Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі

головуючого Патрюка М.В.,

суддів: Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є.,

Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського нотаріального округу ОСОБА_8, орган опіки та піклування Боярської міської ради Києво-Святошинського району Київської області, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та визнання права власності на нього за касаційними скаргами ОСОБА_7 та ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 травня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 червня 2010 року,

У вересні 2005 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 23 березня 2004 року, на прохання своїх родичів: ОСОБА_9 і ОСОБА_10, підписав договір купівлі-продажу належного йому на праві власності АДРЕСА_2 та переїхав проживати до їхньої сім’ї в квартиру АДРЕСА_1. Кошти, отримані ними від продажу будинку, були внесені подружжям Жиганів до ощадного банку та за домовленістю між ними повинні були використовуватися на його утримання. Проте приблизно через два тижні подружжя Жиганів стало принижувати його, погрожувати розправою та вигнало його з належної їм квартири. 16 вересня 2004 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 продали будинок ОСОБА_7

Зазначав, що, підписуючи договір купівлі-продажу, вважав, що підписує договір довічного утримання, тому просив визнати недійсними договір купівлі-продажу будинку від 23 березня 2004 року, укладений між ним і сім’єю ОСОБА_6, і договір купівлі-продажу будинку від 16 вересня 2004 року, укладений між сім’єю ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Під час розгляду справи позивач доповнив і уточнив позовні вимоги й просив визнати договір купівлі-продажу будинку недійсним із підстав, передбачених ст. ст. 225, 230 ЦК України.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду від 16 травня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 15 червня 2010 року, позов задоволено: визнано недійсними договори купівлі-продажу АДРЕСА_2 від 23 березня 2004 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, та від 16 вересня 2004 року, укладений між ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7; визнано за ОСОБА_3 право власності на АДРЕСА_2; розподілено судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, і залишити позов без розгляду.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просять скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ураховуючи положення п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) , справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року (2453-17) .

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що на час укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_3 не в повній мірі усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. Також зазначив, що оскільки визнається недійсним основний правочин, то на підставі чинного законодавства слід визнати недійсними й інші правочини, вчинені стосовно спірного будинку, тобто слід визнати недійсним і договір купівлі-продажу житлового будинку від 16 вересня 2004 року, укладений між ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7

Проте погодитись із такими висновками судів не можна, тому що них суди дійшли їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом установлено, що 23 березня 2004 року ОСОБА_3 уклав договір, за яким продав спірний будинок ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6

16 вересня 2004 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 продали будинок ОСОБА_7

Доповнивши й уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу будинку з підстав, визначених ст. ст. 225, 230 ЦК України.

Однак суд не звернув уваги на те, що указані норми ЦК України (435-15) є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред’явлення позову, оскільки перша з них передбачає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, а друга – правові наслідки вчинення правочину під впливом обману.

При цьому посилання ОСОБА_3 на ст. 230 ЦК України свідчить, що під час укладення спірного договору він розумів значення своїх дій та міг керувати ними.

Отже, ст. 225 і ст. 230 ЦК України є взаємовиключними і одночасно застосовані бути не можуть, проте суд не уточнив позовних вимог.

Відповідно до висновку амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 262 від 15 березня 2006 року ОСОБА_3 страждає на органічне ураження головного мозку змішаного генезу з помірно вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та емоційно-вольовою нестійкістю, на період укладення договору купівлі-продажу житлового будинку від 23 березня 2004 року за своїм психічним станом не міг повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (а.с. 52-55). Зокрема, суд не врахував висловлений у висновку експертизи сумнів і те, що відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, та у зв’язку із цим не перевірив зазначених обставин.

Так, ч. 1 ст. 150 ЦПК України передбачено, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" (v0008700-97) висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об’єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений неконкретний характер.

Крім того, згідно з роз’ясненнями, що містяться в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

Отже, суди, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу від 16 вересня 2004 року, не звернули уваги на те, що позов пред’явлено особою, яка не була стороною цього договору.

У такому разі це майно не може бути передане власнику в порядку застосування загальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК України, оскільки позивач ОСОБА_3 не був стороною вищезазначеного договору.

Майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту такого права. Це випливає з того, що оскільки добросовісне набуття відповідно до ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком угоди, вчиненої з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.

За таких обставин, які свідчать про те, що судами неправильно застосовано закон, що призвело до неправильного вирішення справи, судові рішення не можуть вважатися законними й обґрунтованими, вони в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд до суду першої інстанції, у ході якого необхідно усунути зазначене вище та ухвалити судове рішення відповідно до закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційні скарги ОСОБА_7 та ОСОБА_4, ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 травня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 червня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.