Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

У липні 2008 року державне підприємство "Одеська залізниця" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до відкритого акціонерного товариства –лізингової компанії "Укртранслізинг" про стягнення з відповідача на користь залізниці 403 893,13грн. пені за невиконання умов договору фінансового сублізингу від 18.06.2007р. №88/ОД /Л-07-972НЮ.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що відповідачем порушені умови договору, а саме: п.5.2. договору та Графік передачі майна в лізинг.

Рішення господарського суду міста Києва від 27.10.2008р. (суддя Ярмак О.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.02.2009р. (судді Моторний О.А., Кошіль В.В., Шапран В.В.) в задоволенні позовних вимог відмовлено і повному обсязі.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, державне підприємство "Одеська залізниця" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення і постанову та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Заслухавши пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні і постанові та доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, що 12.07.2007р. між позивачем та відповідачем було укладено договір фінансового сублізингу №88/ОД/Л-07-972НЮ, відповідно до умов якого відповідач (сублізинодавець за договором) взяв на себе зобов'язання набути у власність вагони в кількості 12 шт. та передати у користування позивачу (лізингоодержувачу за договором), виготовлених згідно з ТУ 3183-014-05744544-99 (купейного типу з радіо купе), ТУ 3183-018-05744544-2003 (плацкартного типу) виробник ВАТ "Тверський вагонобудівний завод " Росія, м. Твер, який згідно п.1.3 договору відповідає за якість і комплектність предмета лізингу та несе гарантійні зобов'язання.

Пунктом 3.2 договору встановлено, що загальна ціна договору визначається виходячи з підписаних сторонами окремих графіків лізингових платежів, які узгоджуються та підписуються сторонами та є невід'ємною частиною договору.

Відповідно до додатку №3 до договору (Графік передачі майна в сублізинг) Лізингодавець повинен передати Лізингоодержувачу у лютому 2008 року 5 пасажирських вагонів (1 вагон купейного типу з радіо купе, 2 вагони типу СВ та 2 вагони плацкартного типу), у березні 2008 року 7 пасажирських вагонів (1 вагон купейного типу з радіо купе, 3 вагони типу СВ та 3 вагони плацкартного типу).

У лютому 2008р. на станцію Одеса-Товарна було поставлено 12 пасажирських вагонів.

Акти прийому-передачі були підписані сторонами у квітні 2008 року на передачу 12 одиниць.

Позивач звернувся з вимогами про стягнення з відповідача 403 893,13грн. пені за неналежне невиконання умов договору фінансового сублізингу від 18.06.2007р. №88/ОД/Л-07-972НЮ і зазначає, що поставка відбулась з відхиленням від Графіка передачі майна в сублізинг, посилається на п.5.2. договору, ст.ст. 526, 611 Цивільного кодексу України.

Однак, судами встановлено, що п.9.4 договору передбачено за порушення термінів передачі предмета лізингу, передбаченого графіком (Додаток №3), сублізонгодавець сплачує сублізингоодержувачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який обліковується неустойка, від вартості несвоєчасно наданого майна, за кожен день затримки.

Відповідно до п.5.3 договору сублізингодавець разом із кожною партією предмета лізингу передає лізингоодержувачу наступні документи на предмет лізингу: відомість на передачу вагонів залізничній станції; податкову накладну; видаткову накладну; сертифікат якості виробника; технічний паспорт на вагони; акт технічної придатності за формою ВУ-1, відомості ЗіП, експлуатаційна документація, відомість комплектуючих та придбаних виробів, формуляр на вагони.

Стверджування позивача, що відповідачем не було надано наступну документацію: відомість на передачу вагонів залізничній станції; податкову накладну; видаткову накладну; сертифікат якості виробника; технічний паспорт на вагони; акт технічної придатності за формою ВУ-1, відомості ЗіП, експлуатаційна документація, відомість комплектуючих та придбаних виробів, формуляр на вагони, не були прийняті до уваги судами попередніх інстанцій, оскільки договором надання відповідачем вказаної документації разом з предметом лізингу не передбачено.

У п.4.3 договору визначено, що документація по технічній експлуатації передається сублізингоодержувачу після передачі першої партії предмета лізингу не пізніше 5 днів з моменту підписання відповідно Акту приймання-передачі предмета лізингу в сублізинг.

Відповідно до п.4.4 договору сублізиногоодержувач має право, попередньо інформувати сублізингодавця, пред'явити виробнику вимоги до сертифікації, вартості і комплектності, а також інші вимоги, встановлені ст. 808 Цивільного кодексу України.

Пунктом 6.4 договору визначено, що всі дії необхідні для забезпечення законності експлуатації предмета лізингу, виключно серед іншого реєстрацією, оформлення і отримання необхідних претензій, дозволів на експлуатацію, здійснюється лізингоодержувачем повністю і виключно за рахунок останнього.

Отже, суд першої інстанції дійшов до правомірного висновку, що відмова позивача підписати акт приймання-передачі у лютому 2008 року вчасно за графіком поставленого предмета лізингу не може бути підставою для застосування штрафних санкцій до відповідача у зв'язку із простроченням графіку поставки відповідачем.

Хоча суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції з помилковим тлумаченням норм матеріального права, а саме, що пеня нараховується лише за невиконання грошового зобов'язання, однак, ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України визначено, що розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг), в тому числі і на зобов'язання передати в користування певну річ.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги державного підприємства "Одеська залізниця", оскільки помилковим тлумаченням норм матеріального права не призвело до прийняття неправильної по суті постанови, що дає підстави залишити постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.02.2009р. без змін, хоча і з правових підстав, зазначених в рішенні господарського суду міста Києва від 27.10.2008р.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи наведене, та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Касаційну скаргу державного підприємства "Одеська залізниця" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.02.2009р. у справі №16/294 залишити без змін.