ПРЕЗИДІЯ ХАРКІВСЬКОГО ОБЛАСНОГО СУДУ
П О С Т А Н О В А
від 16.09.98
Виходячи з принципу верховенства права, закладеного в ст. 8
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, суд, встановивши
невідповідність нормативно-правового акта положенням Конституції
України чи нормам закону, який має вищу, ніж даний акт, юридичну
силу, має застосувати Конституцію чи цей закон
У вересні 1996 р. Ч. звернувся в суд із позовом до
Харківського військового університету про поновлення на роботі,
стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та середнього
заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Позивач
зазначав, що він працював в університеті доцентом кафедри
загальної математики з 1 вересня 1993 р. за строковим договором
від 28 серпня 1993 р., дія якого двічі продовжувалася. 30 серпня
1996 р. його було звільнено на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП
( 322-08 ) (322-08)
у зв'язку із закінченням строку трудового договору.
Посилаючись на те, що при його звільненні відповідач порушив
вимоги статей 21, 23, 39(1) КЗпП, пунктів 2.4, 6.6 Положення про
порядок наймання і звільнення педагогічних працівників закладів
освіти, що є у загальнодержавній власності, затвердженого наказом
Міністерства освіти України від 5 серпня 1993 р. N 293
( z0104-93 ) (z0104-93)
(далі - Положення), позивач просив поновити його на
роботі та стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу, а
також середній заробіток за час затримки розрахунку при
звільненні, оскільки нараховані йому кошти були виплачені лише
7 жовтня 1996 р.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від
11 червня 1997 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в
цивільних справах Харківського обласного суду від 7 жовтня
1997 р., позов Ч. було задоволено частково - з відповідача
стягнуто 383 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку,
а в решті позову відмовлено.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про скасування судових рішень з направленням справи на
новий розгляд. Президія Харківського обласного суду протест
задовольнила з таких підстав.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач працював у
Харківському військовому інституті (який згодом було перейменовано
в університет) доцентом кафедри загальної математики з 1 вересня
1993 р. Згідно з наказом від 28 серпня 1993 р. N 440 позивача було
прийнято на роботу за строковим трудовим договором на строк з
1 вересня 1993 р. по 31 серпня 1994 р. На підставі заяв позивача
наказами від 31 серпня 1994 р. N 78-ОК та від 30 серпня 1995 р.
N 39-ОК дія договору продовжувалася на строк відповідно з
1 вересня 1994 р. по 31 серпня 1995 р. та з 1 вересня 1995 р. по
31 серпня 1996 р. 30 серпня 1996 р. відповідачем було видано наказ
про звільнення позивача згідно з п. 2 ст. 36 КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
у
зв'язку із закінченням дії строкового трудового договору.
Відмовляючи в позові про поновлення на роботі та стягнення
заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд виходив із того,
що з урахуванням характеру роботи з позивачем правомірно
укладалися строкові трудові договори і він обгрунтовано звільнений
у зв'язку з закінченням дії останнього договору, оскільки фактично
трудові відносини не були продовжені, а позивач про це не просив.
Суд також дійшов висновку про те, що трудовий договір між
позивачем і відповідачем не можна вважати укладеним на
невизначений строк, оскільки не було додержано умов, передбачених
п. 6.6 Положення ( z0104-93 ) (z0104-93)
та абзацом 7 п. 2 Інструктивного
листа Міністерства освіти України від 19 листопада 1993 р.
N 1/9-189, щодо тривалості роботи за строковим договором протягом
не менше 10 років.
Із такими висновками суду погодилась і касаційна інстанція.
Проте їх було зроблено без належного з'ясування дійсних обставин
справи.
Так, згідно з ч. 2 ст. 39(1) КЗпП ( 322-08 ) (322-08)
трудові
договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком
випадків, передбачених ч. 2 ст. 23 КЗпП, вважаються укладеними на
невизначений строк. Ще якихось обмежень чи винятків щодо
застосування зазначеної норми у ній самій чи в інших нормах не
передбачено. Із положень п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
випливає, що основні елементи інституту трудового
договору як засобу реалізації конституційного права на працю
(зміст і порядок укладення цього договору, гарантії працівникам
при його укладенні, зміні та припиненні, підстави останнього тощо)
повинні визначатися виключно законом. Тому суду слід було
з'ясувати, чи дійсно в нормативно-правових актах Міністерства
освіти України, на які послався суд, містяться й інші, крім
передбачених законом, обмеження щодо застосування ч. 2 ст. 39(1)
КЗпП, та з огляду на зазначені положення Конституції дійти
висновку про відповідність цих додаткових обмежень Конституції
України та закону. Виходячи з принципу верховенства права,
закладеного в ст. 8 Конституції України, суд, встановивши
невідповідність нормативно-правового акта положенням Конституції
України чи нормам закону, який має вищу, ніж даний акт, юридичну
силу, має застосувати Конституцію України чи цей закон.
Необгрунтованим є також висновок суду про правомірність
укладення з позивачем строкового трудового договору, оскільки
всупереч роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, викладеним
у п. 9 постанови від 6 листопада 1992 р. N 9 ( v0009700-92 ) (v0009700-92)
"Про
практику розгляду судами трудових спорів", суд цього питання
належним чином не з'ясував.
Підлягає скасуванню рішення суду і в частині стягнення
середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
оскільки правильність вирішення цього спору залежить від
результатів розгляду позову про поновлення на роботі.
Виходячи з наведеного президія Харківського обласного суду
скасувала судові рішення у справі й направила її на новий розгляд
до суду першої інстанції.
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 5 (15), 1999 р.