СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УРСР

                           У Х В А Л А

 від 25.09.72

                                                           (Витяг)

     Подружжя Г.  пред'явило позов до Є.  Г.  про визнання дійсним
договору довічного  утримання  та  про визнання права власності на
жилий будинок.

     Позивачі зазначали,  що  в  1965  р.  на прохання Г-и (сестри
відповідача),  яка  мала  потребу  у  сторонньому  догляді,   була
укладена   угода  про  довічне  утримання.  За  цією  угодою  вони
зобов'язалися довічно утримувати Г-у,  а  остання  передала  їм  у
власність  жилий будинок.  Договір не був нотаріально посвідчений,
проте умови його вони виконали  повністю.  У  зв'язку  з  тим,  що
відповідач  звернувся  до нотаріальної контори з заявою про видачу
свідоцтва про право  власності  в  порядку  спадкування  на  майно
покійної,  вони просили визнати дійсним вказаний договір довічного
утримання і на його підставі визнати за ними  право  власності  на
будинок.  Рішенням народного суду Ічнянського району від 12 червня
1972 р. позов задоволено.

     У касаційному  порядку  справа  не  розглядалася.  Постановою
президії Чернігівського  обласного  суду  від  14  липня  1972  р.
рішення народного суду скасовано, а провадження в справі закрито.

     У протесті заступника Голови Верховного Суду  УРСР  ставилося
питання  про  скасування  постанови  президії  обласного  суду  та
рішення народного суду. Протест задоволено з таких підстав.

     Закриття провадження  в  справі  може  мати  місце з підстав,
передбачених ст.  227 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
        .  Проте в даній  справі  цих
підстав  не  встановлено,  тому  президія обласного суду не вправі
була закривати провадження в справі. З наведених підстав постанова
президії залишатися в силі не може. Підлягало скасуванню й рішення
народного суду.

     Задовольняючи позов,  народний  суд  виходив  з того,  що між
сторонами у 1965  р.  фактично  було  укладено  договір  довічного
утримання, який ними повністю виконаний.

     Вказаний висновок не можна визнати достатньо обгрунтованим. У
відповідності з   ч.  1  ст.  47  і  ст.  426  Цивільного  кодексу
( 1540-06 ) (1540-06)
         договір  довічного  утримання  підлягає  обов'язковому
нотаріальному посвідченню, а недодержання нотаріальної форми тягне
за собою  недійсність  угоди.  В  даному  випадку  в  такій  формі
договору  довічного  утримання  між  сторонами  укладено  не було.
Висновок про те,  що між позивачами  та  Г-ю  існувала  угода  про
довічне утримання,  суд зробив на підставі показань свідків. Проте
до справи приєднаний лист позивачки Л. Г., у якому вона зверталася
після смерті Г-и до відповідача і просила його оформити на себе як
єдиного спадкоємця будинок покійної,  оскільки в  противному  разі
він  може  перейти  у  власність  держави.  В зазначеному листі не
згадувалося про існування угоди між нею та його  сестрою  Г-ю  про
довічне  утримання  та  не  ставилося  питання  про визнання права
власності на  спірний  будинок  за  позивачами.  Цьому  листу  суд
будь-якої оцінки не дав.

     Частина 2 ст.  47 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) (1540-06)
          передбачає,
якщо  одна  з  сторін  повністю  або  частково виконала угоду,  що
потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від
нотаріального  її оформлення,  суд вправі за вимогою сторони,  яка
виконала угоду,  визнати її дійсною.  Проте суд не з'ясував,  чому
договір не було належно оформлено,  зокрема,  чи ухилялася Г-а від
нотаріального його оформлення.

     За таких  обставин  протест заступника Голови Верховного Суду
УРСР  підлягав  задоволенню,  а  справа  -  направленню  на  новий
розгляд.

 "Бюлетень законодавства і юридичної практики України",

 N 2, 1995 р.