Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

10.01.2008р. Харківська митниця звернулася до господарського суду з позовом про визнання права постійного користування земельною ділянкою відповідно до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Харківській митниці для експлуатації та обслуговування адміністративних та допоміжних будівель за адресою м. Харків, вул. Короленка, 14,16-б у Київському районі, який розроблений ТОВ "Константа" згідно з рішенням Харківської міської ради 5 сесії 5 скликання від 27.09.2006р. № 123/06; про зобовязання Управління земельних ресурсів у м. Харкові видати Харківській митниці державний акт на право постійного користування земельною ділянкою відповідно до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Харківській митниці для експлуатації та обслуговування адміністративних та допоміжних будівель за адресою м. Харків, вул. Короленка, 14,16-б у Київському районі, який розроблений ТОВ "Константа" згідно з рішенням Харківської міської ради 5 сесії 5 скликання від 27.09.2006р. № 123/06.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що до нього відповідно до частини 2 статті 92, частини 5 статті 120 Земельного кодексу України повинно перейти право постійного користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля, придбана позивачем у власність за договором купівлі-продажу № 891-В від 12.07.1996р., визнаного дійсним рішенням господарського суду Харківської області від 12.11.2007р.; натомість відповідач відмовляється реалізовувати повноваження, надані йому статтею 122 Земельного кодексу України.

Відповідачі заперечили проти позову, вказавши, що ними не порушено права позивача, за захистом яких він звернувся.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 13.10.2008р. (судді: Тихий П.В. –головуючий, Присяжнюк О.О., Хотенець П.В.) у позові відмовлено повністю.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20.02.2009р. (судді: Шепітько І.І. –головуючий, Бондаренко В.П., Лакіза В.В.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з мотивів прийняття його відповідно до норм матеріального та процесуального права. На стадії апеляційного розгляду справи здійснено заміну відповідача Управління земельних ресурсів у м. Харкові на його правонаступника Управління Держкомзему у місті Харкові.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та постанову у даній справі та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Скаржник зазначає, що, всупереч статті 43 Господарського процесуального кодексу України, суди відмовилися досліджувати обставини, за якими уповноважений орган не виконує свої обов'язки по впорядкуванню користування земельними ділянками, що спричиняє порушення права позивача на користування земельною ділянкою; судами не було застосовано частину 2 статті 95 Земельного кодексу України та частину 5 статті 120 Земельного кодексу України, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідач відзиву на касаційну скаргу не надав. Сторони не скористалися правом на участь представників у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді –доповідача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі фактичних встановлених обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Як встановлено господарськими судами попередній інстанцій та вбачається з матеріалів справи, за договором купівлі-продажу будівлі № 891 від 12.07.1996р. Представництво Фонду державного майна України продало, а Харківська митниця купила будівлю, розташовану на земельній ділянці, за адресою м. Харків, вул. Короленка, 14, 16-а.

Рішенням виконавчого комітету Київської районної ради м. Харкова від 18.07.2006р. № 140 з метою упорядкування нумерації будівель по вул. Короленка нежитловій будівлі "Б-2", розташованій по вул. Короленка, 16-а, присвоєно нову поштову адресу: вул. Короленка, 16-б.

Рішенням 5 сесії Харківської міської ради 5 скликання № 123/06 від 27.09.2006р. Харківській Митниці Державної Митної Служби України надано згоду на розробку проектів відведення земельної ділянки по вул. Короленка, 14, 16-б площею 0,1479га для експлуатації та обслуговування адміністративних та допоміжних будівель; за пунктами 2.1. та 2.2 рішення позивача попереджено про необхідність виконати проекти відведення земельних ділянок для обслуговування та експлуатації об'єктів та подати їх на затвердження у встановленому порядку.

Судами встановлено, що позивач не надав доказів виконання вимог статті 123 Земельного кодексу України щодо подання до Харківської міської ради проекту відведення земельної ділянки, погодженого з територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронним та санітарно-епідеміологічним органом.

Міською радою рішення про надання земельних ділянок в користування не приймалось, в зв'язку з чим позивач звернувся з відповідним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з відсутності порушеного права позивача щодо земельної ділянки, яке підлягає судовому захисту, оскільки в силу частини 1 статті 125 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації.

Також судами вказано, що позивач не виконав дії, передбачені чинним законодавством для вирішення питання щодо надання в постійне користування земельної ділянки відповідачем у встановленому порядку.

Колегія суддів Вищого господарського суду вважає, що висновки судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог з мотивів недоведеності порушених прав позивача є законними та обґрунтованими, з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Вказана стаття кореспондується з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України, за якою кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а також з частиною 5 статті 11 Цивільного кодексу України, за якою цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Тобто, за загальними правилами (за винятком випадків, спеціально визначених актами цивільного законодавства), особа звертається до суду за захистом права, яке існувало у неї на момент звернення з позовом; наслідком судового розгляду справи є підтвердження існуючого права позивача, а не виникнення цього права в результаті прийняття судового рішення. Відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 125 Земельного кодексу України (чинного з 01.01.2002р.) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації.

Відповідні положення було передбачено також Земельним кодексом України (2768-14) 1991 року, за статтями 22 та 23 якого право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання документа, що посвідчує це право –державного акта, виданого та зареєстрованого сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій позивач не надав належних та допустимих в розумінні статей 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України доказів у підтвердження існування у нього права постійного користування земельною ділянкою на час звернення з позовом до суду.

Статтею 120 Земельного кодексу України регулюються правовідносини, пов'язані з переходом права на земельну ділянку при переході прав на будівлю чи споруду; за частиною 5 вказаної статті при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.

При цьому відповідно до статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка, як об'єкт земельних відносин, є не абстрактним поняттям, а частиною земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, визначеними щодо неї правами.

Позивач не надав будь-яких доказів оформлення права попереднім землекористувачем чи землевласником на спірну земельну ділянку як на індивідуальний об'єкт земельних правовідносин.

Доводи касаційної скарги щодо невиконання відповідачем обов'язку належно оформити землекористування не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та суперечать обраному позивачем способу захисту порушеного права з наступних підстав.

Реєстрація прав на земельні ділянки, видача громадянам та юридичним особам документів, що посвідчують їх права на земельні ділянки є однією з функцій управління земельним фондом, що не є тотожними з функціями розпорядження землями, як складової частини права власності; позивач не довів, що в процесі оформлення права (яке позивач вважає існуючим в силу приписів законодавства незалежно від рішення органу місцевого самоврядування) між ним та реєструючим органом внаслідок відмови у видачі документа, що посвідчує право постійного землекористування, виникли цивільні правовідносини, пов'язані з порушенням, невизнанням чи оспоренням відповідачем самого права позивача користуватися земельною ділянкою.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111 -5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суд в порядку статей 43, 101 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно та об’єктивно розглянули в судовому процесі всі істотні обставини справи в їх сукупності; дослідили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; та дійшли законних та обґрунтованих висновків за наслідками розгляду позову та апеляційної скарги.

Як наслідок, прийняті рішення та постанова відповідають вимогам статей 84 та 105 Господарського процесуального кодексу України та Постанови Пленуму Верховного суду України № 11 від 29.12.76 р. "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями.

Твердження заявника про порушення господарськими судами норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права при прийнятті оскаржуваної постанови не знайшли свого підтвердження, з огляду на що підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.

На підставі викладеного, керуючись статтями 111-5, 111-7, пунктом 1 статті 111-9 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу Харківської митниці залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 20.02.2009р. у справі № 46/20-08 Господарського суду Харківської області та рішення Господарського суду Харківської області від 13.10.2008р. залишити без змін.