Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні

Справа розглядалась судами неодноразово.

Оскарженою постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24.06.2008р. (колегія суддів у складі: головуючого -судді Бонк Т.Б., суддів Бойко С.М., Марко Р.І.) залишено без змін рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 28.03.2008р. (суддя Круглова О.М.), яким у вказаному позові відмовлено.

В касаційній скарзі позивач просить постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.06.2008р. скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 19 Конституції України, ст.ст. 3, 17, 19, 30, 67 Земельного кодексу України (в ред. 1992р.), ст.ст. 120, 149 Земельного кодексу України (в новій редакції), ст.ст. 26, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976р. №11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , ст. 43 Господарського процесуального кодексу України.

Відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

Сторони не використали наданого законом права на участь своїх представників у судовому засіданні.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 29.10.1998р. та 30.05.2001р. позивачем (покупцем) укладено договори купівлі-продажу об'єктів нерухомості: приміщення колишньої лікарні загальною площею 866, 8 м-2 та нежитлового будинку площею 204, 2 м-2 поАДРЕСА_1 відповідно.

Рішенням виконавчого комітету Заболотівської селищної ради №118 від 27.06.2001р. "Про розгляд заяви підприємця ОСОБА_1.", з врахуванням внесених змін, останній вирішено передати земельну ділянку для реконструкції та обслуговування торгового комплексу в тимчасове користування (на умовах оренди з правом викупу) площею 0, 4100 га по АДРЕСА_1, а також вказано, що після одержання документації на оцінку земельної ділянки виконавчим комітетом буде затверджена ціна продажу даної ділянки і прийнято рішення про продаж у власність.

Рішенням відповідача від 06.05.2004р. скасовано рішення виконавчого комітету Заболотівської селищної ради №118 від 27.06.2001 р.

Позивач, дійшовши до висновків про порушення його прав, звернувся до господарського суду із позовом про визнання недійсним рішення відповідача від 06.05.2004р. в частині відміни рішення виконавчого комітету №118 від 27.06.2001р. та вилучення частини земельної ділянки розміром 0, 251 га, посилаючись на те, що оспорене рішення прийнято з порушенням земельного законодавства.

Місцевий господарський суд відмовляючи в позові виходив з того, що будівля по АДРЕСА_1 на момент прийняття спірного рішення перебувала у спільній власності, розмір частки позивача становить 63/100 з врахуванням договорів на відчуження частини приміщення будівлі лікарні громадянам ОСОБА_2. -договір купівлі-продажу від 27.02.2004р. площею 9/100 га, ОСОБА_3. -договір купівлі-продажу від 05.02.2002р. площею 12/100 га та ОСОБА_4-договори купівлі-продажу від 16.10.2001р. та 05.07.2002р. площею 16/100 га, а всього 37/100, за таких обставин, приймаючи спірне рішення щодо земельної ділянки, яка передається в користування позивачу, відповідач, діючи в межах передбачених законом повноважень, не припинив право позивача на землю, а розпорядився землею комунальної власності, що входить до його компетенції, виділивши позивачу необхідну кількість землі, на якій розміщені власні будівлі, для їх обслуговування; будь-яких доказів в підтвердження того, що виділений спірним рішенням розмір земельної ділянки не відповідає нормам діючого законодавства, не надано.

Суд апеляційної інстанції погодився з такими висновками місцевого господарського суду.

Судові рішення скасуванню не підлягають виходячи з наступного.

Дана справа розглядалась судами неодноразово.

При новому розгляді справи судами попередніх інстанцій повністю виконано вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду України, якою було скасовано попередні судові рішення, та які є обов'язковими відповідно до приписів ст.- 111-21 ГПК України під час нового розгляду справи.

Відповідно до ст. 30 Земельного кодексу України (в редакції від 13 березня 1992 року (2196-12) ) встановлено, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди.

Частиною 5 ст.120 ЗК України (в чинній редакції) встановлено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі.

Як вбачається із встановлених судами обставин справи на момент прийняття спірного рішення будівля по АДРЕСА_1 перебувала у спільній власності, розмір частки позивача становить 63/100 з врахуванням договорів на відчуження частини приміщення будівлі лікарні громадянам ОСОБА_2. -договір купівлі-продажу від 27.02.2004р. площею 9/100 га, ОСОБА_3. -договір купівлі-продажу від 05.02.2002р. площею 12/100 га та ОСОБА_4-договори купівлі-продажу від 16.10.2001р. та 05.07.2002р. площею 16/100 га, а всього 37/100.

За вказаних обставин приймаючи спірне рішення щодо земельної ділянки, яка передається в користування позивачу, відповідач, правомірно розпорядився землею комунальної власності, виділивши позивачу необхідну кількість землі, на якій розміщені власні будівлі, для їх обслуговування.

Крім того, чинне земельне законодавство не передбачало та не передбачає автоматичного переходу до власника будівлі або споруди права користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда (вище згадана ст. 120 Земельного кодексу України).

Згідно ст. 22 ч.1 Земельного кодексу України (в редакції від 13 березня 1992 року (2196-12) ) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Відповідно до ст.23 ч.1 цього кодексу право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Таким чином доводи особи, що подала касаційну скаргу, як викладені в цій скарзі, так і в позовній заяві, стосовно того, що вона набула право користування спірною земельною ділянкою і позбавити її цього права можливо лише у порядку, визначеному ст.149 ЗК України (в чинній редакції), не ґрунтуються на фактичних обставинах справи та нормах права.

Крім того, суд касаційної інстанції виходить з того, що відповідно до приписів ст. 54 ГПК України позов як цивільно-процесуальний засіб, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду, це вимога заінтересованої особи до суду про захист порушеного або оспорюваного права.

З врахуванням цієї норми права та приписів ст.80 ч.2 вказаного кодексу складовими частинами позову є предмет позову і його підстави.

Предметом позову в розумінні вказаних норм права є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити рішення.

Підставою зазначеного позову, відповідно до вказаних норм права, є обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги та надані ним докази.

Як вбачається із позовної заяви позивач обґрунтовував свої вимоги лише тим, що оспорене рішення прийнято з порушенням земельного законодавства.

Між тим, із касаційної скарги вбачається, що особа що її подала в порушення наведених норм права розширила підстави, з яких просить прийнявши нове рішення визнати недійсним оспорене рішення відповідача, посилаючись додатково крім підстав позову, зазначених у позовній заяві, і на порушення розподілу повноважень представницьких органів та порядку скасування та визнання недійсними актів представницьких органів, у відповідності до діючого законодавства.

Позивач не скористався наданим йому законом правом, передбаченим ст. 22 ч.4 ГПК України, і не змінював зазначені підстави позову у порядку, визначеному ст.54 цього кодексу, у зв'язку з чим не позбавлений, згідно ст.62 зазначеного кодексу, права на звернення з позовом з інших підстав.

Між тим, аналіз суб'єктного складу та характер спірних правовідносин в цій частині доводів, викладених у касаційній скарзі, свідчить, що спір в цій частині правовідносин сторін підвідомчий судам адміністративної юрисдикції.

Згідно приписів ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах, визначених цією статтею, крім спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

З викладеного вбачається що з урахуванням приписів частини третьої статті 22 Закону України "Про судоустрій України", та вимоги статей 1, 41, 12 ГПК України господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

За визначенням понять, що даються у статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України: справа адміністративної юрисдикції (адміністративна справа) - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої); суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1). Таким чином, згідно положень статті 3 цього Кодексу, справою адміністративної юрисдикції, яку може бути передано на вирішення адміністративного суду, є спір, що виник між суб'єктами суспільних відносин стосовно їх прав і обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а цей суб'єкт, відповідно, зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.

Таким чином вирішення спору з підстав наявності чи відсутності повноважень представницьких органів та порядку скасування та визнання недійсними актів представницьких органів з цих підстав, у відповідності до діючого законодавства віднесено до компетенції судів адміністративної юрисдикції.

Аналогічну правову позицію викладено і в постанові Верховного Суду України від 22.04.2008 року зі справи №2-6/10294-2007 Господарського суду Автономної Республіки Крим, якою було скасовано постанову Вищого господарського суду України, прийняту за подібних обставин.

Відтак такі доводи, викладені у касаційній скарзі, не можуть бути предметом перегляду їх судом касаційної інстанції господарського суду.

Наведеним спростовуються доводи, викладені в касаційній скарзі, щодо порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. - 111-5, - 111-7, - 111-9 п. 1, - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Касаційну скаргу Підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.06.2008р. у справі №10/113-2/318 Господарського суду Івано-Франківської області -без змін.