як отримувача пенсії за віком.

02 березня 2016 року Костянтинівським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України Донецької області прийнято Розпорядження про припинення виплату пенсії з 01 березня 2016 року по пенсій справі позивача до з'ясування місця фактичного проживання на підставі електронного листа Головного управління Пенсійного фонду України Донецької області від 29 лютого 2016 року № 847/02-3/34.

Позивач дізнався про причини припинення його пенсії лише у квітні 2017 року з листа Управління від 05 квітня 2017 року № 7608/03, який надіслано на запит адвоката, до якого він звернувся за правовою допомогою.

Крім того, представник позивача звертався з адвокатським запитом до Управління соціального захисту населення Костянтинівської міської ради щодо перебування на обліку, як внутрішньо переміщеної особи на який отримав відповідь, що довідка про взяття позивача на облік внутрішньо переміщених осіб відправлена до архіву, як така, що не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки позивач не звертався за продовженням терміну її дії, як це передбачено Постановою Кабінету Міністрів України Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2015 року № 636 (636-2015-п) (далі - Постанова КМУ № 636) (із змінами, які внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких постав Кабінету Міністрів України" від 09 вересня 2016 року), де у пункті 6 зазначено, що строк дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб становить шість місяців з дня її видачі. У разі продовження дії обставин, що визначені в статті 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII (1706-18) ), строк дії такої довідки може бути продовжений на наступні шість місяців, для чого внутрішньо переміщена особа має право повторно звернутися за фактичним місцем свого проживання до уповноваженого органу. Управління також зазначило, що позивач за продовженням терміну дії довідки не звертався

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 25 липня 2017 року та ухвала Донецького апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року відповідають, а викладені в касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Зокрема, у пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) вказано, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) від 03 травня 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.

Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV (1058-15) (далі - Закон № 1058-IV (1058-15) ).

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV визначено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Питання виплати пенсій врегульовані статтею 47 Закону № 1058-IV, за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Перелік підстав, відповідно до яких здійснюється припинення пенсійних виплат, визначено частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти, у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV (1058-15) , можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; (положення пункту 2 частини першої статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (v025p710-09) ) 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач на виконання вимог статті 49 Закону № 1058-IV не приймав рішення про припинення виплати пенсії позивачу.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України або підставою для їх обмеження.

Таким чином, держава зобов'язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною Радою України.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 06 жовтня 2015 року у справі № 608/1189/14-а та Верховим Судом, зокрема, у постановах від 21 червня у справі № 243/8037/17, від 18 жовтня у справі № 425/1908/17.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 243/3505/16-ц зазначено, що відсутність довідки про взяття на облік позивача як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району антитерористичної операції, не може бути підставою для невиплати коштів, які належать особі згідно з законом.

Відтак, встановивши, що призупиняючи виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії, суди у цій справі дійшли правомірного висновку, що позов підлягає задоволенню.

Конституційний Суд України у рішенні (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року № 9-рп зазначив, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року (статті 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України (254к/96-ВР) рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.

В Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи R(80)2, зазначено, що приймаючи конкретне рішення, адміністративний орган влади має, зокрема, дотримуватися принципу рівності перед законом, не допускати несправедливої дискримінації.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у пунктах 51, 54 та тексті свого рішення у справі "Пічкур проти України" (№ 10441/06) право на отримання пенсії не може бути залежним від місця проживання заявника. Різниця в поводженні, є порушенням статі 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 4 листопада 1950 року, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини "Фабіан проти Угорщини" (№ 78117/13) відповідно до прецедентного права Суду, відмінність у ставленні є дискримінаційною в світлі статті 14, якщо вона "не має об'єктивного та розумного обґрунтування", тобто, якщо вона не переслідує "легітимну мету" або якщо немає "розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, що переслідується".

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення судів у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в них повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.