815/2691/15 Про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання прийняти рішення про визнання особи особою, яка потребує додаткового захисту - 25.10.2018 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 02.06.2015 у складі колегії суддів: Балан Я.В. (головуючого), Вовченко О.А., Стефанова С.О. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.12.2015 у складі колегії суддів: Золотнікова О.С. (головуючого), Осіпова Ю.В., Скрипченка В.О. у справі за позовом ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-

ОСОБА_6 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 02.06.2015, яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.12.2015 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №262-15 від 03.04.2015 про відмову у визнанні ОСОБА_6 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_6 особою, яка потребує додаткового захисту. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач - ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в Сирії, м. Алеппо, район Шейх Максуд, де проживав до виїзду зі своїми батьками, дружиною та донькою. 16.04.2012 прибув до України літаком прямим рейсом з аеропорту м. Алеппо до м. Одеси, Україна, за національним паспортом на підставі приватної візи. У червні 2012 звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про отримання статусу біженця. За результатами розгляду звернення позивача, наказом №50 від 03.07.2012 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення було оскаржено до суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25.09.2012, яка залишена без змін ухвалоюОдеського апеляційного адміністративного суду від 29.01.2013, у задоволенні позову ОСОБА_6 до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено.

08.05.2014 ОСОБА_6 повторно звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою №122 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (дата реєстрації - 23.05.2014). За результатами розгляду справи №2014 OD 0122 громадянина Сирії на установчі дані ОСОБА_6 (по батькові) ІНФОРМАЦІЯ_2 народження на підставі проведеного інтерв'ю, Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області прийнято висновок від 06.06.2014 "щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту". На підставі висновку, наказом №100 від 06.06.2014 прийнято рішення "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

06.06.2014 службовою особою відділу у справах біженців Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області проведено співбесіду з особою, що потребує додаткового захисту ОСОБА_6, про що складено протокол.

Вказаним протоколом зафіксовано, що позивач є громадянином Сирії, останнє місце проживання м. Алеппо, район Аль-Хамідія, до військової служби не призивався, не служив у армії, до України прибув 16.04.2012 літаком авіарейсом Сирія (м. Алеппо) - Україна (м. Одеса) на підставі національного паспорту та одноразової візи зі строком дії до 14.05.2012 легально, а також зафіксовано пояснення позивача стосовно побоювання повернення на території країни громадянської належності, у зв'язку із тим, що на даний час там йде війна та його може бути призвано до служби, оскільки після виїзду заявника до України до батьків приходили представники Сирійської розвідки та запитували про місцезнаходження іноземця - заявника.

12.02.2015 Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі № 2014OD0122 щодо відмови у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку із наявністю підстав, передбачених абз. 4 п. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".

Державною міграційною службою України, відповідно до ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами розгляду особової справи №2014 OD 0122 ОСОБА_6 громадянина Сирії, ІНФОРМАЦІЯ_1, було прийнято рішення №262-15 від 03.04.2015, яким підтримано висновок ГУ ДМС України в Одеській області та вирішено відмовити заявнику у визнанні його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні.

Суди попередніх інстанцій приймаючи оскаржувані судові рішення виходили з того, що відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість прийнятого рішення щодо позивача.

Відповідач оскаржив в касаційному порядку вказані судові рішення з мотивів неправильного застосування судом норм матеріального права, просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Аргументами на підтвердження вимог скарги зазначає, що офіційні позиції УВКБ ООН носять лише рекомендаційний характер та не можуть бути підставою для прийняття рішення по суті. Під час повторного звернення із заявою про визнання його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту іноземець не вказав жодної обставини, яка б змінилась з 2012 року. Крім цього, задовольняючи позовні вимоги щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, суди перебрали на себе повноваження, віднесені до виключної компетенції ДМС України.

Позивач правом подачі відзиву на касаційну скаргу не скористався.

Перевіривши доводи та вимоги касаційної скарги, а також правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів касаційного суду дійшла таких висновків.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"від 08.07.2011 № 3671-VI (3671-17) (далі - Закон).

Відповідно до пунктів 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 4 статті 1 Закону визначено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 1 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до частини 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною 2 статті 13 Закону особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Виходячи з наведених положень статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік), залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням названого статусу, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Відмовляючи у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач виходив з того, що ситуація військового конфлікту та масові порушення прав людини в Сирії підтверджені міжнародною спільнотою, однак при аналізі підстав для отримання додаткового захисту слід врахувати також можливість внутрішнього переміщення або отримання захисту у сусідніх країнах, ситуацію з близькими родичами заявника, які залишаються проживати на батьківщині та не зазнають переслідувань. Крім того, у якості фактів необґрунтованості клопотання в контексті надання додаткового захисту заявникові відповідач зазначив наступне: під час повторного звернення іноземець не вказав жодної обставини, яка б змінилась за часів 2012 року; звернення за захистом в Україні відбулось лише після закінчення легального строку перебування в Україні та більш ніж через рік після початку військового конфлікту в Сирії. Також, відповідач посилається на те, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, політичними переконаннями, відношення до певної соціальної групи. Таким чином, будь-яких підстав для отримання в Україні статусу біженця або додаткової форми захисту станом на даний час у позивача не має.

Проте, як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, наведені доводи відповідача не є достатніми доказами для винесення рішення про відмову позивачу у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відповідачем достовірно не перевірені наведені позивачем обставини, що не відповідає приписам ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" щодо всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, у матеріалах особової справи та висновку від 12 лютого 2015 року відсутнє спростування можливості застосування до позивача нелюдського поводження у разі його повернення на батьківщину, як і відсутнє посилання на можливість спокійного проживання позивача у разі повернення на територію країни громадянського походження у даний час, коли на території Сирії загострився військовий конфлікт.

Як вірно враховано судами, звертаючись до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні позивач зазначив про побоювання повернення на територію країни громадянської належності тим, що із Сирії позивач виїхав в 2012 році, після початку військового конфлікту, оскільки побоювався, що Сирійська розвідка забере його на війну, брати участь у якій проти свого народу не мав бажання. Відповідач при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинен був врахувати, що не зважаючи на факт прибуття ОСОБА_6 в Україну легально на підставі паспорта, на теперішній час він має побоювання повернення у Сирію, у зв'язку з можливим призовом його на військову службу, оскільки не зважаючи на будь-які обставини, на війну забирають усіх чоловіків, крім того, через те, що може бути вбитим, оскільки на території країни його походження відбуваються бойові дії, які загрожують цивільному населенню.

При цьому, судами обґрунтовано взято до уваги, що у липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хреста визнав конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивства у Сирії. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення прав людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

Крім того, в Рекомендаціях Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в Сирії погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. До групи ризику належать, зокрема, противники сирійського уряду та особи, які такими вважаються, учасники протестів, активісти та інші особи та їх родичі, яких вважають прихильниками опозиції; цивільні особи та їх родичі, які проживають в міських районах, селах та селищах, які вважаються противниками уряду.

У Доповіді незалежної міжнародної комісії Ради з прав людини з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 12.02.2014 зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.

Таким чином, на момент повторного звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні та прийняття відповідачем оскарженого рішення, в країні громадянського походження позивача та, зокрема, у його рідному місті склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби.

Отже, ситуація в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, оскільки сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

Мотивуючи підстави свого звернення за захистом та наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що не має можливості повернутися на Батьківщину та користуватися захистом цієї країни, оскільки має обґрунтовані побоювання зазнати серйозної шкоди у зв'язку із проведенням активних бойових дій на території Сирії.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що останнім місцем проживання позивача в Сирії було м. Алеппо. Вказана територія в Сирії, з аналізу останніх інформаційних матеріалів ЗМІ, знаходиться в зоні бойових дій, що призводить до масової загибелі людей.

З огляду на вказівки, викладені в Директиві Ради Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року №8043/04 та рішенні Європейського суду з прав людини від 14 лютого 2017 року № 52722/15 при прийнятті рішення щодо надання або відмови в наданні відповідного статусу, органу, на який покладено такі функції, слід враховувати ситуацію у країні походження. Ситуація у країні походження при визначенні відповідного статусу є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань або зазнати серйозної шкоди є цілком обґрунтованими.

Тому, доводи відповідача про те, що під час повторного звернення із заявою про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захиступозивач не вказав жодної обставини, яка б змінилась з 2012 року судом відхиляються.

Крім цього, колегія суддів зазначає, що статус "біженець" і "особа, яка потребує додаткового захисту" мають суттєві відмінності.

Так, статус біженця включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань має бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Статус особи, яка потребує додаткового захисту ґрунтується на існуванні обґрунтованих побоювань, що така особа при поверненні в країну свого походження, або якщо це особа без громадянства, то в країну свого колишнього місця проживання, зіткнеться з реальним ризиком нанесення серйозної шкоди чи насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Оцінюючи ситуацію в країні походження, загальновідомі факти військової, соціально-економічної, гуманітарної ситуації в Сирії, колегія суддів приходить до висновку про наявність у позивача ознак особи, яка потребує додаткового захисту. Крім того, судом приймається до уваги факт законного перетину державного кордону України та перебування в країні на підставі візи.

Тому, висновки судів про задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №262-15 від 03.04.2015 про відмову у визнанні ОСОБА_6 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правильними, а судові рішення в цій частині підлягають залишенню без змін.

Поряд з цим, колегія суддів приймає аргументи касаційної скарги щодо тієї обставини, що зобов'язуючи міграційну службу прийняти рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, суд втрутився у дискреційні повноваження відповідного суб'єкта владних повноважень.

Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017) критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) , зокрема частиною 5 статті 10 визначено, що рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Отже, саме до дискреційних повноважень ДМС України належить вирішення питання щодо визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Тому, колегія суддів приймає доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій перебрали на себе повноваження суб'єкта владних повноважень, чим допустили порушення норм матеріального права, а саме - приписів частини 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Колегія суддів зазначає, що суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 3 статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частиною 1 статті 351 КАС України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 351 КАС України, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відтак, суд приходить до висновку про скасування постанови Одеського окружного адміністративного суду від 02.06.2015 та ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.12.2015 в частині задоволення позовних вимог про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_6 особою, яка потребує додаткового захисту підлягають скасуванню з прийняттям в цій частині нового рішення про зобов'язання Державної міграційної служби повторно розглянути заяву ОСОБА_6 про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від 08.05.2014 №122 з урахуванням висновків, викладених в постанові. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 356, 359 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити частково.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 02.06.2015 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23.12.2015 у справі за позовом ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії в частині задоволення позовних вимог про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_6 особою, яка потребує додаткового захисту - скасувати.