Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Балюка М.І., Охрімчук Л.І.,

Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування будинку та поновлення права власності,

У березні 2006 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 5 травня 2005 року між нею та ОСОБА_4 було укладено договір дарування належного їй житлового АДРЕСА_1, хоча, підписуючи договір, вона вважала, що укладає договір довічного утримання, оскільки за станом здоров’я потребувала догляду й матеріальної допомоги. проте ОСОБА_4 не виконує свою обіцянку доглядати її.

Позивачка просила визнати недійсним договір дарування та поновити їй право власності на будинок.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 4 вересня 2007 року в задоволені позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2007 року рішення Тисменицького районного суду від 4 вересня 2007 року скасовано та ухвалене нове рішення про задоволення позову, постановлено визнати недійсним договір дарування АДРЕСА_1 Івано-Франківської області, укладений 5 травня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, поновлено право власності ОСОБА_3 на зазначений будинок.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено, що ОСОБА_3 на праві власності належав АДРЕСА_1. 5 березня 2005 року вона подарувала належний їй будинок ОСОБА_4

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, апеляційний суд виходив із того, що до укладення договору дарування позивачка, яка є особою похилого віку і одинокою, мала на меті отримання від відповідача догляду та необхідної допомоги, а тому у позивачки було відсутнє волевиявлення на безоплатне відчуження будинку.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Тобто, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що позивачкою не надано доказів, що обидві сторони, укладаючи договір дарування, бажали приховати договір довічного утримання, який вони насправді вчинили.

Апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке було ухвалене згідно із законом.

За таких обставин на підставі статті 339 ЦПК України рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтею 336 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2007 року скасувати і залишити в силі рішення Тисменицького районного суду від 4 вересня 2007 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.